Новолабу́нь (раніше Лабунь, Любунь) — село в Україні, у Полонській міській громаді Шепетівського району Хмельницької області.
| село Новолабунь | |
|---|---|
| Країна | Україна |
| Область | Хмельницька область |
| Район | Шепетівський район |
| Громада | Полонська міська громада |
| Облікова картка | Облікова картка |
| Основні дані | |
| Засноване | 1505 |
| Населення | 587 |
| Площа | 1,378 км² |
| Густота населення | 427.43 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 30522 |
| Телефонний код | +380 3843 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 50°00′46″ пн. ш. 27°20′48″ сх. д.H G O |
| Середня висота над рівнем моря | 260 м |
| Водойми | р. Хомора |
| Відстань до районного центру | 35 км |
| Найближча залізнична станція | Полонне |
| Відстань до залізничної станції | 36 км |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 30500, Хмельницька обл., Шепетівський р-н, м. Полонне, вул. Лесі Українки, 113 |
| Карта | |
Новолабунь | |
Новолабунь | |
| Мапа | |
| Новолабунь у Вікісховищі |
Географія Редагувати
Через село частково протікають річки Хомора та її притока Поганка, яка впадає в Хомору на північно-східній околиці села.
Історія Редагувати
16-17 століття Редагувати
Любунь — первісна назва села Лабунь, що нині належить до Шепетівського району.
6 березня 1505 року король польський Александр видав грамоту кременецькому наміснику Юрію Монтовтовичу, аби той ввів пана Івана Лабунського у володіння селами Колищинці, Гребенінь, Махновці. У 1506 році 25 січня Іван Лабунський отримав шановану грамоту, якою підтверджувалися за ним ці володіння.
З історичних документів відомо, що село засноване в 1569 році.
В 1596 році тут зупинявся козацький ватажок Северин Наливайко зі своїм військом.
У XVI столітті володарями Лабуня були Лабунські і їм належало 18 сусідніх поселень. На початку XVII століття землями Лабуня володіли православні українські магнати Острозькі. В часи Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького в містах Похомор'я були створені козацькі сотні, зокрема Полонська, Лабунська, Грицівська та Сульжинецька, які входили до Волинського козацького полку. Жителі брали участь у визвольній війні українського народу 1648—1654 рр. і гайдамацькому русі середини XVIII століття.
У 1648, 1649, 1651 1653 та 1657 роках поляки та українці вели жорстокі бої за панування в Похомор'ї, у тому числі і в Лабуні. З 1675 року Лабунь перейшов у володіння Любомирських. В актах від 1648—1655 років наводяться дані про наявність димів (хат) у володінні Юрія Любомирського в 1650 році: місто Старий Лабунь — 23, місто Новий Лабунь — 20, село Титьків — 24.
18 століття Редагувати
З 1775 року по 1792 рік володарем Лабуня стає зять князя Марціна Любомирського — гуляки та авантюриста — сумновідомий Юзеф Ґабріель Стемпковський на прізвисько «страшний Юзеф» через жорстокі розправи в Кодні. На руїнах давнього замку Стемпковський побудував двоповерховий палац. 1775 року він звертається до польського короля Станіслава Авґуста про надання йому привілеїв. У цей час Лабунь виконує роль столиці воєводства Волинського і Київського. Сюди приїздила польська знать зі всього краю на розкішні бали, які постійно влаштовував Юзеф Стемпковський.
Дуклан Охоцький, вихованець Стемпковського, так описує його в своїх мемуарах: «Воєвода Київський Стемпковський був типом тодішнього польського магната. Він був любимцем короля Станіслава-Авґуста і так зумів оволодіти ним, що той не приймав ніяких важливих державних рішень без поради з ним: ордени, призначення на посади — все це йшло із Лабуня через руки Стемпковського».
Розповідають, що коли Стемпковський закінчив будівництво палацу і став у ньому жити, то побачив зовсім близько костел. Не бажаючи мати його в сусідстві, щоб церковна музика не заважала його веселому життю і не наводила на нього поганий настрій, він вирішив перенести костел в інше місце. При цьому пообіцяв монахам побудувати новий костел своїм коштом. Але на це потрібний був дозвіл Папи Римського, до якого Стемпковський і звернувся з проханням. Та справа затяглась і тільки через декілька років надійшов дозвіл. Та на той час вже надійшов і декрет короля, за яким його володіння забирались кредиторами за борги. Розлючений Стемпковський наказав стріляти по костелу, який загорівся.
Місто Лабунь двічі відвідав король польський Станіслав Авґуст Понятовський. Перший раз 24 листопада 1781 року. Наступного дня по приїзду він приймав привітання від великої кількості панів. Потім був на богослужінні в костелі, а увечері — на розкішному балу. 26 листопада король нагородив господаря коштовною табакеркою. Вдруге король Станіслав відвідав Лабунь 16 березня 1787 року, коли їхав до Канева на зустріч з імператрицею Катериною Великою. Сам Стемпковский був тоді у Варшаві. А приймати короля доручили генералу Свійковському із Микулина і Адаму Букарю — судді Житомирському. Палац Стемпковського на той час був оновлений: туди завезли нові меблі з Кракова та виписали велику кількість вина. Пишний прийом короля обійшовся Стемпковському більше мільйона злотих польських і це було причиною остаточного його розорення.
Місцеві жителі сприймали Стемпковського як «ката над катами». Під час гайдамацьких повстань, відомих під назвою Коліївщина або Уманської різні, Стемпковський очолював військово-судову компанію, що у Житомирі чинила суд над гайдамаками. Саме він засуджував їх до страшних покарань. Головним місцем страти повстанців стало містечко Кодня. Там нещасних масово вішали, відрубували голови, обливали смолою і підпалювали. За його вироком гайдамаків клали на колоду над глибокою ямою, врубували їм голови і скидали тіла з яму. Коли ж яма наповнювалася, інші засуджені засипали її й копали нову для себе. За його ж вироком у селі Сербах був страчений керівник гайдамаків: кат протягом декількох днів знімав з Гонти смугами шкіру до пояса і відрубував то руку, то ногу. А потім обдер шкіру на голові, натер її сіллю і знову надів на череп.
Коли ж королю поскаржились, що Стемпковський не залишить хлопів, які б працювали на своїх господарів, тоді король наказав карати не на горло, а лише калічити кожного десятого. Та Стемпковський і тут проявив ініціативу: всіх підряд калічив навхрест, відрубував праву руку і ліву ногу або навпаки.
Кінець 18 — 19 століття Редагувати
Коли ж у 1793 році Стемпковський помер, то його палац розібрано за борги. Цього ж року Лабунь став повітовим містом Лабунського повіту. Тоді ж генерал-губернатор Тутомлін затвердив герб Лабуня: яблуко на срібному полі. Цей знак свідчив, що навколо цього міста багато садів. 22 січня 1796 року цей герб було підтверджено указом Катерини II з деякими змінами: у верхній частині щита — герб Волинського намісництва (на золотому тлі імператорський двоголовий орел, на грудях якого щиток з хрестом — історичним гербом Волині); у нижній частині щита — на срібному тлі яблуня з плодами, «на ознаменування того, що сей округ багатий на сади».
Коли 1796 року з Ізяславського намісництва утворилась Волинська губернія, Лабунський повіт було скасовано й Лабунь залишився поза штатом. Місто почало занепадати та бідніти, перетворюючись в незначне поселення.
Станом на 1870 рік в Лабуні було 496 будинків, 1796 мешканців, костел, 5 церков, 6 олійниць, 3 каплички, синагога, 2 молитовних будинки, 26 крамниць. Тут працював 51 ремісник.
У 1899 році земство збудувало нову школу. Нині про минулу славу Лабуні нагадує лише городище, яке розташоване в центрі містечка на високому березі річки Хомори, та вал.
20 сторіччя Редагувати
Село постраждало в часи Голодомору 1932—1933 років, за різними даними у Новолабуні та Лабуні померло до 220 осіб. За мужність, виявлену в боротьбі проти німецько-фашистських окупантів, понад 200 жителів нагороджені орденами й медалями СРСР. К. Сірик удостоєний ордена Слави трьох ступенів.
У незалежній Україні Редагувати
Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 727-р від 12 червня 2020 року «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Хмельницької області», увійшло до складу Полонської міської громади.
- СВК "Лабунський"
- ЗОШ
- дитячий садок
Відомі люди Редагувати
Народилися Редагувати
- Сірик Кузьма Васильович (1909—1994) — повний кавалер ордена Слави.
- Потішко Василь Якович — член Української Центральної Ради.
- Цимбалюк Ганна Яківна (* 1947) — заслужений економіст України.
- Шевчук Сосфен Іванович (1897—3.11.1937) — реєстровий козак і військовий офіцер Російської імперії, дід відомого радянського і російського співака й артиста Юрія Шевчука, висланий у Красноярський край, і згодом розстріляний;
- Шевчук Юліан Сосфенович (1924—6.01.2013) — ветеран Німецько-радянської війни, батько відомого радянського і російського співака і артиста Юрія Шевчука.
Галерея Редагувати
Примітки Редагувати
- Łabuń // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1884. — Т. V. — S. 563. (пол.).— S. 563. (пол.)
- Указ № 17435 // Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года. Собрание Первое. Том 23 — Санкт-Петербург — 1830 — С. 859—862.
- Указ № 18117 // Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года. Собрание Первое. Том 24 — Санкт-Петербург — 1830 — С. 706—710.
- . Архів оригіналу за 21 жовтня 2013. Процитовано 30 березня 2010.
- Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Хмельницької області. Офіційний вебпортал парламенту України (укр.). Процитовано 15 липня 2022.
Література Редагувати
- Барташук О. Ю. Лабунь: історико-етнографічний нарис. 2012. — 280 с.
- Лабунь, містечко // Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег : Накладом Товариства «Волинь», 1986. — Т. 2 : Л — Я. — 578 с. — С. 5—7.
- Лабунь у минулому славне містечко. Село на Поділлі // Г-та «Наша Україна!» № 6(6), 17 листопада 2005 року.
- Łabuń, mko, pow. zasławski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1884. — Т. V. — S. 563. (пол.) — S. 563. (пол.)
Посилання Редагувати
- Погода в селі Новолабунь [ 23 вересня 2020 у Wayback Machine.]
- Михайлишин О. До історії втраченого архітектурного ансамблю містечка Лабунь [ 26 вересня 2020 у Wayback Machine.]
- Герб Лабуня (1796) [ 27 вересня 2020 у Wayback Machine.]
- Лабунь. Відео [ 5 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
- Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego [ 2 квітня 2015 у Wayback Machine.]