«Загибель богів» (італ. La caduta degli dei) — кінофреска Лукіно Вісконті (1969) про розпад сімейства промислової аристократії (на кшталт Круппів з Ессену) і про події, пов'язані з ніччю довгих ножів в Третьому Рейху. Головні ролі виконали Гельмут Бергер, Дірк Богард та Інгрід Тулін. Фільм мав приголомшливий успіх у європейському прокаті. Він відкриває собою «німецьку трилогію» Вісконті і низку авторських стрічок про нацизм і його витоки.
| Загибель богів | |
|---|---|
| La caduta degli dei | |
| Оригінальний постер до фільму | |
| Жанр | історична драма |
| Режисер | Лукіно Вісконті |
| Продюсер | Альфред Леві Евер Хаггіаг |
| Сценарист | Нікола Бадалукко Лукіно Вісконті Енріко Медіолі |
| У головних ролях | Дірк Богард Інгрід Тулін Гельмут Бергер |
| Оператор | Паскуаліно Де Сантіс Армандо Наннуцці |
| Композитор | Моріс Жарр |
| Монтаж | Руджеро Мастроянні |
| Художник | Vincenzo Del Pratod |
| Кінокомпанія | Eichberg-Film GmbH Ital-Noleggio Cinematografico Praesidens Pegaso Cinematografica |
| Дистриб'ютор | Warner Brothers і Netflix |
| Тривалість | 167 хв. |
| Мова | італійська, німецька |
| Країна | Італія ФРН |
| Рік | 1969 |
| Дата виходу | 14 жовтня 1969 (Рим, Італія) |
| IMDb | ID 0064118 |
| Загибель богів у Вікісховищі |
Сюжет Редагувати
Німеччина, 27 лютого 1933 року. Барон Йоахім фон Ессенбек, глава металургійного концерну, святкує день свого народження у колі родичів і наближених. Тут зібралися: молодший син Йоахіма, Костянтин фон Ессенбек з сином Гюнтером; онучата племінниця Елізабет і її чоловік Герберт Тальман, віце-президент концерну; вдова старшого сина Йоахіма, Софі фон Ессенбек, її син Мартін, законний спадкоємець надбання фірми, а також її коханець Фрідріх Брукман, виконавчий директор сталеливарних заводів. Крім того, серед присутніх кузен Софі — гауптштурмфюрер СС Ашенбах.
Коли Мартін переодягнений як жінка імітує танець Марлен Дітріх з «Блакитного ангела», урочистість перериває термінове повідомлення з Берліна про підпал Рейхстагу. Глава сім'ї оголошує своє рішення призначити віце-президентом Костянтина, члена нацистської партії, що займає важливий пост в СА. Відправлений у відставку Герберт, людина ліберальних переконань, розуміє, що тепер він може врятуватися лише втечею за кордон. Користуючись ситуацією, Фрідріх, що підбурюється Софі і Ашенбахом, вночі вбиває старого Йоахіма в його спальні; злочин приписують Гербертові, який втік.
Відтепер формальним главою концерну повинний стати спадкоємець — Мартін, зіпсований юнак із скутою волею. За підмовою матері він висуває на пост президента Фрідріха. Після самогубства дівчинки-єврейки Лізи Келлер, яку спокусив Мартін, обізнаний Костянтин починає шантажувати Мартіна, і той у паніці ховається на горищі замку. Софі домовляється з Ашенбахом про те, як зам'яти цю справу, і як усунути Костянтина за допомогою Фрідріха.
Удосвіта 30 червня 1934 року в Бад-Вісзе, в розташування загонів СА, де напередодні відбулося свято, що закінчилося п'яною оргією, прибуває загін СС на чолі з Ашенбахом, щоб винищити присутніх тут штурмовиків (див. Ніч довгих ножів). У цій акції бере участь Фрідріх, який, виконуючи волю Софі, розстрілює Костянтина з автомата. Всіляко провокуючи боротьбу за владу в сімействі Ессенбеків, есесівець Ашенбах використовує кожного з учасників цієї боротьби в інтересах нацистської справи.
Софі усуває Елізабет, домігшись відправлення її до концтабору, де та згодом помирає, та інтернування дітей, щоби змусити її чоловіка Герберта повернутися і передати себе до рук гестапо. Ашенбах переконує юного Гюнтера, сина Костянтина, вступити в лави гітлерівської партії, але головну свою ставку робить тепер на Мартіна, розпалюючи в ньому жагу влади і його приховану ненависть до матері, яка пригнічує його волю.
Прагнучи до самоствердження, Мартін ґвалтує матір. Незабаром він, вже одягнений в мундир СС, влаштовує у фамільному замку бенкет з нагоди її весілля з Брукманом. Пройшовши ритуал вінчання, напівбожевільна Софі і Фрідріх, що покірно покоряється, отримують від Мартіна «в подарунок» ампули з ціаністим калієм. У фіналі Мартін у нацистському вітанні застигає над трупами наречених.
В ролях Редагувати
| Актор | Роль |
|---|---|
| Гельмут Бергер | Мартін фон Ессенбек |
| Дірк Богард | Фрідріх Брукман |
| Інгрід Тулін | Софі фон Ессенбек |
| Гельмут Грім | Ашенбах |
| Рено Верле | Гюнтер фон Ессенбек |
| Умберто Орсіні | Герберт Тальман |
| Рейнгард Кольдехоф | Константин фон Ессенбек |
| Альбрехт Шьонхальс | Йоахім фон Ессенбек |
| Флорінда Болкан | Ольга |
| Нора Річчі | гувернантка |
| Шарлотта Ремплінг | Елізабет Тальман |
| Ірина Ванка | Ліза |
| Карін Миттендорф | Тільда Тальман |
| Валентина Річчі | Еріка Тальман |
| Вольфганг Хіллінгер | Янек |
| Естер Карлоні | Маделіна |
Витоки Редагувати
Ідея зняти фільм про витоки нацизму виникла у Вісконті з планів перезняти «Макбет» на сучасному історичному матеріалі. Роздумуючи про можливі відповідності сюжету шекспірівської п'єси в сучасній історії, він наштовхнувся на журнальну статтю про сімейство Круппів, яке фінансувало військову індустрію Третього рейху. Під час роботи над сценарієм в сюжет були введені мотиви «Царя Едіпа» (інцестний зв'язок сина з матір'ю) і «Гамлета» (син-ізгой, що мстить матері і її коханцеві). Історія морального розкладання сімейства була переосмислена як образ «загибелі богів» — падіння патріархальної Європи з її віковими культурними засадами. На думку кінокритика А. Плахова, Вісконті вдалося сплавити воєдино міф і історію, заримувати сімейне і соціальне.
Реакція Редагувати
По виходу фільму в прокат одні рецензенти паплюили його за декадентство і незграбне жонглювання літературними ремінісценціями, що приїлися, інші — порівнювали з творами оперного мистецтва. За словами одного французького критика, «Загибель богів» — це «шекспірівська трагедія, поставлена як опера Вагнера»; інший критик писав, що це історія Круппів, побачена очима Верді. Фільм висувався на премії «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій і «Золотий глобус» самому багатообіцяючому новачкові (Гельмут Бергер). У американський прокат стрічка вийшла в урізаному вигляді (без сцени оргії) і під іншою назвою — «Прокляті» (The Damned).
Вплив Редагувати
Слідом за «Загибеллю богів» з'явилося декілька інших фільмів, що шукали витоки фашизму в сексуальних перверсіях; серед них найбільш відомі: «Конформіст» Б. Бертолуччі (1970), «Нічний портьє» Ліліані Кавані (1974), «Салон Кітті» Тінто Брасса (1976). Зображений Вісконті образ що знищує себе зсередини сім'ї був переосмислений Фр. Копполою у «Хрещеному батьку» (1972) і П. Шеро в «Королеві Марго» (1994). Особливо незабутнє враження «Загибель богів» справила на Фассбіндера, який вважав його чи не найбільшим з усіх фільмів і неодноразово цитував з нього окремі сцени (наприклад, в «Китайській рулетці»).
Література Редагувати
- Сценарій фільму у книзі: Висконти о Висконти. — Радуга, 1990. — 448 с. — 50000 прим. — ISBN 5-05-002566-4.(рос.)
Примітки Редагувати
- ↑ Bacon, Henry. Visconti: Explorations of Beauty and Decay. Cambridge University Press, 1998. ISBN 978-0-521-59960-3. Pages 145–148.
- У монографії про Вісконті Г. Бекон відмічає, що в родинних стосунках Ессенбеков можна розібратися тільки після неодноразових переглядів фільму.
- . Архів оригіналу за 4 листопада 2014. Процитовано 2 грудня 2014.
- . Архів оригіналу за 3 листопада 2014. Процитовано 2 грудня 2014.
- Peter E. Bondanella. Italian Cinema: From Neorealism to the Present. Continuum International Publishing Group, 2001. ISBN 0-8264-1247-5. Page 264.
- Geoffrey Nowell-Smith. Luchino Visconti. British Film Institute, 2003. 3rd edition. Page 211.
- Julianne Pidduck. La reine Margot (Patrice Chéreau, 1994). University of Illinois Press, 2005. ISBN 978-0-252-07331-1. Page 17.
- Fassbinder über Fassbinder. ISBN 978-3-88661-268-0. Page 358.
- . Архів оригіналу за 4 листопада 2014. Процитовано 2 грудня 2014.
Посилання Редагувати
- «Загибель богів» на сайті IMDb (англ.)
- Загибель богів на сайті MYmovies.it (італ.) (станом на 3.12. 2016)
- Загибель богів на сайті AllMovie (англ.)
- «Загибель богів» на (англ.)