Цистерціанці, цистеріанці, бернардинці (лат. Ordo Cisterciensis, OCist) — члени споглядального католицького ордену, заснованого у Франції ченцями-бенедиктинцями в 1098 році. Гасло — лат. Cistercium Mater Nostra. Вплив чину значно зріс після реорганізації його діяльності в XII столлітті абатом Бернаром Клервоським (звідси друга назва членів ордена — бернардинці, бернардини).
Цистерціанці | |
---|---|
Орден Цистерціанців | |
Абревіатура | OCist або SOCist |
Церква | Римо-католицька церква |
Девіз | Cistercium mater nostra (Цистеріум — наша мати) |
Засновник | абат Робер де Молесма |
Заснування | 1098 |
Сайт | http://www.ocist.org/ocist/en/ |
Загальний опис Редагувати
Назва «цистерціанці» походить від латинської назви першої обителі ордену — монастиря Сіто́ (фр. Cîteaux, лат. Cistercium), що був заснований у 1098 році на місці поселення Сіто (згідно сучасного адміністративного поділу — муніципалітет Сен-Нікола-ле-Сіто регіону Бургундія). Цистерціанці відомі також під назвою «білі монахи», що зумовлено білим (світло-сірим) чернечим одягом служителів ордену.
Перший монастир у Цистерціумі організував абат Робер. Вплив чину значно зріс після реорганізації його діяльності абатом Бернаром Клервоським (звідси друга назва). У 1119 році був затверджений Папою Римським статут. У XIII–XIV століттях орден став одним із найвпливовіших серед католицьких чернечих чинів. У цей період існувало 700 монастирів у всіх країнах Європи. Діяльність поширювалась й на Україну. У XVIII–XIX століттях більшість монастирів було ліквідовано.
Бібліотеки цистерціанців були найбагатшими зібраннями давніх рукописів з усієї ойкумени, а хрестові походи на Близький Схід та реконкіста в Іспанії, де християнський світ зустрічався з мусульманським, доповнювали давні знання досягненнями ісламського Сходу.
У 1577 році з ордену виділилася група, що мала суворіший статут — фельянтинці[en] (лат. Ordo Fulienses), котра була остаточно відділена в 1592 році папою Сикстом V.
У 2005 році цистерціанці нараховували 1 470 ченців, з котрих 717 були священнослужителями. Ордену належало 87 закладів.
На сьогодні цистерціанці розділені на — цистерціанців «спільної» (власне цистерціанців) і «суворої» традиції (траппістів). За даними на 2009 рік, цистерціанській орден «спільної» традиції об'єднує 122 громади і більше 1 900 ченців і черниць у всьому світі, тоді як у цистерціанців «суворого режиму» налічується 175 громад і приблизно 3 600 ченців — чоловіків і жінок.
У 1998 році, з нагоди 900-ї річниці поставлення Робера де Молесма абатом монастиря Сіто в Бургундії (Франція), головної обителі ордену, що дала йому назву, Папа Римський Іван Павло II закликав до возз'єднання двох гілок цистерціанців.
Вплив на суспільство, економіку Редагувати
Монастирі цистерціанців ставали осередками економічного розвою навколишніх незайманих територій. Завдяки масовому чернечому служінню, фізична праця, яку вважали в часи пізньої античності негідною справою, втратила недобру славу й стала суспільним моральним обов'язком.
Цистерціанці створили принципово новий тип організації християнських ченців — орден (1118 р.), метою якого стала внутрішня економічна колонізація Центральної та Східної Європи.
Діяльність цистеріанців виходила за межі власне церковних, релігійних справ. Так цистерціанці у XII—XIII ст. заклали підвалини промислового освоєння головних рудних родовищ Центральної Європи, створили базу гірничо-металургійних знань і культурних традицій гірників.
Монастирі ордену росли, як гриби після дощу: у середині ХІІ ст. їх було вже 350, а наприкінці століття — більше 700. Цьому значною мірою сприяв авторитет проповідника і містика Бернарда Клервоського, який був натхненником Другого хрестового походу (на його честь цистерціанців називають ще бернардинами). В аскетичному житті й фізичній праці «білі ченці» вбачали шлях до приборкання «духу спокуси» та гарантію незалежності монастиря від світу. На відміну від інших чернечих монастирів, цистерціанцям не дозволялося жити з чужої праці, мати залежних селян і васалів. Багато часу «білі ченці» присвячували господарській діяльності, опановуючи одвічні ліси й пустища, розвиваючи будівельну справу, гірництво й металургію. Монастирі цистерціанців ставали осередками економічного розвою навколишніх незайманих територій. Завдяки масовому чернечому служінню, фізична праця, яку в часи пізньої античності вважали справою негідною, втратила недобру славу й стала суспільним моральним обов'язком.
На гірничих роботах цистерціанці працювали групами, куди входили ченці, конверси та представники громад (здебільшого сільських), з яких пізніше сформувалися професійні артілі гірників. Абати й старші ченці керували планомірною розвідкою придатних для розробки родовищ, організовували видобуток руд, зберігали й вдосконалювали гірничо-металургійні знання та технічні навички. Опорними пунктами гірничої діяльності були адміністративні центри нових монастирів, котрі просувались далі на схід — у Саксонію, Богемію, Моравію та Сілезію. Високий рівень рудознавства та надзвичайні успіхи «білих ченців» у справі розвідки й освоєння родовищ поліметалів пов'язують як з ефективною організаційною структурою ордена, так і з доступом до знань давнього світу та ісламського Сходу. Бібліотеки цистерціанців були найбагатшими зібраннями давніх рукописів з усієї ойкумени, а хрестові походи на Близький Схід та реконкіста в Іспанії, де християнський світ зустрічався з мусульманським, доповнювали давні знання досягненнями ісламського Сходу. «Білі ченці» вважали опанування та поширення гірничої справи Божим дорученням і сенсом свого життя.
Відомі діячі Редагувати
- Бернард Клервоський
- Томас Мертон
- Теодоріх Трейденський (1160—1219) — місіонер в Лівонії, засновник Ордену мечоносців, перший абат Дюнамюндського монастиря, другий естонський єпископ.
Монастирі Редагувати
Примітки Редагувати
- https://vue.gov.ua/Цистерціанці
- . Архів оригіналу за 7 лютого 2012. Процитовано 11 лютого 2011.
- Провід «економічного ордену» цистерціанців підтримував створення «військового ордену» тамплієрів і деякий час був впливовим покровителем Лицарів Храму.
- Селяни, які прийняли чернечу обітницю, але мешкали окремо від братії.
Посилання Редагувати
- Цистерціанці // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Цистерціанці |
- (фр.) (ісп.) (англ.)
- (англ.)
- Цістерціанопедія — Cistopedia (англ.)
Література Редагувати
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- Erlande-Brandenburg, Alain (1995). The Cathedral Builders of the Middle Ages. Thames & Hudson Ltd. ISBN 0-500-30052-6 ISBN 978-0-500-30052-7. (англ.)
- Clarke, Howard B.; Dent, Sarah; Johnson, Ruth (2002). Dublinia: The Story of Medieval Dublin. Dublin: O'Brien. ISBN 0-86278-785-8. (англ.)
- Dykes, D.W. (1980). Alan Sorrell: Early Wales Re-created. National Museum of Wales. ISBN 0 7200 02281. (англ.)
- Gimpel, Jean, The Medieval Machine: The Industrial Revolution of the Middle Ages (New York, Penguin, 1976) (англ.)
- Logan, F. Donald, A History of the Church in the Middle Ages. (англ.)
- Tobin, Stephen. The Cistercians: Monks and Monasteries in Europe. The Herbert Press, LTD 1995. ISBN 1-871569-80-X. (англ.)
- Watt, John, The Church in Medieval Ireland. University College Dublin Press; Second Revised Edition (May 1998). ISBN 1-900621-10-X. ISBN 978-1-900621-10-6. (англ.)
- Woods, Thomas, How the Catholic Church Built Western Civilization (2005), ISBN 0-89526-038-7. (англ.)