Петро Васильович Завадовський (нар. 10 (21) листопада 1738, Красновичі — 10 (22) січня 1812) — український аристократ й державний діяч Російської імперії. Дійсний таємний радник, сенатор, перший міністр народної освіти, голова Департаменту Законів Державної Ради.
| Петро Васильович Завадовський | |
|---|---|
| | |
| Народився | 10 (21) листопада 1738 Красновичі, Стародубський полк |
| Помер | 10 (22) січня 1812 (73 роки) Петербург |
| Поховання | Олександро-Невська лавра і Лазарівське кладовище (Санкт-Петербург) |
| Діяльність | політик |
| Alma mater | єзуїтське училище м. Орша, Києво-Могилянська академія |
| Учасник | Битва при Ларзі і Битва при Кагулі |
| Титул | граф «Священної Римської імперії германської нації» і Російської імперії |
| Посада | сенатор, перший міністр народної освіти Російської імперії |
| Військове звання | генерал-майор |
| Конфесія | православ'я |
| Рід | Завадовські |
| Батько | Василь Завадовський |
| Мати | Марія Ширай |
| У шлюбі з | Віра Апраксіна |
| Діти | 13 дітей |
| Автограф | |
| Нагороди | |
| | |
|
Біографія Редагувати
Народився в с. Красновичі Стародубської 2-ї сотні Стародубського полку (пізніше — Чернігівської губернії). Початкову освіту отримав у домі Михайла Ширая — дядька по матері, стародубського підкоморія.
Підлітком був відправлений навчатися в єзуїтському училищі м. Орша. Після закінчення училища слухав лекції у Києво-Могилянській академії. Служив дрібним чиновником (повітчиком) у Малоросійській колегії, а згодом поступив до канцелярії малоросійського генерал-губернатора Петра Румянцева, який був одночасно і президентом Малоросійської колегії. Петро Румянцев звернув увагу на здібного й діловитого молодого урядовця і почав доручати йому важливі справи.
Під час російсько-турецької війни 1768–1774 Петро Румянцев був призначений командиром спочатку 2-ї армії, а згодом 1-ї армії й узяв Завадовського із собою правителем секретної канцелярії. На війні Завадовський відзначився в битвах при Ларзі і Кагулі. Разом з Семеном Воронцовим редагував текст Кючук-Кайнаджирського мирного договору 1774.
1775 супроводжував Петра Румянцева до Санкт-Петербурга. Потрапив у поле зору імператриці Катерини II і на два роки став її кабінет-секретарем та фаворитом. Був нагороджений великими маєтками в Чернігівській та Могильовській губерніях. Після 1777 засідав у Правительствуючому Сенаті, управляє банками, головує в Комісії законів, ревізує присутственні місця, відає навчальними закладами. Підтримує дружбу з Олександром Безбородьком.
Був головою Комісії з запровадження народних училищ. Намагався поповнювати склад учителів народних училищ охочими з числа студентів Київської академії. В листі до митрополита Київського і Галицького Самуїла (Миславського), датованому 4 жовтня 1789, Завадовський просив останнього рекомендувати йому 15 «охочих, які б побажали собі вчительське звання отримати», бо, як він сам пересвідчився, «між усіма присланими для заняття вчительських посад в Комісію з запровадження училищ в різні часи та з різних духовних семінарій найкращими, найздібнішими та й найгречнішими виявлялись завжди ті, хто навчався в Київській академії».
1793 Завадовському наданий титул графа «Священної Римської імперії германської нації», 1795 — графа Російської імперії. Імператор Павло I підтвердив російський графський титул і надав Завадовському св. Андрія Первозванного орден. По смерті князя Олександра Безбородька відправлений у відставку.
За імператора Олександра I став 1802 року першим у Росії міністром народної освіти. За час його служби в міністерстві в державі було відкрито багато парафіяльних шкіл, у селах — народні школи, в повітах — повітові училища, в губернських містах — гімназії. Було засновано 3 університети, в тому числі Харківський університет (нині Харківський національний університет).
Адам Єжи Чорторийський завадив реалізувати план Петра Завадовського відкрити у Києві університет для боротьби з полонізацією краю.
1810 залишив посаду міністра, був призначений головою департаменту законів у Державній раді Російської імперії. Завідував цензурою, уклав цензурний устав, який виявився досить ліберальним і тому невдовзі (1812) був змінений.
Примітки Редагувати
- ↑ Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок ХІХ ст.).— Львів: Світ, 1996.— 448 с.— С. 32. ISBN 5-7773-0359-5
Література Редагувати
- П. В. Голобуцький. Завадовський Петро Васильович [ 29 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 186. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- Завадовський Петро Васильович [ 20 вересня 2020 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.
- В. Сергійчук. Соборна пам'ять України.— Київ, 2006.