А́льдо Мо́ро (італ. Aldo Moro, 23 вересня 1916, Мальє — 9 травня 1978, Рим) — італійський політик, двічі очолював уряд Італії у 1963–1969 та 1974–1976 роках, християнський демократ.
Альдо Моро італ. Aldo Moro | |
---|---|
італ. Aldo Moro | |
38-й Голова Ради міністрів Італії | |
23 листопада 1974 — 29 липня 1976 | |
Президент | Джованні Леоне |
Попередник | Маріано Румор |
Наступник | Джуліо Андреотті |
4 грудня 1963 — 24 червня 1968 | |
Президент | Антоніо Сеньї Джузеппе Сарагат |
Попередник | Джованні Леоне |
Наступник | Джованні Леоне |
Міністр внутрішніх справ Італії | |
12 лютого 1976 — 29 липня 1976 | |
Попередник | Луїджі Гуї |
Наступник | Франческо Коссіґа |
Міністр закордонних справ Італії | |
7 липня 1973 — 23 листопада 1974 | |
Попередник | Джузеппе Медічі |
Наступник | Маріано Румор |
5 серпня 1969 — 26 червня 1972 | |
Попередник | П'єтро Ненні |
Наступник | Джузеппе Медічі |
30 грудня 1965 — 23 лютого 1966 | |
Попередник | Амінторе Фанфані |
Наступник | Амінторе Фанфані |
28 грудня 1964 — 5 березня 1965 | |
Попередник | Джузеппе Сарагат |
Наступник | Амінторе Фанфані |
Народився | 23 вересня 1916[…] Мальє, Провінція Лечче, Апулія, Італія |
Помер | 9 травня 1978[…] (61 рік) Рим, Італія |
Відомий як | політик, дипломат, професор |
Місце роботи | Римський університет ла Сапієнца |
Країна | Італія і Королівство Італія |
Alma mater | University of Barid (1939) |
Політична партія | Християнсько-демократична партія Італії |
У шлюбі з | (з 1945) Елеонора Моро (1915—2010) |
Діти | дочки Марія Фіда (1946), Анна (1949), Аньезе (1952) і син Джованні (1958) |
Релігія | католицтво |
Нагороди | |
Підпис | |
Роботи у Вікіджерелах | |
Висловлювання у Вікіцитатах | |
Медіафайли у Вікісховищі | |
Ранні роки Редагувати
Народився в 23 вересня 1916 року в Мальє. Батьки його були педагогами. Його політична кар'єра почалася ще в період фашизму, коли країною керував Беніто Муссоліні. Навчався в університеті, де був лідером руху «Федерація католицьких студентів».
Політична діяльність Редагувати
У 1946 році обраний депутатом «Установчих зборів» і став членом «комісії 75», що розробляє проєкт конституції. Він став віце-міністром закордонних справ у п'ятому кабінеті Де Гаспері, але був проти приєднання Італії до НАТО і був прихильником співробітництва з лівими партіями. В уряді Моро очолював Християнсько-Демократичну партію. Його перший лівоцентристський кабінет був за участі соціалістів. У 1970-х роках він був автором проєкту, що отримав назву «історичний проєкт». Суть його полягала в тому, що комуністи тепер повинні були пройти і в уряд. Це був безпрецедентний крок на Заході, так як в більшості країн НАТО комуністи були відсутні в уряді ще з кінця 1940-х років. Комуністи отримали третину голосів.
Моро очолював 5 кабінетів:
Вбивство Редагувати
15 березня 1978 року Моро був викрадений угрупованням «Червоні бригади». Його автомобіль був притиснутий до узбіччя, а сам він повезений в невідомому напрямку. Альдо Моро шукали 35 000 солдат, всюди були розставлені блокпости. Організація висувала політичні вимоги, при виконанні яких погоджувалася його звільнити. Папа римський Павло VI пропонував себе в заручники замість Моро.
9 травня 1978 року в Римі в багажнику червоного «Рено», припаркованого між штаб-квартирами двох великих політичних партій, був виявлений труп Альдо Моро.
У кінематографі Редагувати
- Справа Моро / Caso Moro, Il (1986)
- Доброго ранку, ноче / Buongiorno, notte (2003)
- Площа п'яти місяців / Five moons square (2004)
- Кримінальний роман / Romanzo criminale (2005)
- Президент — Альдо Моро / Aldo Moro — Il presidente (2008)
Примітки Редагувати
- ↑ Craveri P. Dizionario Biografico degli Italiani — 2012. — Vol. 77.
- Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ Encyclopædia Britannica
- Моро Альдо // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохоров — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
- SNAC — 2010.
Література Редагувати
- Р. А. Кривонос. Моро Альдо // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4