Неаполіта́нське герцогство (лат. Ducatus Neapolitanus), державне утворення, яке зародилось у VII столітті як візантійська провінція на землях Італії, які не були завойовані лангобардами століттям раніше. Дукат, яким керував військовий вождь (dux), швидко став де-факто незалежною державою, яка існувала понад п'ять століть.
| Неаполітанське герцогство | |
| Країна | Італія |
|---|---|
| Наступник | Амальфійська республіка |
| Замінений на | Сицилійське королівство |
| Час/дата припинення існування | 1137 |
| Неаполітанське герцогство у Вікісховищі |
Напади лангобардів і заворушення в Неаполі Редагувати
У часи перших нападів лангобардів на Італію в середині VI століття у Неаполі проживало 30-35 тис. мешканців. У 615 Неаполь вперше повстав проти влади Равеннського екзарха, який був повноважним представником Візантійського імператора в Італії. Тому, в 638 екзарх Елевтерій вперше утворив неаполітанський дукат, проте призначив дуку, який був відповідальним і залежним від візантійського стратига Сицилії. На той час територія дукату відповідала сучасним межам провінції Неаполь, до складу якого входили Флегрейські поля, землі поблизу Везувія, міста Сорренто, Джульяно, Аверса, Афрагола, Нола, острови Іск'я і Прочида.
Заснування герцогства Редагувати
У 661 імператор Констант II надав право мешканцям Неаполя мати місцевого правителя та призначив герцогом (дукою) Василя, який володів також титулами патриція та консула. Влада герцога поширювалась на морські порти Гаету, Амальфі та Сорренто, які, проте, зберігали високий рівень автономності. Герцогство карбувало монети з профілем візантійського імператора та написами грецькою мовою, яка була офіційною мовою цього державного утворення.
Герцогство під папським сюзеренітетом Редагувати
У 763 герцог (дука) Стефан II відмовився від союзу з Константинополем на користь Рима, визнавши фактично сюзеренітет папи Римського. Уже за часів правління Іоанна I (711- бл. 719) Святий Престол допоміг Неаполю в його боротьбі з лангобардами, тоді як Візантія не змогла цього зробити.
Правителі Редагувати
Дуки, призначені Візантією Редагувати
- 661 — 666 Василь
- 666 — 670 Феофилакт I
- 670 — 673 Косма
- 673 — 677 Андрій I
- 677 — 684 Цезарій I
- 684 — 687 Стефан I
- 687 — 696 Бонель
- 696 — 706 Феодосій
- 706 — 711 Цезарій II
- 711 — 719 Іоанн I
- 719 — 729 Феодор I
- 729 — 739 Георгій
- 739 — 755 Григорій I
- 755 — 766 Стефан II
- 767 — 794 Григорій II
- 794 — 801 Феофилакт II
- 801 — бл. 818 Антим
- бл. 818—821 Феоктист
- 821 Феодор II
- 821 – 832 Стефан III
- 832 – 834 Бон
- 834 Лев
- 834 – 840 Андрій II
- 840 Контард
Дуки за правом спадкування престолу Редагувати
Ці дуки не призначались представниками Візантійського імператора, а успадковували престол. Вони належали до династії Сергіїв та були нащадками дуки Сергія I, якого обрало населення Неаполя.
Династія Сергіїв Редагувати
- 840 – 864 Сергій I
- 864 – 870 Григорій III
- 870 – 877 Сергій II
- 877 – 898 Афанасій
- 898 – 915 Григорій IV
- 915 – 919 Іоанн II
- 919 – 928 Марин I
- 928 – 968 Іоанн III
- 968 – 992 Марин II
- 992 – 999 Сергій III
- 999 – 1002 Іоанн IV
- 1002 – 1036 Сергій IV
- 1027 – 1030 під контролем князя Капуанського Пандульфа IV
- 1036 – 1042 Іоанн V
- 1042 – 1082 Сергій V
- 1082 – 1097 Сергій VI
- 1097 – 1120 Іоанн VI
- 1120 – 1137 Сергій VII
Джерела Редагувати
- Skinner, Patricia. Family Power in Southern Italy: The Duchy of Gaeta and its Neighbours, 850—1139. Cambridge University Press: 1995.
- by David Taylor and Jeff Matthews.
- .
- Chalandon, Ferdinand. Histoire de la domination normande en Italie et en Sicilie. Paris, 1907.
- Dizionario Biografico degli Italiani. Rome, 1960—Present.
- Oman, Charles. The Dark Ages 476—918. Rivingtons: London, 1914.