Синди

Си́нди, Сінди (грец. Σινδοί, Herod, IV, 28) — одне з меотських племен, які у 1000-і роки до Р. Х. жили на Таманському півострові та прилеглому до нього узбережжі Чорного моря (Pontus Euxinus) у підніжжях Кавказу і в пониззі Кубані. Їхній край називався Сіндис (Sindice).

Синдський воїн. Вапнякова статуя, I сторіччя н. е.. Історико-археологичній музей, Керч.

Згадуються у творах Геродота, Страбона, Псевдо-Скілака.

Сусідами Синдів були племена дандаріїв, фатеїв, торетів і керкетів.

За етнічним походженням Синди, можливо, були близькими до кіммерійців.

Їх ім'я було записане по-різному: Мела(Mela) називає їх Сіндонес, Люсіан, Сіндіаної (Sindianoi).

Страбон описує їх проживаючими вздовж Palus Maeotis, серед Меотів (Maeotae), Dandarii, Toreatae, Agri, Arrechi, Tarpetes, Obidiaceni, Sittaceni, Dosci, і Aspurgiani.

Основні зайняття: хліборобство, рибальство, ремесло й торгівля (здебільшого з греками). Займалися в основному землеробством; були розвинені рибальство і ремесла (ливарне, ковальське, гончарне). Значного розвитку досягла торгівля, особливо хлібом (з Урарту та грецькими містами — з 6 ст. до Р. Х.), яку Синди вели через власні порти — Синдську гавань (Синдик; з 4 сторіччя називалася також Горгіппія), Корокондаму.

У 500–350 рр. до Р. Х. виникла синдська держава Синдика, у 400–300 рр. до Р. Х. вони увійшли до складу Боспорського царства і зазнали значної еллінізації.

Синди вели війни зі скіфами. У 4 ст. до Р. Х. держава синдів втратила незалежність і увійшла до складу Боспорського царства. Синдська шляхта увійшла до правлячої боспорської аристократії і мала значний влив на політику держави.

Їм належали міста: морський порт Синда (Sinda), Гермонаса, столиця Горгіппія, і Аворас.

Серед чорноморських племен Синди були найбільш еллінізовані. Синди, особливо їхня знать, засвоїли мову, культуру, релігійні вірування греків. У перших 1-200 роках нашої ери синди були повністю асимільовані сарматами.

Археологічна пам'ятка про синдів — група могил «Сім братів» й руїна Синдики — Семибратне городище.

Микола Дамаській описав їх своєрідний звичай накидання на могилу небіжчика риби з кількістю ворогів, яких він переміг.

Примітки

1. стор. 2814–2815, том 8, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 966-7155-02-1
2. Herod. l. c.; Hipponax. p. 71, ed. Welck.; Hellanic. p. 78; Dionys. Per. 681; Steph. B. p. 602; Amm. Marc. xxii. 8. § 41, &c.
3. Sindones (ii. 19)
4. Lucian (Tox. 55)
5. Страбон. xi. 2. 11
6. Страбон XI. 2, et. seq.
7. Nicolaus Damascenus (p. 160, ed. Orell.)

Джерела

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Анфимов Никита Владимирович, «Из прошлого Кубани», [2 изд.]. — Краснодар, 1958 г. (рос.)
• Гайдукевич В. Ф. «Боспорское царство». — Москва, — Л., 1949 г. (рос.)
• Крушкол Юлия Семёновна «Древняя Синдика». — Москва, 1971 г. (рос.)
• . — Москва: изд. «Наука», 1999 г., ISBN 5-02-011675-0 (рос.)
• А. В. Гадло «Этническая история Северного Кавказа IV—X вв.», г. Л., 1979 г.