The Stranglers — британський рок-гурт. Утворений навесні 1974 року в Гілфорді під назвою The Guildford Stranglers. Після багатьох персональних змін у травні 1975 року до складу групи ввійшли: Х'ю Корнвелл (Hugh Cornwell; 28 серпня 1949, Лондон, Велика Британія) — гітара, вокал; Дейв Грінфілд (Dave Greenfield) — вокал, клавішні; Жан-Жак Бернел (Jean-Jacques Burnel), справжнє ім'я Браян Даффі (Brian Duffy; 26 серпня 1943) — бас-гітара.
| The Stranglers | |
|---|---|
| The Stranglers (2014) | |
| Основна інформація | |
| Жанр | Паб-рок, пост-панк, панк-рок, нова хвиля |
| Роки | 1974 — дотепер |
| Країна | Велика Британія |
| Місто | Гілфорд, Суррей (Guildford, Surrey) |
| Мова | англійська |
| Лейбл | United Artists, EMI, Epic, Castle Communications |
| Склад | Jean-Jacques Burnel, Jet Black, Dave Greenfield, Baz Warne |
| Колишні учасники | Hugh Cornwell, Hans Wärmling, John Ellis, Paul Roberts |
| stranglers.net | |
| | |
| The Stranglers у Вікісховищі |
1992 року Х'ю Корнвелл дебютував із своєю новою формацією CCW (Cornwell, Cook & West), до складу якої ввійшли також Роджер Кук та Енді Вест. А тим часом The Stranglers у новому складі уклали угоду з фірмою «China Records» і повернулися на музичний ринок платівкою «In The Night».
Історія гурту ред.
Історія The Stranglers бере початок в Лунді, Швеція, куди біохімік Х'ю Корнвелл, випускник Бристольського університету, приїхав на науково-дослідну практику. Щоб розвіяти нудьгу лабораторного способу життя, він (вже мавши досвід сольних концертів в 1968—1972 роках, переважно в ресторанах Кейта Флойда) зібрав тут гурт під назвою Johnny Sox, до складу якого увійшли двоє американців, що рятувалися в Швеції від військового призову (якийсь Майк з Чикаго — ударні та Герт Гудвін — вокал), і швед Ян Кнутсон (бас-гітара). Незабаром Х'ю умовив усіх відправитися на пошук удачі в Лондон, куди гурт (вже без барабанщика) і прибув ранньою весною 1974 року.
Джет Блек ред.
Поки Корнуелл вивчав біохімію в Брістолі, Джет Блек був процвітаючим бізнесменом у Гілфорді (на північний захід від столиці), де володів транспортним агентством (його фургони розвозили морозиво) та магазином, спеціалізувався на продажу алкогольної продукції. Віддушину від стресів Блек шукав в музиці: у юності він був напівпрофесійним барабанщиком і грав у джаз-оркестрах (використовуючи, в числі інших, псевдонім Jethro Whitethorne). На початку 1970-х років він купив власну ударну установку, а до початку 1974 року, остаточно втративши інтерес до бізнесу, який відбудовував все попереднє десятиліття, вирішив організувати власну професійну рок-групу. Безрезультатно прослухавши близько 25 гітаристів і 40 басистів, він потім сам відгукнувся на оголошення в тижневику Melody Maker («… шукається барабанщик»). У Кемдені, районі Північного Лондона, відбулася його перша зустріч з Х'ю Корнуелл та учасниками гурту Johnny Sox.
Пізніше в численних біографіях стверджувалося, що Джет «приєднався» до групи, але сам він не раз підкреслював, що справа йшла інакше. Все почалося з півгодинної спільної репетиції в покинутій квартирі на півночі Лондона, де Х'ю Корнуелл мешкав як сквотер. Блек, взагалі кажучи, не збирався входити в «чужий» гурт, але за проведені з музикантами півгодини зрозумів, що вкрай заінтригований Корнвеллом, який демонстрував явний авторський потенціал. Барабанщик та запропонував музикантам, які не мали на той момент ні гроша, перебратися до нього в Гілдфорд. Так було б зручніше для всіх, але головне, музикантам належало перш ніж вийти на сцену, проробити серйозну підготовчу роботу.
Учасники Johnny Sox деякий час не погоджувалися на переїзд і з недовірою ставилися до нового знайомого (за описами Жана-Жака Бернела барабанщик в ті дні «відбілював волосся і хизувався під фланелевих 'дудочках' на три дюйми вище щиколотки»). Опір їх було зламано, ледь лише Джет згадав про можливість розселити всіх на верхньому поверсі власного винного магазину. Провівши кілька днів у безперервних репетиціях зі складом, він прийшов до висновку, що всерйоз до музики ніхто, крім Х'ю Корнуелла, не відноситься. Джет Блек висунув ультиматум: або ви починаєте грати всерйоз, чи ідете; все, крім Х'ю, вибрали другий варіант. 11 вересня 1974 року, день, коли припинили своє існування Johnny Sox (сталося це за дивним збігом в той самий день, коли двоє американців дізналися про те, що в США оголошена амністія дезертирам), і виникло ядро The Stranglers, вважається офіційною датою народження групи. До цього, в 1972—1973 роках Johnny Sox записали в загальній складності понад 50 оригінальних композицій; в їх числі були «Country Chaser» і «Strange Little Girl» (друга з них через багато років стала хітом The Stranglers).
Жан-Жак Бернел ред.
Жан-Жак Бернел познайомився з Х'ю Корнвеллом випадково; знайомий останнього підкинув його, що повертався з тренування, в Лондон на автомобілі. Будучи професійним гітаристом з класичною освітою, Бернел (вивчав історію в Бредфордському університеті та потім економіку в Хаддерсфілдском політехнічному інституті), хоч і виступав час від часу з симфонічними оркестрами, не розглядав перспективу почати музичну кар'єру всерйоз. Двома головними захопленнями були для нього карате та мотоцикли. Х'ю і Джет, зрозумівши, що Жан-Жак — потенційно талановитий автор, який завжди мріяв грати на басу, в квітні 1974 року запропонували того зайняти місце в новому складі. У Корнуелла мався в розпорядженні незадіяний інструмент: це й зумовило місце Бернела в складі.
Джет Блек передав керування своїм бізнесом керуючому та перевіз тріо в Чіддінгфорд, містечко в десяти милях від Гілдфорд. Тут він зняв будинок, розселив в ньому музикантів та прийняв на себе обов'язки менеджера. Доукомплектований гітаристом Хансом Вормлінгом (англ. Hans Warmling), шведським приятелем Корнуелла, що грали раніше в The Jackie Fountains (1964—1967) та The Spotniks (1971), квартет почав в Гилдфорде активну концертну діяльність.
Нарешті Джет, сповнившись упевненості в тому, що групу чекає велике майбутнє, на подив друзів та знайомих розпродав свої підприємства, залишивши при собі один лише фургон, в якому перш розвозити морозиво, і який тепер на багато місяців став для ансамблю єдиним засобом пересування. На виручені від продажу підприємства гроші група існувала аж до отримання першого великого контракту.
Назва The Stranglers ред.
Прийнято вважати, що група взяла собі назву — спочатку The Guildford Stranglers — «на честь» Бостонського душителя, про який в ті дні писала преса всього світу. Це справедливо лише частково: як пізніше згадував Блек, слова «душитель» та «асфіксія» були в ті дні достатньо популярними: постійно звучали в кіно і на телеекрані, попадалися в заголовках газет. Поступово саме поняття strangling зробилося на внутрішньому жаргоні групи прозивним: воно означало всілякі неприємності. Після невдалого концерту в Гилдфорде Бернел зауважив: «Душителі остаточно нас дістали». Саме ця жартома вимовлена фраза (з чим згодом погоджувалися всі учасники) та стала джерелом назви групи.
Критика гурту. Відносини з пресою ред.
Незважаючи на те, що першому успіху The Stranglers передували три роки безперервної концертної діяльності, 1977 року для багатьох — перш за все, представників британської музичної преси, — їх поява в числі лідерів «нової хвилі» стало цілковитою несподіванкою. Музичні критики спробували штучно відокремити групу (яку називали «вискочками», «опортуністами», «попутниками») від стрімко розвивалася панк-сцени. «При тому, що насильство, вдаючись до якого вони карали огудників, не має собі виправдання, необхідно визнати: деякі виступи в пресі були злісними особистими нападками, що не мали ні найменшого відношення до музики. Не дивно, що група піддавалася на провокації», — відзначає оглядач ресурсу Punk_77.
Характерною в цьому сенсі була стаття в Melody Maker, де хтось «М. О.» 23 квітня 1977 року писав: «Якщо і є в року щось передбачуване, так то лише, що ледь виникає нове <рух>, як тут же з'являються і охочі стрибнути на підніжку. Природно, панк і нова хвиля будуть мати безліч таких попутників, адже тут немає правил та приписів… Stranglers якраз та здаються мені такий от групою, яка вирішила витягти <з нового руху> грошову вигоду». Рецензент (порівнюючи групу з Clash та The Damned) стверджував, що «енергії в неї не більше, ніж у слимака», а тексти не лише не виражають «фрустрації сьогоднішньої молоді», але, навпаки, пропонують старі банальності, «хіба що з розкиданими тут і там непристойностями».
Протиставляючи панкам музикантів ансамблю, репортери раз за разом вказували на вік, походження та освіченість останніх. Барт Міллз присвятив свою статтю в «Дейлі Мейл» (1978) жартівливому «викриття» Корнуелла, який на сцені «плює в глядачів… та насолоджується жахом, який наводить», а після концертів… «читає Punch, потягує дороге вино, міркує про архітектурі ацтеків і дає колегам поради, що стосуються того, як вести себе за столом». Вважаючи, що Корнуелл зумів «артистично приховати свої корені, що виростають із середнього класу», автор статті нагадує: «Таємниця, що найретельніше охороняється, в сучасній музиці полягає в тому, що Корнуелл — випускник університету з вченим ступенем в біохімії».
Ж.-Ж. Бернел:
Британська музична преса відчуває проблему, коли мова заходить про людей одночасно — мислячих та діяльних. Для них, якщо ти рок-н-ролер, то повинен бути рохля. Лузер: ось їх герой. Якщо ти крутий, мислити не повинен; якщо мислиш — повинен бути витонченим та тихим. Ми — люди мислячі і при цьому фізично розвинені: саме тому вони так і не зрозуміли, як до нас ставитися.
З випадкового епізоду в липні 1976 року, коли в клубі посварилися Бернел і Пол Сімонон з The Clash (приятелі Корнуелл та Страммер з цього приводу, як згадував Бернел, обмінялися лише реплікою: «здається, наші басисти там побилися ?») преса роздула конфлікт, подавши його символ розбрату між «старими реакціонерами» та новим, «прогресивним» поколінням в новій хвилі.
Дуже скоро учасники Stranglers взяли за звичай власноруч «карати» журналістів, відгукуються про них негативно або образливо, і незабаром для преси одразу стали «найненависнішою групою в історії року». Таким чином відносини їх з пресою увійшли в порочне коло; Джон Севідж, якому Бернел розбив ніс, згодом «помстився» The Stranglers, взагалі не згадавши їх у своїй книзі, присвяченій історії нової хвилі.
Політичні розбіжності ред.
Істотним чинником, що зумовив конфлікт Stranglers та преси були політичні розбіжності. Група принципово відмовлялася співпрацювати з лівими організаціями («Рок проти расизму», «Рух за ядерне роззброєння») через що журналісти, дотримувалися лівих поглядів (перш за все, Джулі Берчілл і Тоні Парсонс) відкрито зарахували їх до вкрай правим. Джулі Берчілл привселюдно оголосила Бернела «фашистом» після того, як той висміяв «Анти-нацистську лігу» (англ. Атеі-Nazi League), яка, на його думку, своїми масовими акціями протесту лише створювала рекламу щодо нечисленному Національному фронту).
Дивина ситуації полягала в тому, що центральна преса, при всій своїй антипатії до The Stranglers, в силу зростаючої популярності групи не могла собі дозволити її ігнорувати. Усі ранні релізи групи (насамперед, X-Cert та Raven) отримали високі оцінки рецензентів, а NME навіть надав Бернелу простір на сторінках для розлогого політичного есе. Втім, коли той же тижневик за рік до цього опублікував матеріал, складений виключно з висловлювань Джета Блека про національні особливості аудиторії різних країн (Німеччині, Франції, Шотландії, Швеції) під загальним заголовком: «Яка країна сильніше смердить?» (англ. Which Country Stinks Most?), багато хто розцінив наслише тенденційну «вичавлювання» як, у свою чергу, провокаційний жест з боку видання на адресу групи.
Згодом у багатьох склалося враження, що конфлікт групи з пресою був в якомусь сенсі взаємовигідним, і The Stranglers почасти свідомо провокували вороже до себе ставлення. Так, коли Роберт Крістгау («декан факультету рок-критики» за визначенням одного з колег) заздалегідь попередив американських журналістів, щоб ті «не захоплювалися Stranglers», група (як розповідав Бернел), відправила йому телеграму такого змісту: «Якщо ви не почнете нас дуже і дуже боятися, ми заїдемо до вас додому та засунь вашій дружині шматок справжнього англійського біфштекса…»
Згодом зазначалося, що конфронтація з пресою в якомусь сенсі послужила групі хорошу службу, назавжди зберігши за нею «дисидентську» ауру. "<The Stranglers> з перших днів примкнули до славної англійської традиції бродячих " кореневих « груп, які пресою зневажають, але в кінцевому підсумку нескінченними гастролями завойовують собі таку любов по всій країні, яку не заробити позерством з газетних сторінок. Діючи в дусі — не наслише вже й сміховинною, я б сказав, — кальвіністської робочої етики, подібні групи ідеально відповідають чисто британському відчуття fair play, підказує співчувати переслідуваному», — писав американський журналіст Кріс Салевич.
Зміна ставлення до гурту ред.
Ставлення засобів масової інформації до The Stranglers стало змінюватися після 1980 року, затьмареного двома інцидентами, під час яких як британська так і французька Феміда проявили надмірну суворість. Втім, до цього часу радикально змінилися як музичний стиль The Stranglers (люту агресивність змінили граничною стриманістю в самовираженні), так і їх манера спілкування з репортерами.
Якщо 1978 року кореспондент Sounds Енді Пірт писав: «Насолоджуючись страхом, який до цих пір вселяє репутація The Stranglers, Жан-Жак Бернел грає з журналістами, як кішка з клубком вовни», то вже через два роки Пет Гілберт в Record Mirror відзначала, що Жан-Жак Бернел — «дуже привабливий співрозмовник», яка цікавиться історією, літературою та філософією, чиї «пізнання вселяють побожний жах».
1979 року Дейв Маккаллох (NME) писав про Stranglers: «… вони загрожують, але не нападають, та й взагалі, виявилися тепер великим добродушним монстром, в остаточному підсумку, смішним, не більше того». Через рік той же тижневик відгукнувся про Х'ю Корнуелл як про «істинному джентльмена», а Джованні Додома, кореспондент Sounds в квітні 1980 року охарактеризував Жана-Жака Бернела як «надзвичайно тихого та задумливого людини».
Дискографія ред.
Студійні альбоми ред.
- Rattus Norvegicus (1977)
- No More Heroes (1977)
- Black and White (1978)
- The Raven (1979)
- The Gospel According to The Meninblack (1981)
- La Folie (1982)
- Feline (1983)
- Aural Sculpture (1984)
- Dreamtime (1986)
- 10 (1990)
- Stranglers In the Night (1992)
- About Time (1995)
- Written in Red (1997)
- Coup de Grace (1998)
- Norfolk Coast (2004)
- Suite XVI (2006)
- Giants (2012)
Коментарі ред.
- У цієї назви була й жартівлива варіація приблизно того ж змісту: The Chiddingfold Chokers.
Примітки ред.
- ↑ . www.hooverdamdownload.com. Архів оригіналу за 26 червня 2009. Процитовано 22 лютого 2010.
- ↑ The Stranglers. Prehistory (англійською). Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 15 вересня 2009.
- (англійською). Архів оригіналу за 26 червня 2009. Процитовано 7 жовтня 2009.
- ↑ The Stranglers. History (англійською). Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 16 вересня 2009.
- ↑ The Stranglers: A short history — Part 1. www.stranglers.net. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 22 лютого 2010.
- Band History. The Stranglers [ 18 червня 2016 у Wayback Machine.]. — cambridgerockfestival.co.uk. — 2009-10-07
- ↑ Chris Salevich (1979). The Stranglers. The American Interview. www.webinblack.co.uk. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 1 жовтня 2009.
- ↑ The Stranglers: A short history — Part 2. www.stranglers.net. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 22 лютого 2010.
- The Stranglers >> The Band >> Jet (англійською). Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 16 жовтня 2009.
- (англійською). Архів оригіналу за 12 жовтня 1999. Процитовано 15 вересня 2009.
- ↑ The Stranglers: A short history — Part 3. www.stranglers.net. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 22 лютого 2010.
- The Stranglers (англійською). Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 30 вересня 2009.
- Бостонський душитель [ 16 березня 2008 у Wayback Machine.]. www.cbsnews.com. — 2009-09-08
- The Stranglers (англійською). Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 12 вересня 2009.
- The Stranglers >> Personal View (англ.). Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 7 жовтня 2009. Проігноровано невідомий параметр
|description=(довідка) - M.O. (1977). Rattus Norvegicus review. Melody Maker. www.punk77.co.uk. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 26 жовтня 2009.
- Bart Mills (1978). Secret of a Strangler. Daily Mail. www.punk77.co.uk. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 28 жовтня 2009.
- ↑ Cole Moreton. Twenty years of endless Strangling. The Independent. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 30 вересня 2009.
- ↑ JJ Burnel: інтерв'ю 2005 року, стр 3 (англійською). Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 1 жовтня 2009.
- Dave Thompson. The Stranglers biography. www.allmusic.com. Архів оригіналу за 18 серпня 2011. Процитовано 30 вересня 2009.
- 4 Strings of Fury. Интервью Ж.-Ж. Бернела: NME, 10 февраля 1979 года (англ.). Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 2 жовтня 2009. Проігноровано невідомий параметр
|description=(довідка) - The Stranglers >> Albums >> Black & White Part2 (англійською). Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 26 жовтня 2009.
- JJ Burnel (1977). Burnel's political essay. NME. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 26 жовтня 2009.
- Jet Black (1977). Which Country Stinks Most?. NME/www.punk77.co.uk. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 2 листопада 2009.
- Andy Peart. Can Get By Without Hugh. JJ Burnel. "Sounds" February 2nd 1991. www.webinblack.co.uk. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 17 жовтня 2009.
- Pat Gilbert. JJ Burnel Interview - Girl From The Snow Country. Record Collector, 1992. www.webinblack.co.uk. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 7 жовтня 2009.
- Dave McCulloch. The Raven. NME. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 26 жовтня 2009. Проігноровано невідомий параметр
|datepublished=(можливо,|publication-date=?) (довідка) - Giovanni Dadomo. Cocky St Jacques. JJ Burnel interview, Sounds, 05 04 1980. www.webinblack.co.uk. Архів оригіналу за 29 січня 2011. Процитовано 7 жовтня 2009. Проігноровано невідомий параметр
|datepublished=(можливо,|publication-date=?) (довідка)
