| Валентин Петрович Глушко | |
|---|---|
| рос. Валентин Петрович Глушко | |
| | |
| Народився | 2 вересня (20 серпня) 1908 Одеса, Російська імперія |
| Помер | 10 січня 1989 (80 років) Москва, РРФСР, СРСР ·атеросклероз |
| Поховання | Новодівичий цвинтар |
| Країна | Російська імперія → УНР → СРСР |
| Діяльність | авіакосмічний інженер, інженер, письменник, політик, фізик |
| Alma mater | Одеська національна музична академія імені А. В. Нежданової Санкт-Петербурзький державний університет |
| Галузь | космонавтика |
| Заклад | НВО Енергомаш Ракетно-космічна корпорація «Енергія» імені С.П. Корольова Природно-науковий інститут імені П. Ф. Лесгафтаd Газодинамічна лабораторіяd Військово-повітряна інженерна академія імені Миколи Жуковськогоd Тушинський машинобудівний заводd Казанський національний дослідницький технічний університет імені А. М. Туполєваd |
| Посада | генеральний конструктор |
| Вчене звання | академік АН УРСР академік АН СРСР |
| Науковий ступінь | доктор технічних наук (1957) |
| Аспіранти, докторанти | Vladimir Kurbatovd |
| Членство | Академія наук СРСР Академія наук СРСР ЦК КПРС |
| Відомий завдяки: | піонерські розробки РРД |
| У шлюбі з | Сусанна Михайлівна Георгієвськаd |
| Нагороди | |
| Автограф | |
Висловлювання у Вікіцитатах Глушко Валентин Петрович у Вікісховищі |
Валенти́н Петро́вич Глушко́ (2 вересня 1908, Одеса — 10 січня 1989, Москва) — видатний український радянський інженер, учений у галузі ракетно-космічної техніки, основоположник радянського рідинного ракетного двигунобудування, академік АН УРСР (1958) та АН СРСР (1958; член-кореспондент з 1953 року). Член ЦК КПРС у 1976—1989 роках. Депутат Верховної Ради СРСР 7—11-го скликань. Лауреат Ленінської премії, двічі лауреат Державної премії СРСР, двічі Герой Соціалістичної Праці (20.04.1956, 17.06.1961).
Творець багаторазового ракетно-космічного комплексу «Енергія» — «Буран». 1994 року його ім'я отримав кратер на видимому боці Місяця. Також на його честь названо астероїд 6357 Глушко.
Біографія Редагувати
Народився 2 вересня 1908 року в м. Одеса (нині Україна, тоді Херсонська губернія, Російська імперія).
У 1919 році зарахований до Реального училища імені св. Павла (перейменоване у IV професійно-технічну школу «Метал» ім. Троцького; закінчив її в 1924 році).
Одночасно у 1920—1922 роках юний Глушко навчався в Одеській консерваторії по класу скрипки у професора Столярова, потім його перевели до Одеської музичної академії.
З 1923 по 1930 роки листувався з Костянтином Ціолковським.
У 1924 році отримав диплом про закінчення профтехшколи. Ще 1924 року (в 16-річному віці) В. Глушко опублікував в одеських «Известиях…» замітку під назвою «Завоювання Землею Місяця». За два роки з'являється його стаття «Станції поза Землею», у якій обґрунтовує необхідність створення орбітальної станції — супутника Землі. Ще під час навчання в університеті В. Глушко розробляє ідею теоретичних та експериментальних досліджень конструкції геліоракетоплана й розпочинає проєктування космічного корабля, що використовуватиме для польоту сонячну енергію.
15 травня 1929 зарахований до штату Газодинамічної лабораторії (ГДЛ), Ленінград.
1929—1930 роках під орудою В. П. Глушка підрозділ ГДЛ розробив перший у світі електротермічний реактивний двигун (ЕРД).
У 1930 році розроблено конструкцію та розпочато виготовлення першого вітчизняного рідинного ракетного двигуна ДРМ-1. Одночасно В. П. Глушко запропонував як компонент ракетного палива азотну кислоту, розчини в ній азотного тетроксиду, перекис водню тощо. Він розробив і випробував профільоване сопло, розробив теплоізоляцію камери ракетного двигуна двоокисом цирконію та іншими складниками.
1930 року, як співробітник Газодинамічної лабораторії, молодий конструктор розробив експериментальний проект ракетного двигуна, чим започаткував нову добу ракетного двигунобудування.
У січні 1934 року Глушко був переведений до Москви й призначений начальником сектору РНДІ Наркомату Оборони.
У 1933–1934 роках читав курси лекцій у Військово-повітряній інженерній академії ім. М. Є. Жуковського.
У грудні 1935 року побачила світ книга «Ракети: їхня будова та застосування» (рос. «Ракеты: их устройство и применение») за редакцією Георгія Лангемака і В. П. Глушка. У 1937 році Глушко опубліковано 7 статей у збірниках наукових праць РНДІ «Ракетна техніка». Член науково-технічної ради РНДІ.
Особисте життя Редагувати
Перший шлюб В. П. Глушко — з Сусанною Михайлівною Георгіївською (пізніше стала дитячою письменницею) — тривав недовго. Від другої дружини (цивільний шлюб) — Тамари Саркісової у Глушка в 1938 році народилася дочка Євгенія; після виходу з ув'язнення його відносини з Тамарою Саркісовою не поновилися. Повернувшись із відрядження до Німеччини, Глушко одружився з Магдою Максівною Глушко, викладачкою англійської мови (багато років, починаючи з 1960-х років, була завідувачкою кафедри англійської мови механіко-математичного факультету МДУ; з 1980 року — доктор філологічних наук); у них було двоє дітей: дочка Олена (нар. 1948) і син Юрій (нар. 1952). У 1959 році він познайомився з Лідією Дмитрівною Пьоришковою; в 1972 році в них народився син Олександр.
Арешт Редагувати
У березні 1938 року Глушко був заарештований і до серпня 1939 знаходився під слідством, перебуваючи у внутрішній тюрмі НКВС на Луб'янці та у Бутирській в'язниці.
15 серпня 1939 засуджений Особливою нарадою при НКВС СРСР строком на 8 років, згодом залишений для роботи в технічному бюро.
До 1940 року він працює в конструкторській групі 4-го Спецвідділу НКВС (так звана «Шарашці») при Тушинському авіамоторобудівному заводі № 82. За цей час були розроблені проект допоміжної установки РРД на літаках С-100 і Сталь-7. У 1940 році Глушко був переведений до Казані, де він продовжує працювати у статусі головного конструктора КБ 4-го Спецвідділу НКВС при Казанському заводі № 16 з розробки допоміжних літакових РРД РД-1, РД-1ХЗ, РД-2 і РД-3.
27 серпня 1944 за рішенням Президії Верховної Ради він був достроково звільнений зі зняттям судимості.
Реабілітований 1956 року.
Головний конструктор Редагувати
У грудні 1944 року Глушко призначений головним конструктором ДКБ-СД (Дослідно-Конструкторське Бюро Спеціальних Двигунів), м. Казань. У 1944—1945 роках проведені наземні та льотні випробування РРД РД-1 на літаках Пе-2Р, Ла-7, Як-3 і Су-6.
Розробляється трикамерний азотнокислотно-гасовий РРД РД-3 тягою 900 кг, проведені офіційні стендові випробування РРД РД-1ХЗ з хімічним повторним запалюванням.
Із липня до грудня 1945 року і з травня до грудня 1946 Глушко знаходиться у Німеччині, де, очолюючи відділ із вивчення двигунів, вивчає трофейну німецьку ракетну техніку (в основному — Фау-2) в інституті «Нордхаузен».
Із липня 1946 гідно з наказом Міністерства авіаційної промисловості авіазавод № 456 у Хімках був перепрофільований під виробництво рідинних ракетних двигунів з одночасним перебазуванням до нього колективу ДКБ-СД з Казані.
Цим же наказом В. П. Глушко був призначений головним конструктором ОКБ-456 (нині — НВО «Енергомаш»). 10 жовтня 1948 проведено успішний пуск ракети Р-1 з РД-100 (копія німецької Фау-2). Проводяться роботи над модифікацією двигуна РД-100 (РД-101 — РД-103). 19 квітня 1953 здійснений успішний пуск ракети Р-5 з РД-103.
Згідно з результатами випробувань 2 лютого 1956 ракети Р-5М із бойовим ядерним зарядом В. П. Глушко отримав звання Герой Соціалістичної Праці. Потому, під керівництвом В. П. Глушка розроблені потужні РРД на низькокиплячих і висококиплячих паливах, що знайшли використання як на перших і в більшості других щаблях радянських ракет-носіїв, так і на багатьох бойових ракетах.
Неповний перелік реактивних двигунів містить: РД-107 і РД-108 для РН «Восток», РД-119 і РД-253 для РН «Протон», РД-301, РД-170 для «Енергії» (найпотужніший рідинний реактивний двигун у світі) і багато інших.
На чолі радянської космічної програми Редагувати
У травні 1974 року на підставі листа в ЦК КПРС, підписаного керівними працівниками ОКБ-1, Василь Павлович Мішин за суттєві прорахунки в керівництві ЦКБЕМ і допущені провали в космічній програмі був знятий з поста головного конструктора. Після цього експериментальне відпрацювання ракети-носія «Н-1» було припинено, незважаючи на готовність двох ракет до випробувань.
22 травня 1974 В. П. Глушко призначений директором і генеральним конструктором НВО «Енергія», де об'єднав ОКБ, засноване Валентином Петровичем, і КБ, кероване раніше С. П. Корольовим.
За його ініціативи були згорнуті роботи над ракетою-носієм Н-1, замість якої за його пропозицією і під його керівництвом була створена багаторазова космічна система «Енергія — Буран». Він очолював роботи із вдосконалення пілотованих космічних кораблів «Союз», вантажного корабля «Прогрес», орбітальних станцій «Салют», створення орбітальної станції «Мир».
1987 року став ініціатором створення у Полтаві Музею авіації та космонавтики.
В. П. Глушко помер 10 січня 1989 року. Згідно із заповітом тіло було піддане кремації. Похований на Новодівичому кладовищі у Москві
Двигуни В.Глушка стали основою ракетних систем, за допомогою яких СРСР досяг високих успіхів в освоєнні Космосу. Разом з С.Корольовим В.Глушко створив балістичні міжконтинентальні ракети та радянські ракетно-космічні системи. На двигунах В.Глушка працюють багаторазові ракетно-космічні комплекси «Енергія», «Буран», космічні кораблі «Восток», ракети-носії «Протон».
Іменем В.Глушка названо кратер на Місяці.
Примітки Редагувати
- . letopis.msu.ru (рос.). Архів оригіналу за 10 січня 2017. Процитовано 5 листопада 2018.
- . www.astronautix.com. Архів оригіналу за 10 грудня 2016. Процитовано 5 листопада 2018.
- . www.buran.ru. Архів оригіналу за 13 лютого 2021. Процитовано 5 листопада 2018.
- (рос.). Архів оригіналу за 5 листопада 2018. Процитовано 5 листопада 2018.
Посилання Редагувати
- Глушко В. П. [ 10 жовтня 2014 у Wayback Machine.]
- Глушко Валентин Петрович [ 11 лютого 2015 у Wayback Machine.](рос.)
- Сергій Грабовський (5 вересня, 2008). . http://tyzhden.ua/. «Український тиждень». Архів оригіналу за 12 лютого 2015. Процитовано 12 лютого 2015.
Джерела Редагувати
- Віталій Абліцов «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
- Гаврилюк Л. О. Глушко Валентин Петрович [ 9 серпня 2020 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 124. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.