Ске́лі До́вбуша — скельно-печерний комплекс, унікальна пам'ятка історії та природи. Розташована за 3 км від села Бубнища (Болехівська міська рада, Івано-Франківська область), в урочищі Бубнище, на території створеного 1996 року Поляницького регіонального парку.
| Скелі Довбуша | |
| | |
| 49°02′32″ пн. ш. 23°41′00″ сх. д. / 49.042333° пн. ш. 23.683444° сх. д. | |
| Країна | Україна |
|---|---|
| Регіон | Івано-Франківська область |
| Розташування | Україна Івано-Франківська область, Болехівська міськрада, на південний захід від с. Бубнище |
| Система | Сколівські Бескиди (Українські Карпати) |
| Тип | пісковики |
| Висота | 668 м над р. м. |
| Висота відносна | до 80 м |
| Площа | 100 га |
| Маршрут | з міста Болехова |
| Скелі Довбуша Скелі Довбуша (Івано-Франківська область) | |
| Скелі Довбуша у Вікісховищі |
Комплексна пам'ятка природи «Скелі Довбуша» лежить на висоті 668 м над рівнем моря. Це скелясті виступи пісковиків заввишки до 80 м, що утворились більше 70 млн років тому на дні палеогенового моря. Кам'яний лабіринт завширшки 200 м тягнеться серед буково-смерекового лісу зі сходу на захід майже на 1 км.
За переказами, у XVII–XVIII ст. тут таборували опришки, які використовували печери під сховище.
Унікальний скельний комплекс названий на честь легендарного опришка Олекси Довбуша. Це неповторне за своїми формами і розташуванням нагромадження гігантських скель, каменів, що нагадують дивовижних істот, покраяне глибокими, завжди темними ущелинами, ямами, потаємними ходами та стежками.
Про Бубнище свого часу писав Іван Франко у своєму творі «Бубнище», Михайло Грушевський визначив Скелі Довбуша як оборонний скельно-печерний комплекс. Першим дослідником скель був Іван Вагилевич.
Сакральне городище Редагувати
Вивчивши вибиті в каменях печери, зруби, пази, східці, вчені дійшли висновку, що скелі використовувалися людьми, які жили тут у Х ст., під помешкання та в ролі фортеці. Печерні приміщення мають чіткі геометричні форми, правильні пропорції, рівні поверхні вертикальних стін, досить точну прямокутність, чисту обробку стелі.
У X–XII ст. н. е. тут існувало язичницьке святилище — палеообсерваторія.
Городище з трьох боків оточене скелями, з четвертого боку обмежене валом і внутрішнім ровом завширшки 10 м. Діаметр майданчика 40 м. У скелі вибитий колодязь, до якого ведуть кам'яні сходи. Колодязь (2 х 2 м, сучасна глибина 5—6 м) не доходить до води. У скелях вибиті три печери зі збереженими пазами від колод. На скелях зображені солярні знаки, поглиблення у формі долоні, личини. Поруч розташований великий курганний могильник, що складається з насипів діаметром 5 м і заввишки до 1 м.
Залишки 80% слідів забудови дозволить відтворити комплекс у найвірогіднішому вигляді — створити єдиний комплекс дерев'яних наскельних укріплень, який, безумовно, вразить і захопить уяву туристів та екскурсантів, додасть привабливості унікальному природному явищу.
Історія Редагувати
Українські землі під гнітом Речі Посполитої стали ареною великих селянських рухів. У різних місцях України ці рухи набували різних форм і методів. Якщо втікачі від панського гніту на Придніпров'ї утікали за Дніпрові пороги і створювали Запорозькі Січі, то упосліджена людність західноукраїнських земель шукала своїх доріг і йшла у рідні гори, які були їм, як козакам Великий Луг та Дніпро, і матір'ю, і батьком. У нетрях лісів, у скелях та печерах на Галицькому Прикарпатті, Буковині та Закарпатті від визиску польських, угорських та молдовських феодалів ховалися втікачі й організовували там загони месників - опришків. Опришківський рух виник спершу на Прикарпатті, згодом охопив Закарпаття й Буковину. Опришки були єдиними захисниками поневолених селян, які називали їх «чорними хлопцями». В гори йшли розорені й скривджені наймити, комірники, городники, панські слуги, бідні міщани й створювали опришківські загони. Вони нападали на поміщиків, орендарів, лихварів, корчмарів, палили й руйнували шляхетські маєтки і захоплене майно роздавали бідним. Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені.
Олекса Довбуш був сином бідного селянина з Печеніжина (тепер Івано-Франківська обл.). Прізвище його означає, що хтось з його предків був довбушем або добошем, тобто барабанщиком у війську. Олекса Довбуш, не маючи майна, за прикладом інших селян, розорених шляхтою, пас громадські вівці, а потім залишив родину, пішов в опришки й очолив загін. Загін Олекси Довбуша особливо активно діяв у 1738–1739 роках. Його опорним пунктом були околиці Яблунівського ключа. У 1740 році загін Довбуша відступив у Чорногору й отаборився на горі Стіг на пограниччі Галичини, Молдови та Угорщини. Проти опришків вів безуспішно боротьбу коронний гетьман Й. Потоцький. У 1745 році опришки навіть здобули Богородчанську фортецю.
Поблизу села Бубнище на Івано-Франківщині височать скелі, які в народі називають «Довбушевими». За однією з легенд, на вершині однієї зі скель — Великому Одинці — зберігаються заховані скарби, відібрані Довбушем у польських панів. А поблизу скель є залишки оборонного рову й валу, на якому був частокіл. У скелях привертають увагу три видовбані залізними тесаками глибокі печери. Трохи вище видовбана в камені криниця, де зберігався запас води. На вершині скель помітні півтораметрового діаметру чаші, які одні вчені вважають за жертовники, інші — за посудини для спалювання смоли з метою подати сигнал про наближення ворога. Саме в цьому стародавньому Бубниському городищі знаходили собі прихисток легендарні опришки Довбуша, коли проходили тут зі своїм загоном у 1744 році під час походу на Дрогобич і Турку. Опришки спорудили у скелях захисні бар'єри, засіки. Люди показують навіть відбиті на камені ноги й руки славетного ватажка. Таких пам'ятних місць, пов'язаних з Довбушем, багато, зокрема, в Горішньому Ясенові є великий камінь Олекси Довбуша, на горі Кедроватій стоїть кам'яне «крісло» Довбуша, печера Довбуша на Говерлі та ін. А в Печеніжині, де народився герой, на пагорбі височить на постаменті велике погруддя Довбуша, створене скульптором В. Борисенком.
Популярності Скель Довбуша в чималій мірі сприяло створення тут рекреаційної зони, а в 1981 року ботаніко-геоморфологічний резерват «Скелі Довбуша» одержав статус пам'ятки природи республіканського значення.
Світлини Редагувати
Див. також Редагувати
Примітки Редагувати
- ↑ Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Івано-Франківська область / Ред. кол. тома: Чернов О. О. (гол. редкол.), Бернацек Т. В., Васюта І. К., Владико Н. М., Гараць В. Й., Кайкан П. Ф., Калита В. Д., Кучеров М. К., Мельничук Я. С., Паркулаб В. М., Педашенко Г. М., Правдива Л. М., Синиця О. І., Столярчук В. Я., Сьома О. П., Федорів Є. В., Федорчак П. С., Хвостін М. П. (заст. гол. редкол.), Ясінський А. Л. (відп. секр. редкол.). АН УРСР. Інститут історії. – К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1971. – 640 с. Стор.: 16
- Низовський, Андрій (2007). Сто великих чудес України (українська). Київ: Арій. с. 416. ISBN 978-966-8559-58-5 Перевірте значення
|isbn=(довідка).
Джерела Редагувати
| Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Скелі Довбуша |
- Бубниські скелі
- Скелі Довбуша — природний заповідник у серці Західної України. (12 фото)
- Місце зустрічі — Скелі Довбуша
- Скелі Довбуша
- Скелі Довбуша (фото і відгуки)
- Скелі Довбуша (відео)
- И. П. Русанова, Б. А. Тимощук. Языческие святилища древних славян. — М.: Издательство «Ладога-100», 2007. — 304 с., ил., сх., таб.
- Polanica - Bołdy Polanickie // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1887. — Т. VIII. — S. 564. (пол.)
- Скелі Довбуша
- Низовський А. Ю. 100 великих чудес України. — Київ: Арій, 2007.- 416.:іл. ISBN 978-966-8959-58-5