Гуго де Семюр (фр. Hugues de Semur; 13 травня 1024 — 28 квітня 1109) — середньовічний французький церквоний діяч, аббат Клюнійського монастиря у 1049—1109 роках. Відомий також як Гуго Великий та Гуго Клюнійський. Католицький святий (день його пам'яті відзначають 29 квітня), останній зі «святих клюнійських абатів».
| Громадянство | Франція |
|---|---|
| Дата народження | 13 травня 1024 |
| Місце народження | Семюр-ан-Брійонне |
| Дата смерті | 28 квітня 1109 (84 роки) або 20 квітня 1109 (84 роки) |
| Місце смерті | Клюні |
| Батько | Dalmas I of Semurd |
| Рід | Semur familyd |
| Мова творчості | латина |
| Рід діяльності | політик, письменник |
| Посада | Abbot of Clunyd |
| Чернечий орден | бенедиктинці |
| Статус канонізації | святий і святий[d] |
| День святого | 29 квітня |
| Статус авторського права як автора | термін дії авторських прав закінчивсяd |
| Гуго де Семюр у Вікісховищі |
Життєпис Редагувати
Належав до впливового бургундського аристократичного роду Семюр, представники якого з часів Меровінгів були королівськими шателенами. Старший син барона Далмаса I де Семюр і Аренберги де Вержі (доньки Генріха I, герцога Бургундії). За легендою Народження Гуго передувало знамення: один священик побачив лик немовляти в чаші для причастя. Мати сприйняла бачення як свідчення призначення майбутньої дитини до духовного служіння. Народився 1024 року в родинному замку. Батько бажав, щоб син обрав військову кар'єру, але Гуго цікавився науками. Тому він був відданий на навчання стриєчному діду — єпископу Гуго Осерському. У 14 років прийняв послух в Клюнійському монастирі, а в 15 років — чернечий постриг.
1042 року його було висвячено на диякона, 1044 року — на пресвітера. 1048 року Гуго де Семюр став головним пріором монастиря. Після смерті його родича абата Оділона 1 січня 1049 року його було одноголосно обраний абатом Клюнійського монастиря і 22 лютого урочисто присвячений Гуго де Саленом, архієпископом Безансону.
Діяльність нового абата була спрямована на поширення клюнійського статуту та розширення духовного впливу монастиря. За 60 років керівництва Клюні кількість залежних від абатства обителів збільшилася з 60 до 2000 (від Англії до Польщі й від Німеччини до Італії та Іспанії). У 1054 році разом зі своїм братом Жоффруа він заснував перший бенедиктинський пріорат, відомий як пріорат Святої Трійці Марсіньї-ле-Ноннен. Проте зростання кількості обителів обернулося ослабленням аскетичного духу, відродження якого було основним завданням клюнійської реформи. Лише авторитет Гуго і його суворість щодо дисципліни на якийсь час відстрочили занепад клюнійського руху, що назрівав.
Гуго де Семюр сприймав клюнійську конгрегацію як єдине ціле, де провина будь-якого з членів кидало тінь на всю громаду, звідси його загострене почуття особистої відповідальності за порядок та виконання статуту й нетерпимість до порушників. Він виступив ініціатором реконструкції абатства. За переказами, уві сні до одного з ченців з'явився апостол Петро із проханням про будівництво нового храму. Дізнавшись про бачення, абат розпочав будівельні роботи. Новий храм, так званний Клюні III (1080—1130) став зразком романської архітектури і до спорудження собору святого Петра в Римі у XIV ст. залишався найбільшим християнським храм у Європі. Основні кошти на його спорудження надав леоно-кастильський король Фернандо I
Надавав великого значення історії абатства і сприяв уславленню своїх попередників-абатів. Особливу увагу було приділено Одо, якого за часів Гуго де Семюра почитали як «батька-засновника» обителі. Активно підтримуючи григоріанську реформу, він прагнув залагодити конфлікт свого хрещеника імператора Генріха IV з папою римським Григорієм VII, але досяг лише тимчасового примирення сторін. На Соборах у Реймсі 1049 року та Римі у 1050 й 1063 роках виступив проти світської інвеститури, симонії та аморальності кліру; був близьким та діяльним сподвижником папи Григорія VII, який високо цінував його підтримку у проведенні реформи у Франції. Проте із загостренням конфлікту між Папським престолом та імператором прихильність Гуго до реформи вступила в протиріччя з його лояльністю до імператорської династії. В резульатті абатство Клюні з ініціатора та натхненника церковної реформи поступово перетворювалося на поміркованого та непослідовного її прихильника, готового на компроміс зі світською владою. У листі папа Григорій VII дорікав Гуго де Семюру, що той підтримує реформу більше на словах, ніж у справі.
Широка дипломатична діяльність Гуго була спрямована також на врегулювання конфліктів у інших частинах Європи: він сприяв примиренню Альфонсо VI, короля Леона та Кастиліїз його братом Санчо, завдяки чосу останній отримав волю, між імператором Генріхом IV та угорським королем Белою I. На прохання англійського короля Вільгельма I в Нормандії було засновано перші 2 клюнійські монастирі (біля Кану). Величезний вплив мав на папу римського Урбана II, який до обрання був клюнійським пріором.
Сприяв Реконкісті на Піренейському півострові, заохочуючи французьких лицарів відправлятис яна війну проти маврів. Відіграв провідну роль в заміні в літургії іспано-мосарабського церквоного обряду на римський. 1094 року підтримав оголошення хрестового походу до Палестини. Помер 1109 року на Страсному тижні.
Канонізація та поклоніння Редагувати
В подальшому за переказами на могилі Гуго стали відбуватися дива, що зробило її об'єктом паломництва. У 1119 році папа римський Геласій II вирушив до місця упокою Гуго де Семюра, але дорогою помер в абатстві Сен-Жиль (поховано у Клюні). 6 січня 1120 року папа римський Калікст II канонізував Гуго. Канонізації святого, розпочатої з ініціативи абата Клюні Понтія де Бургея, вперше передувало опитування свідків чудес та зцілень, а також ретельне вивчення документів. З дозволу папи римського Гонорія III 1220 року релікварій з мощами Гуго було виставлено для громадського поклоніння. З XII ст. на знак особливої поваги до Гуго абатів Клюні дарується сан кардинала. У 1562 році мощі було захоплені гугенотами і розвіяні за вітром.
Творчість Редагувати
Літературна спадщина Гуго де Семюра представлена переважно представлена епістолярним жанром. З його листів збереглася лише мала частина. До кореспондентів входили папи римській Григорій VII і Урбан II, імператриця Агнеса де Пуатьє, імпеератор Генріх IV, леоно-кастильський король Альфонсо VI, англійський король. Вільгельм I Завойовник, Петро Даміані та архієпископ Ансельм Кентерберійський.
Джерела Редагувати
- Bouchard, Constance Brittain (1987). Sword, Miter, and Cloister: Nobility and Church in Burgundy, 980—1198. Cornell University Press.
- Collectif, Le gouvernement d'Hugues de Semur à Cluny, Actes du colloque scientifique international publiés par la ville de Cluny et le Musée Ochier, Mâcon: Buguet-Comptour, 1990, in-8o, 552 p., Bibliothèque de l'école des chartes, année 1994, volume 152, no 2, p. 597—598.
- Iogna-Prat, Dominique (2002). Order & Exclusion: Cluny and Christendom Face Heresy, Judaism, and Islam. Cornell University Press.
- Armin Kohnle, Abt Hugo von Cluny (1049—1109). Sigmaringen: Jan Thorbecke, 1993.
- Nicolas Reveyron, et collectif, Hugues de Semur (1024—1109): Lumières clunisiennes, éd. Doyen, 2010, 188 p. (ISBN 2905990015).