| Джеймс-Віллард Шульц | |
|---|---|
| James Willard Schultz | |
| | |
| Псевдо | Apikuni, Appekunny |
| Народився | 26 серпня 1859 Бунвіль, Нью Йорк |
| Помер | 11 червня 1947 (87 років) Резервація Вітрової Річки, Вайомінг |
| Поховання | Blackfeet Indian Reservationd |
| Країна | США |
| Діяльність | письменник, історик |
| Знання мов | англійська |
|
Джеймс-Віллард Шульц (26 серпня 1859 — 11 червня 1947) — видатний американських письменник та етнограф. Жив разом із племенами «чорноногих».
Інші імена ред.
Цей чоловік мав два імені. Перше — Джеймс-Віллард Шульц — він дістав у спадок від своїх англо-німецьких пращурів, які переселилися в Америку з дозволу англійської королеви ще на початку XVIII століття. Друге — Апікуні, або Біла Сорочка,— він одержав від своїх індіанських друзів, котрих усе життя вважав одноплемінниками.
Біографія ред.
Шульц народився в 1859 році у місті Бунвілль на півночі штату Нью-Йорк, пішов із життя в штаті Монтана, поблизу резервації індіанців племені «чорноногих».
«Непутящого» підлітка, закоханого в дике життя на природі, батьки та родичі намагалися після школи влаштувати у військову академію — але той Джеймс втікав із занять, щоб послухати оперу або погуляти лісом. Коли ж випала нагода поїхати на Захід — поїздка теж була дозволена лише на жорстких умовах, з поверненням назад. Проте повернення відбулося через довгі роки, і тоді Шульц остаточно порвав з «цивілізацією».
Перше життя Апікуні як першопрохідця Заходу, склалося так, як він хотів: у ньому були мисливство, сутички з ворожими племенами, торгівля з індіанцями, подорожі й відкриття. На перший погляд, Шульц був схожим на багатьох шукачів щастя, які сипнули на Захід, будучи не в ладах із законом або з буржуазною цивілізацією.
Але тут же починаються важливі відмінності — вони пов'язані зі своєрідністю особистості Апікуні. Йому імпонували ті, хто здавався природнішим, величнішим і простішим. Таких людей Шульц знайшов серед індіанців, а саме у племені «чорноногих», пікуні. Він не був їхнім бранцем, прийшовши до індіанців самостійно, тому що багато в чому дивився на світ їхніми очима. Він жив їхнім життям, пристрастями, пережив їхню трагедію — занепад традиційного устрою життя, загибель бізонячих стад. Він одружився з індіанкою на ім'я Нетакі й виростив із нею сина, Самотнього Вовка, згодом самобутнього скульптора. Все, про що пізніше Шульц розповів на сторінках книжок, було пережито або почуто від сусідів.
Книги Апікуні ред.
У книгах Шульц намагався відобразити те, що любив: неповторність місця, часу і способу життя.
За всі ці роки Апікуні набув рідкісного життєвого досвіду. Знання людей, з якими звела його доля, стало критерієм оцінки будь-якої людської особистості Люди, близькі автору, часто з'являються на сторінках його книжок. Джозеф Кіп, торговець з індіанцями, і його супутник Вставай-Вовк. А найчастіше це індіанці й напівіндіанці: мати Кіпа, донька відомого вождя майданів Матотопи, та її подруга Жінка-Кроу — обидві стали названими матерями для Апікуні, турбувалися про нього. Також в книгах фігурують вожді племені «чорноногих», воїни і товариші Шульца по полюванню і стежці війни, бо він так глибоко увійшов у життя «чорноногих», що брав участь у військових походах та інших важливих подіях їхнього життя.
І звичайно ж, Шульц досконало вивчив побут і культуру індіанців Американського Заходу: конфедерації «чорноногих», їхніх сусідів гро-вантрів («череванів»), кроу, сіу-ассінібойнів, рівнинних крі та багатьох інших. Він став досвідченим провідником по диких місцях, знавцем повадок різних звірів та їхнього середовища.
Зміна середовища ред.
Крах подібного способу життя став кінцем першого життя Апікуні. З багатьох причин 1901—1903 роки виявилися в його долі переломними. Зникнення бізонів, ув'язнення «чорноногих» у резервації, тоді плем'я довгий час перебувало на межі голодної смерті Все це означало розлуку із звичним оточенням письменника. До цього долучилася смерть дружини Нетакі.
Тоді ж проти Апікуні почалася судова справа: він звинувачувався в тому, що начебто брав участь у відстрілі диких тварин у заборонений сезон. І хоча через кілька років Шульца було виправдано, в той час йому довелося тікати від тюрми далеко за межі штату Монтана, міняти місце проживання, розлучитися з друзями і відчути особливо гостру самотність.
У той період важливим виявилося для Апікуні знайомство з видатним американським ученим-етнографом Джорджем Бірдом Гріннеллом. Ще в середині 1880-х років, коли той уперше приїхав у Монтану, Шульц допомагав йому як досвідчений провідник, допоміг в роботі над книжкою «Легенди з вігвамів чорноногих» (1892).
Співпраця з Гріннеллом ред.
Під час поїздок дикими околицями Гріннелл[en] і Шульц складали карти нововідкритих земель, позначали географічні віхи, прикмети довколишнього пейзажу — гори, річки, льодовики — і давали їм назви. А 1902 року обидва дослідники вирішили, що для збереження природних красот на території Монтани слід створити заповідник і врешті-решт домоглися створення Національного парку Глесір. Пам'ять про засновників увічнена в його природних віхах: там є гора Апікуні, пік Гріннелл і льодовик Чорноногих.
Гріннелл допоміг Апікуні зробити перші кроки у його другому житті: в кар'єрі письменника, пропагандиста індіанської культури, захисника індіанських прав. Він помітив у Шульца талант оповідача й допоміг його розвинути. Так з'явилася перша книжка Апікуні «Моє життя серед індіанців».
Авторові було вже під п'ятдесят, однак попереду його очікував напружений творчий шлях, що завершився створенням 46 книжок. 42 з них було надруковано за життя Шульца. Все своє друге життя Апікуні мав потребу в грошах і часто хворів, страждаючи від наслідків двох тяжких падінь із переломами. Тому писати його примушувало не тільки бажання пережити заново роки молодості, хоч і це було важливо. Розквіт слави письменника припадав на середину 1920-х років. Вже тоді особливою популярністю він користувався у молоді. Апікуні любив запрошувати додому дітей, членів скаутської організації, заснованої ним раніше у Каліфорнії. Вони розводили у нього вдома «вогнище ради» і були найвідданішими його читачами.
Через усі твори Апікуні виразно проходить автобіографічна канва. Вона визначала тональність і зміст книжки «Мов життя серед індіанців», багатьох оповідань. Найчастіше Апікуні писав не про себе, а про те, що його оточувало. Тому в його книжках підкреслюється краєзнавча спрямованість: історії, присвячені білим фронтирсменам, торговцям, індіанцям; книжки, статті, нариси про природу Монтани та інших країв.
І все ж головне місце в творчості Апікуні належить індіанській темі. Це — цілий світ, і всередині великої теми є чимало різновидів. Однак улюбленою формою розповіді для Апікуні була історія життя якої-небудь видатної особистості. Такими є найкращі з його книжок: «Ловець орлів», «Син племені навахів», «Заманювач бізонів» та інші. Шульца передусім цікавить людина; не тільки ланцюг яскравих переживань і пригод, що значні самі по собі, а шлях становлення особистості. Одним з найулюбленіших оповідачів у його книжках був старий на ім'я Червоні Крила — родич дружини Шульца, Нетакі.
Ті, кому пощастило ознайомитися з історіями Джеймса Вілларда Шульца, відчули атмосферу його прози: щиру й довірливу, просту й патетичну — при всьому драматизмі, що вирішує людську долю. Простота і велич — ключові слова для розповіді Шульца, про що б він не писав. Про індіанців він говорить так само, як про білих,— з тією лише різницею, що їм, через захоплення автора, приділено незрівнянно більше уваги.
Естетика романів ред.
Заглибленість автора у світ індіанців створює інколи враження, ніби Шульц поділяв індіанські вірування та звичаї, але насправді це не зовсім так. Багато що Шульц запозичив у своїх індіанських друзів: мову жестів, способи виживання в суворих умовах, погляд на світ, індіанську етику, а певною мірою — і віру в їх винятковість. Проте устами персонажів він нагадує: «Апікуні не вірить у забобони, у віщі сни та духи», сперечається і навіть підсміюється з них. Але ніколи не дозволить собі образити, висміяти почуття індіанців — навпаки, скрізь, де трапиться нагода, неодмінно повчиться у них, розповість народну мудрість, індіанську легенду про створення світу, про древніх героїв або витоки племен. І одразу виявляється, як глибоко легенда пов'язана з життям — вона допомагає зрозуміти життя.
Можливо, саме ці секрети прози Апікуні визначили третє його життя: посмертну долю книжок, славу імені Видання творів Шульца широко розійшлися по світу. Невидане за життя побачило світ (дві книжки вийшли в науковій серії «Цивілізація американських індіанців», що виходить в Оклахомі). Шанувальниками Апікуні було доопрацьовано за його записами навіть останній незакінчений роман «Військова сорочка Ведмежого Вождя» (1983). Через тридцять років після смерті письменника на його другій батьківщині, в містечку Браунінг, штат Монтана, виникло Товариство Джеймса Вілларда Шульца, зі своїм друкованим органом — «Шеган сторітеллер», яке відає збереженням його спадщини.
Творчий доробок ред.
Повість «Заманювач бізонів» (1916) примітна не тільки авантюрною інтригою. Це — поширений вид повісті в Шульца: немовби ненав'язлива розповідь про виховання, становлення людини, метою якої стало здійснення заповітної й високої мрії служіння одноплемінникам (як і в повісті «Ловець орлів»). Тут, мабуть, особливо цікавий драматичний шлях творіння нового всередині старих традицій, адже зі смертю Малої Видри, старого заманювача бізонів, таємниця його мистецтва відходить безповоротно, й Апаук змушений сам розгадувати секрет, пройшовши через безліч випробувань. Відзначимо тут увагу автора до жіночих персонажів: наприклад, він виділяв мужність бабусі, яку зустрічав в сім'ї Апаука; адже така багато в чому й історія Жінки-Кроу в «Моєму житті» та в інших творах Шульца. Американські видавці навіть вимагали, щоб автор замінив героїнь на героїв, вважаючи, що постраждав читацький інтерес і книжок не розкуплять.
Безумовно, одна з найкращих в Апікуні — повість «Помилка Самотнього Бізона» (1918), рельєфно змальована історія гордуна. В ній передусім дано урок способові життя білих — адже саме з ними пов'язане винищення бізонів, розкрадання природи, схиляння перед індивідуалізмом на шкоду громадському. І знову паралельно з лінією Самотнього Бізона проходить тема виховання, змужніння підлітка, одержання ним життєвої школи, та ж тема, що і в Джека Лондона, тема, кажучи словами Горького, «творчої сили волі». Одне слово, тема боротьби й утвердження людського в людині — вона завжди вабитиме читача до Апікуні.
Повість «Син племені навахів» (1927)— результат перебування Шульца в Арізоні. Не вміючи сидіти склавши руки, він уважно стежив за життям та побутом індіанців пуебло — хопі й піма. Він навіть узяв участь у розкопках доісторичних поселень у Касас Грандес і знайшов там дивовижну глиняну змійку — на загальну думку, найцікавішу знахідку сезону.
Переклади іншими мовами ред.
В 1940-х роках було перекладно повісті «Сінопа — маленький індіанець», «Заманювач бізонів», «Ловець орлів» та інші. На той час — російською. Вони неодноразово перевидавалися і неодмінно користувалися у читачів найширшою популярністю. Однак, на відміну від раніше опублікованих скорочених текстів, в українському виданні 1990 р. твори Шульца вперше надруковано в повному вигляді.
У 1962 році у видавництві «Веселка» вийшла повість «Серед Скелястих гір» про пригоди двох хлопчиків — білого та індійця — в Скелястих горах.
Книга «Ловець орлів» перекладена Володимиром Василюком українською 1990 року.
Примітки ред.
- . coollib.com. Архів оригіналу за 16 серпня 2016. Процитовано 5 липня 2016.
Джерела ред.
- Шульц Дж. В. Ловець орлів: Повісті: Для серед. та ст. шк. віку / Пер. з англ. В. Т. Василюка; Післямова О. В. Ващенка; Мал. Г. В. Акулова. — К.: Веселка, 1990. — 428 с.: іл. ISBN 5-301-00391-7 (укр.)