Олекса Павлович Костюченко (17 (29) лютого 1892 р., м. Харків (Іванівка), Харківська губернія, Російська імперія — після 22 червня 1941 р., зник безвісти під час етапування) — редактор, перекладач, журналіст. Сотник Армії УНР, з 15 листопада 1918 р. — ад'ютант Харківського Слобідського полку, з 6 грудня 1918 р. — начальник штабу Харківського Слобідського Коша. Надалі обіймав штабні посади у 6-й Січовій стрілецькій дивізії Армії УНР.
| Олекса Павлович Костюченко Олексій | |
|---|---|
| Поручик Сотник | |
| | |
| Загальна інформація | |
| Народження | 17(29).02.1892 місто Харків (Іванівка), Харківська губернія, Російська імперія |
| Смерть | після 22 червня 1941 зник безвісти під час етапування |
| Військова служба | |
| Роки служби | 1914–1921 |
| Приналежність | Російська імперія→ УНР→ Польська Республіка |
| Рід військ | Піхота |
| Формування | Харківський Слобідський Кіш, 6 Січова Стрілецька Дивізія |
| Війни / битви | Перша світова війна Визвольні змагання |
| Нагороди та відзнаки | |
Життєпис ред.
Ранні роки ред.
Народився 17 (29) лютого 1892 року у передмісті Харкова — на Іванівці, у сім'ї міщанина родом із Кременчука, Полтавської губернії Павла Ісайовича Костюченка та його законної дружини Пелагеї Тимофіївни Костюченко. У сім'ї де плекались українські традиції. Батько працював рахівником на Південній залізниці, мати домогосподарка. Мав брата Бориса та сестру Марусю.
З 1899 по 1901 роки Костюченко отримував підготовчу освіту. З 1901 по 1909 роки навчався у Харківській реальній школі.
У 1909 році закінчує 1-шу Харківську реальну школу та вступає на механічний відділ Харківського технологічного інституту. Весною 1911 року через хворобу звільнився. Восени того ж року вступив на хімічний відділ Харківського технологічного інституту.
Служба в російській армії ред.
7 травня 1915, м. Ярославль
У травні 1914 року призваний до війська. 30 липня 1914 року вступив до Чугуївської військової школи. Закінчив її за 1-м розрядом 1 грудня 1914 року. У ранзі прапорщика призначений до 211-го пішого запасного батальйону, де служив до 21 грудня 1916 року на посадах начальника навчальної команди і командира сотні. В «Описі життя» зазначав:
21 грудня 1916 року відбув на фронт і перебував спочатку в 149 п. Чорноморському полку, а потім в 731 п. Комаровському полку і з перших чисел травня 1917 в штабі 183 пішої дивізії, в полках я був сотенним і баталіонним командіром, а в Штабі дивізії завідуючим противоґазовою боротьбою в дивізії і дивізійним метеорольоґом (в перших числах липня 1917 року скінчив противоґазові та метеорольоґічні курси при Штабі Північного Фронту)…
В українському війську ред.
23 серпня 1920
24 листопада 1917 р., взявши відпустку, виїхав до України з метою вступити до української військової частини. На момент прибуття Харків був вже окупований більшовиками, а виїхати до Києва не пощастило. Костюченко залишився в Харкові.
Коли при Гетьмані почалося формування українських частин, з 31 серпня 1918 року свідомо вступив до 42-го пішого Валківського полку, розташованого в Харкові.
15 листопада 1918 року перейшов на службу до Коша Військ Козацьких Харківщини, а 17 листопада 1918 року в складі цього Кошу брав участь в Антигетьманському повстанні.
У Коші короткий час був ад'ютантом Харківського слобідського козацького полку, а потім Начальником штабу Кошу аж до 26 травня 1919 року, коли захворів і відбув до шпиталю в м.Тернопіль. У вересні остаточно видужав і служив у тилових частинах Української армії. 26 грудня 1919 року відбув з Кам'янця на формування української армії в Домб'є, а потім у Ланьцут, де фактично був інтернований до 8 лютого 1920 року.
8 лютого 1920 року розпочалося формування 6-ї стрілецької дивізії, куди Костюченко вступив та був призначений старшим ад'ютантом штабу. У складі цієї дивізії брав участь в усіх походах до моменту нового інтернування — 26 листопада 1920 року, після чого прибув з дивізією до табору Олександрів. За час перебування в таборі 27 червня 1922 року скінчив Курси Штабових старшин.
Нагороджений хрестом Симона Петлюри за участь у збройній боротьбі за державність України під проводом головного отамана Симона Петлюри 1917–1921 рр (№82).
Арешт та загибель ред.
7 листопада 1940 року, під час окупації Галичини СРСР, Костюченка заарештували у с. Залукві, Галицького району, Станіславської області. Уривок з постанови УМДБ Станіславської області в карній справі О. П. Костюченка від 20 липня 1948 року:
"...уголовное дело на Костюченко Алексея Павловича было возбуждено 6-го ноября 1940 года по ст. 54-6, 54-10 УК УССР, но по случаю начавшихся военных действий в 1941 году следствие по делу не было закончено, а арестованный Костюченко А. П. будучи этапированным из Станиславской тюрьмы в восточные области СССР пропал безвести. Произведенной проверкой по Галичскому району Костюченко не установлен и судьба его неизвестна, что подтверждается справкой сельского совета."
Отже найбільш коректною датою відліку до загибелі О. П. Костюченка можна назвати період від 22 червня 1941 року — після початку німецько-радянської війни.
Інтернування ред.
З наступом Червоної армії 6-та дивізія відступила назад і 21 листопада 1920 року перейшла річку Збруч та потрапила на територію Польщі, де була інтернована, а особовий склад підрозділу було відправлено до таборів. Костюченко потрапив до табору Александрів, біля Варшави. Він прибув туди 16 грудня 1920 року і знаходився у таборі Александрові до весни 1922 року. Весною 1922 року Костюченка перевели до табору Щипйорно, біля міста Каліш, де він пробув до 21 жовтня 1923 року.
В еміграції ред.
У кінці жовтня 1923 року Костюченка звільнили з табору полонених…, і 1 листопада 1923 року він прибув до Чехословаччини в місто Подєбради та вступив до Української сільськогосподарської академії на лісовий факультет агрономічного відділу.
10 квітня 1928 року Олекса Костюченко захистив дипломну працю і отримав звання інженера агронома.
Після закінчення сільськогосподарської академії в м. Подєбрадах 10 квітня 1928 року за фахом інженер агроном селекціонер — у серпні 1928 року, у зв’язку з запитом до академії фірми «Товариство селекції сільськогосподарських культур», з проханням надіслати інженера селекціонера для роботи, Олекса Костюченко вирушив до Польщі.
У серпні 1928 року Костюченко приїхав на адресу вказаної фірми до села Казімежа-Вельки, Келецького воєводства, Пінчувського повіту. У цій фірмі він працював до березня 1931 року керівником селекційної станції біля с. Казімежа.
У березні 1931 року Олексу Костюченка скоротили по роботі в фірмі, і він вирушив до міста Львова шукати собі нову роботу. З осені 1931 року він потрапив на тимчасову роботу до поміщика Кальби (фольварк Кальби) в селі Мозолівка, Підгаєцького повіту, Львівського воєводства, де працював на посаді виконуючого обов’язки власника садиби до березня 1932 року.
З березня 1932 року Костюченко влаштувався на іншу роботу до фірми власника Терпиляка, яка мала назву «розплідник фруктових дерев і насінного господарства» в селі Залукві, Підгаєцького повіту, Львівського воєводства, де працював на посаді помічника керівника господарства. З березня 1933 року Костюченко працював у згаданій фірмі в селі Залукві, біля міста Галича Станіславського воєводства, в головному маєтку Терпиляка на посаді керівника селекційного відділу фірми Терпиляка до приходу Червоної армії на захід України восени 1939 року.
Після націоналізації господарства Терпиляка, Олекса Костюченко залишився працювати там само, в радгоспі, який мав назву «Залуквянський державний плодорозсадник», на посаді агронома селекціонера до дня арешту.
Громадська діяльність ред.
В перших числах серпня 1917 р. брав участь в утворенні Української дивізійної ради і т-ва «Просвіта». В листопаді 1919 р. в Кам’янці був організатором “Громади Старшин-Українців”, з частиною якої, як член президії, виїхав до Домб’є і Ланцуту, де Громада провадила національно-культурну роботу. Під час інтернування працював головним чином на культурно-просвітницькім полі - був організатором “Громади Старшин 6 Січової Стрілецької дивізії” — членом президії, секретарем і заступником голови; викладав лекції по українознавству в козацьких школах; був редактором дивізійного часопису “Нове Життя”, співробітничав в таборових гуртах, журналах і видавництвах, редагував “Релігійно-Науковий Вістник” і викладав хімію в Щипіорнській реальній школі. Одночасно з тим був учителем української мови в 4-х молодших кля- сах Хар. Жіночої гімназії Є. Сєдової. За його проектом Христина Сушко вигаптувала в українському стилі ризи для священика похідної Свято-Покровської церкви 6-ї Січової стрілецької дивізії. Євген Маланюк про цю ризу написав статтю. Він зазначав, що “узори вишивок виконані по прекрасному проекту сотника Олекси Костюченка, відзначаються глибоким почуттям української старовини, українського узору і українського орнаменту. Виконання узорів вишивкою треба визнати не тільки гарним, а й майстерним. Поява церковного убору тепер, у страшний час нашої апокаліптичної національної боротьби, воскресіння цього прекрасного, ароматом давнини напоєного закутка нашої церковної історії — вишиваної священицької ризи — хай буде великим символом. Символом відродження. Символом віри в майбутнє!” Братство 6-ї Січової дивізії надіслало найщирішу подяку до філії Союзу українок табору Щипйорно, і зокрема пані Христині Сушковій та сотникові О. Костюченку за їхню працю. 1926 року жертвував кошти на створення фонду на виховання дітей журналіста Олександра Хомича Саліковського, який помер 1925 року.
Примітки ред.
- ↑ Державний архів Харківської області. Ф.40, Оп.121, спр.60, арк.166зв-167
- ↑ Василів П. Сотник Олекса Костюченко / П. Василів. // Дороговказ. — № 7. — С. 12 — 13.
- ↑ Роман Коваль, Віктор Моренець. «Подєбрадський полк» армії УНР. — К.: Історичний клуб «Холодний Яр», 2015. — Т. 1. — С. 365—368. ISBN 978-966-2669-91-6
- ↑ Архів УСБУ в Івано-Франківській області
- ЦДАВО України. Ф.1075, оп.1, спр. 67
- ↑ Архів УСБУ в Івано-Франківській області
- Тинченко, Ярослав Юрійович (2011). Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2. (Українська). Київ: Темпора. с. 424. ISBN 978-617-569-041-3.
- ↑ http://nova.net.ua/oleksa-kostiuchenko-zabuta-istoriia-slobidskoho-kozaka/
- Роман Коваль, Віктор Моренець. «Подєбрадський полк» армії УНР. — К.: Історичний клуб «Холодний Яр», 2015. — Т. 1. — С. 365—368. ISBN 978-966-2669-91-6