Алани-танаїти (грец. Άλανοί, лат. Halani Tanaitas) — група чи об'єднання кочових іраномовних племен, очолюваних аланами, які мешкали у Подонні і були згадані Амміаном Марцелліном (Історія, 31, 3, 1) у опису подій 375 року, а саме експансії гунів до Європи
Неодноразово висловлювалася думка, що алани-танаїти саме та група аланів, яка вдерлася до Подоння та Північного Кавказу на початку 60-х років І століття та спричинила міграцію до Північного Причорномор'я аорсів та сіраків. Якщо взяти за основу це припущення, то саме з аланами-танаїтами можливо повязати Закавказькі навали 72-73 років та поч. II ст. н. е., а також відому з вірменських хронік династію аланів Аравеліани (порівн. « саки-аравали»).
Гіпотетично з аланами-танаїтами можливо пов'язати згаданих у поховальному напису з Керчі «царів алан»(грец. τοῖς Άλανῶν βασιλεῦσιν), яких згадувана особа впевнено перемогла до/близько 92 р., та «союз з аланами» (грец. τήν Άλανῶν συνμαχίαν), від якого згадана особа відмовила місцевих (біля Херсонесу) царів. Повний текст напису наступний:
Висловлено думку, що відомий з листів Плінія Молодшого Сусаг — цар алан-танаїтів.
Ймовірно, що у 236—239 роках у об'єднані алан-танаїтів змінилася політична верхівка — об'єднання очолили представники нової хвилі аланів — мігрантів зі сходу.
Існує декілька думок щодо батьківщини аланів, але найвірогіднішою є думка, що етнос аланів сформувався у Мугоджарах (регіон Західного Казахстану) за участі як прийдешніх, так і тубільних іранських племен.
Відомі Аравеліани Редагувати
- Базук — цар алан (в оригіналі — овсів), який очолював навалу на Закавказзя у 72 р. Можливий батько Сатінік.
- Анбазук — брат Базука.
- Сатінік — донька царя алан, дружина царя Вірменії.
- Баракад ( — поч. II ст.) — родич царя алан, супроводжував Сатінік до Вірменії, охрестився та прийняв зі своїми спільниками смерть на поч. II ст. Відомий як св. Сукіас.
- Датіанос (ІІ ст.) — наступник царя алан, батька Сатінік.
Примітки Редагувати
- (рос.) Аммиан Марцелин. Римская история. Алетейя. 1994 (лат.)AMMIANI MARCELLINI. HISTORIAE (Res Gestae), XXXI, 3, 1. «1. Igitur Huni pervasis Halanorum regionibus quos Greuthungis confines Tanaitas consuetudo nominavit, interfectisque multis et spoliatis, reliquos sibi concordandi fide pacta iunxerunt…»
- оглядово: (рос.) Виноградов Ю. Г. Очерк военно-политической истории сарматов в I. н. э. // ВДИ. 1992. No2.
- Йосип Флавій. Юдейська війна. 7.7.4.
- (рос.) Алемань А. Аланы в древних и средневековых письменных источниках. М., «Менеджер», 2003.
- (рос.)Парфенов В. Н. Флавии и Боспор. К вопросу о римском «либерализме» [ 28 серпня 2012 у Wayback Machine.] // Из истории античного общества. Сб. науч. тр. к 60-летию проф. Е. А. Молева. Вып. 9-10. 2007
- (рос.)Виноградов Ю. Г., Шестаков С. А. Laudatio Funebris из Пантикапея. ВДИ, № 2, 2005.
- (рос.)Перевалов С. М. «Аланская эпиграфика. 1. Каталог греческих надписей». Вестник ВНЦ. 2011.
- переклад з російської, некваліфікований, та не може використовуватись як джерело та посилання, оригінальний текст: (рос.) Сапрыкин С. Ю. Энкомий из Пантикапея и положение Боспорского царства в конце I — начале II в. н.э. ВДИ. 2, 2005
- (рос.)Плиний Младший. Письма. X, 74. [ 6 грудня 2012 у Wayback Machine.] (лат.) EPISTVLARVM, X, 74 [ 25 червня 2012 у Wayback Machine.] «C. PLINIUS TRAIANO IMPERATORI. Appuleius, domine, miles qui est in statione Nicomedensi, scripsit mihi quendam nomine Callidromum, cum detineretur a Maximo et Dionysio pistoribus, quibus operas suas locaverat, confugisse ad tuam statuam perductumque ad magistratus indicasse, servisse aliquando Laberio Maximo, captumque a Susago in Moesia et a Decibalo muneri missum Pacoro Parthiae regi, pluribusque annis in ministerio eius fuisse, deinde fugisse, atque ita in Nicomediam pervenisse. Quem ego perductum ad me, cum eadem narrasset, mittendum ad te putavi; quod paulo tardius feci, dum requiro gemmam, quam sibi habentem imaginem Pacori et quibus ornatus fuisset subtractam indicabat. Volui enim hanc quoque, si inveniri potuisset, simul mittere, sicut glebulam misi, quam se ex Parthico metallo attulisse dicebat. Signata est anulos meo, cuius est aposphragisma quadriga.»
- (рос.) Яценко С. А. Аланы в Восточной Европе в середине I — середине IV вв. н. э. (локализация и политическая история) // Петербургский археологический вестник: Скифы. Сарматы. Славяне. Русь. — 1993. — Вып. 6. — С. 86.
- (рос.) Туаллагов А. А. Закавказский поход алан 35 г. н. э. // Вестник Северо—Осетинского государственного университета имени К. Л. Хетагурова. — 2008. — № 4. — С. 108.[недоступне посилання з лютого 2019]
- (рос.)Яценко С. А. Германцы и аланы: О разрушениях в Приазовье в 236—276 гг. н.э. STRATUM + ПАВ., СПб — Кишинев. 1997[недоступне посилання з червня 2019]
- Симоненко О. В. Сармати Північного Причорномор'я. Хронологія, періодизація та етно-політична історія. Автореф. дис… д-ра іст. наук: 07.00.04. НАН України. Ін-т археол. К., 1999
- (рос.) Скрипкин А. С. О времени появления аланов в Восточной Европе и их происхождении (Историко-археологический альманах, No 7, Армавир, 2001, стр. 15-40)
- (рос.) Алемань А. Аланы в древних и средневековых письменных источниках. М., «Менеджер», 2003.
- тамга Аравеліан за:(рос.)Яценко С. А. Знаки-тамги ираноязычных народов древности и раннего средневековья. М.: Восточная литература, 2001.