Миро́ненко Ві́ктор Арсе́нтійович (нар. 11 жовтня 1919 — пом. 7 липня 1943) — командир 461-го артилерійського дивізіону 1-ї механізованої бригади 3-го механізованого корпусу 1-ї танкової армії Воронезького фронту, Герой Радянського Союзу.
| Віктор Арсентійович Мироненко | |
|---|---|
| | |
| Народження | 11 жовтня 1919 Полтава, УНР |
| Смерть | 7 липня 1943 (23 роки) Івнянський район, Курська область, РРФСР, СРСР |
| Поховання | Івнянський район |
| Країна | СРСР |
| Рід військ | артилерія |
| Роки служби | 1936—1943 |
| Звання | капітан |
| Війни / битви | Німецько-радянська війна |
| Нагороди | |
| Мироненко Віктор Арсентійович у Вікісховищі |
Біографія ред.
Народився 11 жовтня (за іншими даними 18 жовтня) 1919 року в Полтаві в сім'ї службовців. Закінчив середню школу № 16 (за іншими даними № 2) і два курси механіко-технологічного технікуму.
У 1936 році призваний до лав Червоної армії. У 1939 році закінчив 1-ше Київське Червонопрапорне артилерійське училище імені Кірова. Брав участь у польській і фінській кампаніях.
У боях Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Воював на Брянському, Калінінському і Воронезькому фронтах.
З березня 1942 року брав участь у формуванні 1-го танкового корпусу, як начальник штабу 461-го артилерійського дивізіону 1-ї механізованої бригади. З 461-м дивізіоном пов'язаний подальший бойовий шлях Віктора Арсентійовича, командиром якого він був призначений на початку липня 1943 року, перед самим початком битви на Курській дузі.
7 липня 1943 року командир 461-го артилерійського дивізіону капітан В. А. Мироненко відзначився при відбитті наступу противника на Бєлгородсько-Курському напрямку: протягом години німці пробивали пролом на двадцятикілометровому рубежі між селами Луханіна і Яковлево. 40 танків противника завдали удару по позиціям 3-ї механізованої бригади в районі селища Сирцево. З висоти по ним вів згубний вогонь 461-й артдивізіон 1-ї мехбригади. Близько 30 танків пішли на позиції дивізіону. Вісім машин підбили батарейці, але й гармати дивізіону були ушкоджені. Коли бойові обслуги загинули, капітан сам став стріляти. Його тіло потім знайшли біля розбитої гармати…
Про цей бій згадував маршал Катуков:
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 3 червня 1944 року за зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм капітану Віктору Арсентійовичу Мироненку присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).
Похований в районі села Сирцево Івнянського району Бєлгородської області.
Вшанування пам'яті ред.
(нині вул. Мироненка, 7)
На честь Героя Радянського Союзу у повоєнні роки названа вулиця у Київському районі Полтави (колишня Степова, пролягає від вулиці Української Повстанської Армії до вулиці Чумацький Шлях). На фасаді будинку № 7 по вулиці Мироненка, у якому жив Віктор Арсентійович, у 1968 році встановлено меморіальну дошку.
Ще одна меморіальна дошка на честь Героя встановлена на корпусі Полтавського технікуму харчових технологій. Ім'я Віктора Арсентійовича Мироненка носить полтавська середня школа № 19. В школі функціонує музей славетного земляка.
Примітки ред.
- ↑ Біографія Віктора Арсентійовича Мироненка [ 28 вересня 2013 у Wayback Machine.] на сайті Полтава історична [ 3 серпня 2013 у Wayback Machine.]
- ↑ Біографія Віктора Арсентійовича Мироненка на сайті Історія Полтави [ 8 травня 2012 у Wayback Machine.] (рос.)
- Сайт Асоціації ветеранів Київського вищого зенітного ракетного інженерного училища ім. Кірова [ 12 липня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
- ↑ Демидов П. М. На службе у бога войны [ 10 листопада 2011 у Wayback Machine.]. — М.: Яуза, Эксмо, 2007. (рос.)
- Цит. по: Катуков М. Е. На острие главного удара [ 11 квітня 2012 у Wayback Machine.]. — М.: Воениздат, 1974. (рос.)
Література ред.
- Демидов П. М. На службе у бога войны [ 10 листопада 2011 у Wayback Machine.]. — М.: Яуза, Эксмо, 2007. — 320 с. — ISBN 978-5-9955-0294-4 (рос.)
- Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь / Пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. — М.: Воениздат, 1988. — Т. 2. — 863 с. — ISBN 5-203-00536-2 (рос.)
- Волосков В. Ф. Полтава: 100 памятных мест. — Харків : «Прапор», 1987. — 185 с. (рос.)