Василь Земляк | |
---|---|
Ім'я при народженні | Василь Сидорович Вацик (при народженні Вацлав Вацек) |
Народився | 23 квітня 1923 Конюшівка, Подільська губернія, Українська СРР |
Помер | 17 березня 1977 (53 роки) Київ, Українська РСР, СРСР |
Поховання | Байкове кладовище |
Громадянство | СРСР |
Діяльність | письменник, прозаїк, сценарист |
Alma mater | Поліський національний університет |
Мова творів | українська |
Роки активності | з 1945 |
Жанр | оповідання, повість[d], роман і сценарій |
Членство | СП СРСР |
Нагороди | |
Премії | |
| |
Земляк Василь Сидорович у Вікісховищі |
Васи́ль Земля́к (справж. — Вацлав Сидорович Вацик (Вацек), чеськ. Václav Vacek; * 23 квітня 1923, Конюшівка — † 17 березня 1977, Київ) — український письменник і кіносценарист чеського походження, лауреат Шевченківської премії.
Життєпис Редагувати
Народився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці (нині Липовецького району Вінницької області) в селянській сім'ї.
Батько майбутнього письменника, Вацек Сидір Йосипович (чех за походженням), народився і жив в с. Миколаївці. Волею долі опинився у с. Конюшівці, де працював кравцем у поміщика Горлінського. Дочка господаря — Катерина стала його дружиною.
У документах Вацлава замість батькового прізвища Вацек (тобто малий Вацлав) в сільраді записали Вацик, очевидно, несвідомо намагаючись трохи українізувати. Так воно й фігурувало в документах.
У важкому голодному 1933 році сім'я переїхала на постійне проживання в с. Миколаївку, у якому проростало чеське коріння їхнього родоводу.
До 1937 року Василь навчався у Миколаївській неповносередній школі, а з восьмого класу — в Йосипівській середній школі. Закінчив її 1940 року і вступив до Харківського авіаційного училища.
Учасник Другої Світової війни. 18-річним юнаком він разом зі своїми товаришами став на шлях боротьби з німецько-нацистськими загарбниками. В лютому-березні 1942 року група в складі Вацика, Корнюка, Моркеса розпочали диверсійні акти на території Самгородоцького району. У травні цього ж року на дорозі між Махнівкою і Калинівкою, між станціями Миколаївка та Голендри пустили під укіс ворожий ешелон. Улітку 1943 року на Юзефо-Миколаївському цукровому заводі створено підпільну групу. В її складі і продовжував боротьбу Василь Вацик. А невдовзі іде в партизани, де спершу командує взводом, а потім окремим кінним загоном. Під час війни Вацика було двічі поранено (обидва рази в ноги). Після одуження він знову ставав у стрій. У ті роки Вацлав Вацик обрав собі партизанський псевдонім – Василь Земляк.
З 24 травня 1946 року Василь Сидорович Вацик став працювати у газеті «Радянська Житомирщина» (зараз «Житомирщина»). Спочатку власним кореспондентом, потім завідувачем відділом сільського господарства, відповідальним секретарем. Загалом в газеті пропрацював 12 років.
За цей період він заочно закінчив факультет мови та літератури Бердичівського учительського інституту.
У 1950 році почав навчання на заочному відділені Житомирського сільськогосподарського інституту.
У 1961 році перевівся в Київську сільськогосподарську академію (зараз Національний університет біоресурсів і природокористування України (НУБіП України).
У 1955 році в журналі «Дніпро» у номерах 2, 3, 4 був надрукований твір «Рідна сторона. Поліська повість», вперше підписаний псевдонімом Земляк. Наступного року повість вийшла окремим виданням.
Вже як автор «Рідної сторони» (1956) й «Кам’яного Броду» (1957) переїхав до Києва, був головним редактором видавництва «Молодь».
У 1963–1966 роках головний редактор Київської кіностудії імені О. П. Довженка, керівником сценарної майстерні цієї ж студії. Останній період життя – на творчій роботі, тобто без чинів і посад. Жив у Києві. Помер 17 березня 1977 року.
Похований на Байковому кладовищі.
Творчість Редагувати
Творчість Василя Земляка практично з перших його серйозних кроків у літературі привернула до себе увагу, а після появи «Лебединої зграї» (перша публікація у журналі «Дніпро», 1971. № 1—3) письменник на тривалий час став об'єктом дискусій про українську прозу 1970-х років, хоча спершу критика була не вельми одностайною в оцінці цього роману. Та все ж разом із другою книгою («Зелені Млини», 1976) цей твір був відзначений 1978 року Державною премією України імені Тараса Шевченка, витримав упродовж небагатьох років кілька видань.
Разом із поколінням письменників-фронтовиків прийшов іще молодий Василь Земляк (Василь Сидорович Вацик) в українську літературу 1950-х років. За плечима, в минулому — юнацькі враження довоєнної дійсності (його вабило небо, й він, сільський хлопець із Вінниччини, став курсантом авіаучилища в Харкові), жорстоко скорочена війною молодість, тяжкий ратний досвід (був партизаном і звідав увесь драматизм боротьби з окупантами в їхньому тилу).
Як непересічного прозаїка Земляка помітили після появи друком двох його повістей — «Рідна сторона» (1956) та «Кам'яний Брід» (1957). Присвячені темі українського повоєнного села, ці твори зображували цікаві, взяті з життя колізії, давали начерки колоритних характерів, розширювали «географію» образно освоюваної дійсності. У літературному контексті середини 50-х років вони поставали і як твори художньо своєрідні, і як помітна данина часові з «типовими» рисами так званої колгоспної прози.
Творче змужніння Василя Земляка як письменника, що вже мав власну тему й своєрідний стиль, засвідчили два наступні його твори — повісті «Гнівний Стратіон» (1960) і «Підполковник Шиманський» (1966), які явили читачеві вже досвідченішого й сформованішого автора. Оперті в своїй основі на факти часів війни (а їх письменник часто брав із особистого досвіду), ці повісті, порівняно з двома попередніми, майстерніше побудовані сюжетно, значно читабельніші й, разом із тим, виразніші як твори саме Василя Земляка: загальний їх тон здобуває ту окресленість, гнучкість, що найперш асоціюються з творчою особистістю цього письменника.
Можливо, що на формування нових рис стилю Земляка вплинули сценарні його інтереси. Працюючи на Київській кіностудії ім. Олександра Довженка, він створює низку сценаріїв, названих, утім, кіноповістями, — «Олесь Чоботар», «Новели Красного дому», «Останній патрон» (1956 — 1963). Письменник відчуває смак до динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом. Але при цьому не втрачає набутого раніш, тобто загалом не міняє вже вироблених манери мовлення й погляду на зображуваний світ.
Та лише «Лебедина зграя» найпереконливіше засвідчила висхідний напрям його творчості й стала вінцем пошуків у галузі стилю та характерології, ввібравши в себе весь попередній досвід Земляка-прозаїка. «Зелені Млини» доводили сюжет цього роману до часів війни. Задумані були й виношувались «Веселі Боковеньки», третя частина твору, який мав би розгорнутися в епопею. Але цілком здійснити задумане Землякові не судилося.
Зміст «Лебединої зграї» і «Зелених Млинів», здавалося б, зовсім неважко окреслити, взявши до уваги зовнішньоподієве начало дилогії. Це, перш за все, втілена в образі села Вавилон історія українського Побужжя, починаючи з пореволюційних подій, коли виникали комуни й точилася смертельна «класова» боротьба, й кінчаючи визволенням краю навесні 1944-го від фашистських окупантів. Елементи умовності, фантастики, гротеску допомагають читачеві помічати в історії й історіях вавилонських не тільки пряме, а й додаткове, друге значення, що асоціюється не просто з ідеєю, а з її філософічністю. Не випадково майже все, що відбувається у Вавилоні чи поблизу нього, знаходить відповідний коментар в устах доморощеного, «самодіяльного» філософа Левка Хороброго.
У цьому творі проблема оповідача взагалі належить до особливо складних і значущих, оскільки йдеться не про стиль, не так про точку зору, як про оцінну позицію — героїв, автора, читача.
Однак події, зображені в романі-дилогії, без будь-якої двозначності адресовані в життя, в реальність з конкретним змаганням сил, соціально, історично породжених. У «Лебединій зграї» це — бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Мабуть, тільки Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Щоправда, деякий час намагається лишитися не те щоб «над», а «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.
Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його (та, власне, не його) Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.
За багатством деталей і подробиць майже ніде не губиться значущість: різні «побіжні» описи, сцени, міркування не просто цікаві, а й важливі, змістовні з погляду загальної ідеї твору (хоч тут, треба визнати, відбилися ідеологічні домінанти тодішньої радянської літератури, зокрема у трактуванні «революційного перетворення» дійсності та «соціалістичного будівництва»). Образ Явтушка — одне з найбільших досягнень автора — не виняток у цьому плані, так само як і яскраві описи побуту, звичаїв, сільського життя загалом.
Діалектика життєвих змін і сталості «основ життя» — це стихія Василя Земляка, Вавилон із його глибинними традиціями перетворюється, можна сказати, в нас на очах, щоб під кінець роману «вичерпати себе історично і соціально» (мовиться, правда, про назву) та стати Веселими Боковеньками. Разом з тим, є й у Вавилоні, й у Глинську, й у тих Веселих Боковеньках щось вічне, неперехідне — як народ, що тут живе й буде жити. Нащо вже Явтушок, цей гріх Вавилона, — його ненадія й непевність, а й він під кінець «знаходить себе» у благородному ділі. І Левко Хоробрий, не без філософського натяку, так підсумовує його життєвий шлях: «Він оживе в синах, в онуках і правнуках, і буде сукатися його ниточка в народі, доки існуватиме любов до землі й доки житиме носій тієї любові — селянин, з усіх суспільних витворів людських, може, найскладніший і найсуперечливіший». Вірний собі автор не втримується, щоб і тут не підправити високості цих слів уже Прісиним висновком у стилі цілого роману: «Згадаєте мене, що цей диявол переживе і сам Вавилон…».
В останні роки життя Василь Земляк створив трагедію «Президент» (1974 — 1976), присвячену боротьбі й смерті національного героя Чилі Сальвадора Альєнде.
В українській літературі середини XX ст. творчість Василя Земляка посіла своє, належне їй місце — серед явищ найпомітніших. Порівняно невеликий за обсягом доробок з виразним звучанням у літературному процесі свого часу, неповторним колоритом надійно прописаний на стильовій палітрі нашого письменства.
Переклади творів Редагувати
Переклади творів Земляка англійською виконував А. М. Біленко.
Фільмографія Редагувати
Автор багатьох повістей, сценаріїв фільмів:
- «Люди моєї долини» (1960, у співавт.);
- «Новели Красного дому» (1963);
- «Дочка Стратіона» (1964, співавтор і режисер В. Левін);
- «На Київському напрямку» (1967, співавтор і режисер В. Т. Денисенко);
- «Важкий колос» (1969, у співавт.);
- «Зухвалість» (1971);
- «Вавилон XX» (1980, співавтор і режисер І. В. Миколайчук).
Нагороди, пам'ять Редагувати
Лауреат Шевченківської премії (1978, посмертно). Нагороджений орденом «Знак Пошани» й медаллю.
В Києві, на вулиці М. Коцюбинського, 2 де з 1968 по 1977 рік працював письменник в 1983 році встановлено меморіальну дошку (бронза, барельєфний портрет, скульптор І. В. Макогон, архітектор О. С. Тамаров).
В міському історичному музеї Козятина (Вінницька область) є меморіальний куток письменника, адже він у дитинстві жив на Козятинщині, зокрема в одному з чеських сіл району.
В журналі "Перець" № 11 за 1973р розміщено дружній жарж А. Арутюнянца , присвячений 50-літтю Василя Земляка.
Примітки Редагувати
- ↑ Слабошпицький М. Ф. (1994). Василь Земляк (українська). Київ: Дніпро. с. С. 20.
- ↑ Горєва-Слидзюк Е. Василь Земляк і Житомирський національний агроекологічний університет (2013). Бібліотеки у збереженні культурної спадщини (українська). Житомир: М. Косенко. с. – С. 237.
- geo.ladimir.kiev.ua
- . www.perets.org.ua (укр.). Архів оригіналу за 15 червня 2021. Процитовано 28 березня 2021.
Посилання Редагувати
Джерела та література Редагувати
- Співець Вавілонії : До 80-річчя від дня народження письменника Василя Земляка - (1923-1977) / Вінниц. ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва ; Уклад. Л.І. Заря. - Вінниця : [б.в.], 2003. - 5 с. : портр
- П. М. Бондарчук. Земляк Василь Сидорович [ 7 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 344. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- Г. М. Сивокінь. Земляк Василь [ 8 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2022. — ISBN 966-02-2074-X.
Література Редагувати
- Гуцало Євген. З колискової висі. — Літ. Україна, 1982, 7 січня.
- Жадько В. О. У пам'яті Києва: столичний некрополь письменників.-К.,2007.-С.81,107,236.
- Жадько В. О. Український некрополь.-К.,2005.-С.184.
- Загребельний Павло. В лебединих сурмах. — Літ. Україна, 1977, 22 березня.
- Загребельний Павло. Неложними устами. — К., «Рад. письменник», 1981.
- Зарудний М. Володар чарівного коня. — Зб. Василь Земляк, Чарівний кінь. Рад. письменник. — К., 1978.
- Земляк Василь. Чарівний кінь. — К., «Рад. письменник», 1978.
- Земляк Василь. …І прийде вся багатогранність життя! — Радянське літературознавство, 1976. № 1.
- Земляк Василь. Лебедина зграя. Зелені Млини. — К., «Дніпро», 1981.
- Земляк В. Шолохов. — Літ. Україна, 1982, 13 травня.
- Г. Сивокінь. Історія української літератури ХХ ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
- Сценаристы советского художественного кино. — Москва, 1970. — С. 144.
- Литературннй энциклопедический словарь. — Москва, 1987. — С. 605.
- Митці України : Енциклопедичний довідник / упоряд. : М. Г. Лабінський, В. С. Мурза ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992. — 848 с. — ISBN 5-88500-042-5. [Архівовано з першоджерела 12 вересня 2022.] — С. 266.
- Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — 700 с. — ISBN 5-88500-071-9. — С. 261—262.
- Слабошпицький Михайло. Так починався майстер… — Літ. Україна, 1979, 24 квітня.
- УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., 1999. — С. 527.
- Шаховський С. Василь Земляк // Письменники Радянської України. Вип. 11. Літературно-критичні нариси. — К., 1984. — С. 177—199.
- Шевченківські лауреати. 1962–2001 : енциклопедичний довідник / автор-упор. М. Г. Лабінський ; вступ. слово І. М. Дзюби. — К. : Криниця, 2001. — 696 с. — ISBN 966-7575-29-2. — С. 187—189.
- Якименко Л. Романтическая устремленность. — Лит. газета, 1955 г., 27 октября.
- Лановик, Л. Я. Прадідів розчищені джерела. — Вінниця : "Тірас", 2004. — 144 с. — ISBN 966-8332-25-3.