Кочубе́й Ві́ктор Па́влович (нар. 11 (22) листопада 1768, с. Диканька, Полтавський полк, Гетьманщина — пом. 15 червня 1834, Москва, Російська імперія) — представник українського аристократичного роду, державний діяч Російської імперії, князь (від 1831 року), перший державний канцлер внутрішніх справ (1834 рік) Російської імперії.
| Віктор Кочубей | |
|---|---|
| | |
| Народився | 11 (22) листопада 1768 с. Диканька, Полтавський полк, Гетьманщина |
| Помер | 15 червня 1834 (65 років) Москва, Російська імперія |
| Поховання | Лазарівське кладовище (Санкт-Петербург) |
| Країна | Російська імперія |
| Діяльність | дипломат, державний діяч, політик |
| Alma mater | Університет Уппсала |
| Титул | князь |
| Посада | посол Росії в Туреччиніd, Президент Колегії закордонних справd і член Державної ради Російської імперії[d] |
| Рід | Кочубеї |
| Батько | Кочубей Павло Васильович |
| Мати | Уляна Безбородько |
| Родичі | Кочубей Василь Леонтійович |
| У шлюбі з | Марія Васильчикова |
| Діти | Наталя, Лев, Василь, Михайло, Сергій |
| Автограф | |
| Нагороди | |
| | |
|
Правнук Василя Леонтійовича Кочубея, племінник по матері Олександра Безбородька.
Життєпис Редагувати
Народився у маєтку батька Диканьці, у межах Першо-Диканської сотні Полтавського полку Гетьманщини.
У 1775 емігрував у Росію, жив у Санкт-Петербурзі, у дядька, навчався у приватному пансіонаті де Вільнева, одночасно в 1776 записаний на службу до лейб-гвардії Преображенського полку.
З 1784 — ад'ютант Григорія Потьомкіна.
У 1784—1786 знаходився при російській місії у Стокгольмі, одночасно відвідував лекції в Упсальському університеті.
У 1789—1791 у складі місії до Лондона; отримав дозвіл подорожувати Європою для продовження навчання, відвідав Нідерланди та Францію. Брав участь у підписанні Яського миру 1791.
У 1792 здружився із великим князем Олександром Павловичом (майбутнім імператором Олександром I).
У 1792—1797 — надзвичайний посол у Константинополі.
З жовтня 1798 — віце-канцлер, з грудня — керуючий Колегією закордонних справ; прибічник укріплення відносин із Османською імперією, укладення російсько-османського договору 1799.
Після смерті Безбородька стан Кочубея при дворі імператора Павла I став непевним, у вересні 1799 його відправили у відставку.
15 жовтня 1799 одружився з Марією Васильчиковою.
Навесні 1800 виїхав за кордон, але отримав повідомлення про смерть Павла I і повернувся до Санкт-Петербурга у квітні 1801.
З липня 1801 — сенатор, перебував при імператорі Олександрі I. У 1801—1802 керував Колегією закордонних справ; член Негласного комітету.
При обговоренні селянського питання Кочубей виступав проти звільнення селян без землі та практики переводу їх у дворові; ту ж позицію відстоював у Комітеті із забезпечення справ естляндських та ліфляндських селян, Головою якого Кочубей був з 1803.
У галузі політичних перетворень Кочубей виступав прибічником поділу влади при збереженні непорушності самодержавства. Один з ініціаторів створення міністерств (1802). Поділ влади трактував як точне визначення взаємодії між різними державними органами (у першу чергу між міністерствами та Сенатом), а також як розширення сфери компетенції міністрів і ліквідації колегіальності у виконавчих органах влади.
Єдиний із «молодих друзів» імператора Олександра I, що мав до 1801 значний досвід у державних справах і першим із них отримав міністерський пост (від вересня 1802 міністр внутрішніх справ).
Найближчим помічником Кочубея, якого він захищав у міністерстві, був Михайло Сперанський. За словами барона Модеста Корфа: однією з його коханок була Єлизавета Ланська.
У листопаді 1807 відправлений у відпустку.
З 1810 — член Державної Ради по Департаменту державної економії, на початку 1812 — голова Департаменту законів Державної Ради. Підтримував пропозицію Сперанського про реформу фінансів і Сенату.
Під час Французько-російської війни 1812 року був при імператорі Олександрі I, сприяв призначенню Михайла Кутузова головнокомандувачем. У 1813 — голова Центральної ради по керуванні німецькими землями.
У 1816—1819 — голова Департаменту громадських та духовних справ Державної ради. Вважав необхідним приступити до перетворення внутрішнього керування шляхом упорядкування фінансів і реорганізації органів виконавчої влади. Зокрема пропонував об'єднати Міністерство поліції з міністерством внутрішніх справ, а також створити Міністерство духовних справ народної просвіти.
У 1817—1818 жив у Парижі.
У листопаді 1819 — червні 1823 керував Міністерством внутрішніх справ.
З 1823, у зв'язку з хворобою дочки, жив на Півдні Росії.
З 1826 — голова секретного «Комітету 6 грудня 1826», що підготував пропозиції з реоргацізації органів влади, селянського та станового питань, частково запроваджених у 1830—1840-х.
З 1827 — голова Державної Ради Російської імперії та комітету міністрів. Одночасно в 1828 очолював секретну комісію, що під час перебування імператора Миколи I на дунайському театрі військових дій російсько-турецької війни 1828—1829 протягом півроку керувала внутрішніми справами Російської імперії.
Література Редагувати
- Н. Ф. Сербіна. Кочубей Віктор Павлович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
Посилання Редагувати
- Кочубей Віктор Павлович [ 17 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.
- Біографія Кочубея Віктора Павловича [ 21 січня 2008 у Wayback Machine.] (рос.)
- Балабко О. З Ніцци до Мужена. Від Башкирцевої до Винниченка: Есеї, п'єса. — К.: Факт, 2007. — 192 с. — іл.
Примітки Редагувати
- ↑ Н. Чечулин Кочубей, Виктор Павлович // Русский биографический словарь — СПб: 1903. — Т. 9. — С. 366–382.
- М. А. Корф. Дневник за 1843 год.— М.: «Academia», 2004. — С. 305.
| Це незавершена стаття про особу. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |