І́гор Дми́трович Ліхови́й (нар. 12 червня 1957, с. Врублівка, Житомирська область, Українська РСР, СРСР) — український державний та громадський діяч, дипломат, музеєзнавець, краєзнавець, культуролог, історик української культури. Міністр культури та туризму України (2005–2006), Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь (2007–2010). З 17 грудня 2014 по 20 квітня 2016 — перший заступник міністра культури України.
| Ігор Дмитрович Ліховий | |
|---|---|
| | |
| 2-й Міністр культури і туризму України | |
| 5 жовтня 2005 — 1 листопада 2006 | |
| Президент | Віктор Ющенко |
| Попередник | Оксана Білозір |
| Наступник | Юрій Богуцький |
| Народився | 12 червня 1957 (66 років) с. Врублівка, Романівський район, Житомирська область, Українська РСР, СРСР |
| Відомий як | політик, музейник, дипломат |
| Країна | Україна |
| Alma mater | Національний університет «Одеська політехніка» |
| Політична партія | КПРС |
| Нагороди | |
| Підпис | Файл:І. Ліховий, 2015 |
Біографія Редагувати
Народився 12 червня 1957 р. у с. Врублівка Романівського району Житомирської області.
1974—1979 — навчався у Одеському політехнічному інституті, спеціальність — інженер-електромеханік.
1979—1985 — Канівський електромеханічний завод «Магніт» (енергетик цеху, інженер-конструктор).
З 1987 по 1989 рік — перший заступник голови Канівського міськвиконкому. За розподілом обов'язків займався розвитком міста, організацією роботи гуманітарної сфери — освіти, культури, туризму, зарубіжних зв'язків, сприянням діяльності громадських пам'яткоохоронних та природоохоронних організацій, краєзнавчого руху. Очолював міський штаб підготовки до відзначення 175-річчя від дня народження Тараса Шевченка.
У ці роки Канів став одним із центрів руху за перебудову в країні завдяки активному протистоянню вітчизняної та зарубіжної громадськості державним планам промислової забудови заповідних Шевченківських територій, що згодом спонукало патріотів до здобуття незалежності України. Брав активну участь у створенні українського обличчя міста, увічненні пам'яті видатних діячів історії та культури у назвах вулиць, відкритті меморіальних дощок і знаків на честь пам'ятних подій та історичних постатей, пов'язаних з краєм, розвитку музейної інфраструктури.
Неодноразово обирався депутатом Канівської міської (1987—2002) та Черкаської обласної рад народних депутатів (1990—1994).
У 1989—2005 рр. — директор Канівського державного ордена Дружби народів музею-заповідника Т. Г. Шевченка, директор та генеральний директор-науковий керівник Шевченківського національного заповідника, науковий співробітник Інституту історії НАН України (2004—2005), заступник генерального директора Національного художнього музею України (2011—2013).
Відповідно до Указу Президента України від 5 жовтня 2005 року № 1415/2005 був призначений міністром культури і туризму України до Уряду Юрія Єханурова.
Листопад 2006 — лютий 2007 — керівник Служби з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України.
З 6 лютого 2007 по 24 лютого 2010 року — посол України в Республіці Білорусь.
З 17 грудня 2014 року по 20 квітня 2016 року — перший заступник Міністра культури України.
Державний службовець 1-го рангу (з листопада 2006).
Сім'я Редагувати
Одружений. Має двох дітей.
Громадська діяльність Редагувати
Один із засновників та перший голова товариства дружби «Канів — Сонома (США)» (1987), багатолітній голова Канівського міського відділення Товариства «Україна-Світ».
Обирався до Ради засновників Радянського фонду культури (1989–1991), правління Українського фонду культури, Всеукраїнської спілки краєзнавців, президії Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. Дійсний член Міжнародної ради з питань пам'яток визначних місць (ICOMOS). Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців. Член Національної спілки журналістів України.
Наукова діяльність Редагувати
Організатор ряду шевченківських та краєзнавчих наукових конференцій, куратор літературно-мистецьких виставок і пошукових експедицій в Україні та за кордоном — у Білорусі, Казахстані, Молдові, Росії, США, Франції з метою популяризації української культури, в результаті яких ШНЗ набув широких контактів та цінних експонатів для поповнення музейної колекції. Віднайшов у США та повернув до України архів і мистецьку збірку художників з родини В. Г. Кричевського, автора державного герба України та будинку музею Т. Г. Шевченка у Каневі. Науковий консультант проекту реставрації музею Тараса Шевченка у Каневі (2002) та розробки генерального плану Шевченківського національного заповідника (2003). Послідовно відстоював цілісність та недоторканість історичних і природних пам'яток Шевченкового краю, розширення території заповідника і формування його структури як наукової та культурно-освітньої інституції. Сприяв формуванню системи музейного комплексу Канева, надання статусу національного шевченківським заповідникам Черкащини.
Організовував роботу з реставрації та відтворення визначних пам'яток — будинку музею Т. Г. Шевченка, першого музею «Тарасова світлиця», храму Покрови Богородиці (Тарасової церкви), встановлення пам'ятного знаку козацькому гетьману Івану Підкові, шевченківської меморіальної дошки на Успенському соборі у Каневі, а також співучасник заходів із встановлення меморіальних знаків Пилипу Орлику, Тарасу Шевченку та Едварду Желіговському (Андрію Сові) у Білорусі і Владіміру Короткевічу у Києві.
Автор ідеї та редактор періодичного музейного видання — вісник Шевченківського національного заповідника «Чернеча Гора» (1993–2005).
До пріоритетних наукових уподобань І. Д. Ліхового належить дослідження історії меморіалу Тараса Шевченка у Каневі та становлення музейного шевченкознавства, повернення імен незаслужено забутих та репресованих діячів української культури.
Праці Редагувати
Автор наукових праць з історії шевченкознавства, краєзнавства та проблем розвитку національної культури, статей та публікацій з музеології та охорони пам'яток, зокрема:
- Тарас Шевченко: мозаїка цілости. Каталог виставки шевченкіяни Володимира Яцюка. — К,: Критика. 2012;
- Світло з Тарасової гори. Шевченкіана / Бібліотека «Слова Просвіти». Книга 5. — К., Український пріоритет, 2011. — С. 113–148;
- Видання творів Тараса Шевченка у фондах Шевченківського національного заповідника. Каталог. — К.; Криниця. 2004. — 239 с. (Автор проекту та передмови, науковий редактор);
- До історії меморіалу Тараса Шевченка у Каневі. Українська Академія мистецтв // Дослідницькі та науково-методичні праці. Вип. 11. — К.; 2004;
- Канів у період окупації міста 1941–1944 рр. Матеріали науково-практичної конференції «Канів у контексті історії України». Канів, 2004. С. 56-62;
- Тарас Шевченко і Микола Реріх. Каталог виставки 2000–2001 років та матеріали круглого столу «Реріх і Шевченко». Українське Реріхівське товариство. — К., 2004.;
- «В степу безкраїм за Уралом…». «Свою Україну любіть…» Львівські художники шляхами Тараса Шевченка. Вип. ІІІ. Львів, 2003. с. 8-16;
Національні парки США — символ державного захисту визначних пам'яток американського народу// Праці центру пам'яткознавства НАН України і УТОПІК. Вип. 3. — К.; 2001;
- Симиренки в національній культурі: З покоління в покоління. (Слово і час, 1 № 3, 1997);
- Шевченківський національний заповідник як пам'ятка культури світового значення. Наукове видання «Пам'ятки та визначні місця Шевченкового краю: проблеми охорони та дослідження». Канів; — К., 1997. С. 5-9.
Публікації у віснику «Чернеча Гора»:
- Силове поле таланту Василя Кричевського. 1993. № 1. С. 4—5;
- «Боже, дозволь мені…». 1993. № 2. С. 6;
- «І Трахтемиров геть горою…». 1993. № 2. С. 7;
- «Малював з натури 26-го червня 1890 р.». № 1(5), 1995. С. 7;
- «Думаю, як зробити цей музей краще відомим в Європі». 1995. № 2-3(6-7). С. 2;
- Хранителі. Д. Хоменко. І. Калюжний.1995. № 2-3(6-7). С. 6;
- Сходження. Яків Данилов. 1995. № 4(8);
- «Вічний спокій тобі, велике серце!..» Іван Бунін і Тарасова Гора.1995. № 4(8). С. 7;
- Хранителі. Дмитро Лебедко. 1996. № 2(10). С. 6-7;
- Хранителі. Михайло Стретович. 1996. № 1(9). С. 4-5;
- Родом з Таганчі. Євген Деслав. 1996. № 1(9). С. 5;
- Куди йдеш, Каневе? 1998. № 1(12). С. 2;
- «…то весь безмежний світ». Р. М. Рільке і Тарасова Гора. 2000. № 1(15). С. 6;
- Від Дніпра до Сени. 2000. № 1(15);
- Причетність. Академік П. Т. Тронько. 2000. № 2(16). С. 4;
- На хвилі Тарасової Гори. 2002. № 1(19). С. 7;
- Під державну опіку. До 85- річчя Заповідника. 2003. № 1(20). С. 3.
Нагороди Редагувати
За вагомий особистий внесок у розвиток краєзнавства, збереження національної історико-культурної спадщини нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ст. (2000) та почесним званням Заслужений працівник культури України (1997).
Має також почесні відзнаки Українського фонду культури «За подвижництво в культурі» (1997), Товариства «Україна-Світ» «Єднання у співпраці» (2000), Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури» (2005), а також медаль Михайла Драгоманова (2010). Нагороджений орденом Українського козацтва «Честь». Відзначений Білоруською спілкою художників пам'ятною медаллю до 1000-річчя першої літописної згадки найменування Литва та Товариством білоруської мови.
Критика Редагувати
Україна молода Редагувати
Газета «Україна молода» розкритикувала призначення Ігоря Ліхового заступником В'ячеслава Кириленка.
«Повернення цінностей» Оссолінеуму Редагувати
Ігор Ліховий був керівником української делегації міжурядової українсько-польської комісії у справах охорони та повернення культурних цінностей, втрачених та незаконно переміщених під час Другої світової війни, яка засідала в Ольштині. Підписав протокол, який рекомендує до кінця 2016 року обміняти львівський архів Оссолінеуму на матеріали НТШ, які зберігають у Варшаві. Це рішення викликало обурення відомих науковців, зокрема: почесного директора Львівської ННБ ім. Василя Стефаника Лариси Крушельницької (вона свого часу разом із директором бібліотеки архіву Оссолінеуму у Вроцлаві Адольфом Юзвенком домоглася закрити питання так званого повернення цінностей і вважає, що зараз повторюється ситуація часів СССР та 1990-х, коли збірку Оссолінеуму нещадно грабували київські високопосадовці), директора Львівського історичного музею Богдана Чайківського, докторів Миколи Бандрівського, Володимира Александровича (вважає, що обмін такого роду нагадує вимінювання золота та діамантів на брязкальця в папуасів), які звернулися до президента, прем'єра, української громадськости з вимогою відкласти будь-які перемовини до вивчення питання. Андрій Гречило вважає позицію Ліхового недержавницькою, що той «готовий все віддати».
Див. також Редагувати
Примітки Редагувати
- Указ Президента України від 6 лютого 2007 року № 80/2007 «Про призначення І. Ліхового Надзвичайним і Повноважним Послом України в Республіці Білорусь»
- Указ Президента України від 24 лютого 2010 року № 250/2010 «Про звільнення І. Ліхового з посади Надзвичайного і Повноважного Посла України в Республіці Білорусь»
- Розпорядження Кабінету Міністрів України від 17 грудня 2014 року № 1228-р «Про призначення Ліхового І.Д. першим заступником Міністра культури України».
- Розпорядження Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2016 року № 286-р «Про звільнення Ліхового І.Д. з посади першого заступника Міністра культури України».
- Указ Президента України від 20 листопада 2006 року № 976/2006 «Про присвоєння рангу державного службовця»
- Указ Президента України від 14 вересня 2000 року № 1064/2000 «Про відзначення державними нагородами України»
- Указ Президента України від 16 вересня 1997 року № 1021/97 «Про відзначення активістів Всеукраїнської спілки краєзнавців»
- На думку журналістів цього часопису, його прізвисько — «Професійний нероба»
- «Софія» під прицілом // Україна молода. — 2014. — № 192 (4824, 24 грудня). — С. 1, 12.
- Ліщенко Ю. Поляки хочуть забрати архів Оссолінеуму // Високий замок. — Львів, 2015. — № 72 (5328, 9-15 липня). — С. 12.
Посилання Редагувати
Джерела Редагувати
- Ліховий І. Д. Тарасова гора. Інтерв'ю з директором. /Вела Л. Шукшина// Укр. культура. 1999. № 3/4;
- Марусик Т. Владні ігри довкола Шевченка // Коментар. 2004. Січ.;
- Храм на високій горі: (Інтерв'ю) / В. Новосвітній // Хрещатик. 2005. 31 серп.;
- Хто є хто. Влада, політика, громадська діяльність. Вип. 4. — К. 2005. С. 116;
- Мій орієнтир — Тарас Шевченко: (Інтерв'ю) / В. Сівчиков // Дзеяслоу (Мінськ). 2010. № 3 (білор. мовою);
- Шевченківська енциклопедія: в 6 т. — Т. 3; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка; — К., 2013. С. 88-829.