Дебю́т (франц. début букв. — початок) — початкова стадія шахової партії (умовно 10 — 15 ходів), що характеризується мобілізацією сил сторін. Пов'язаний з визначеним планом гри у мітельшпілі. У сучасних дебютах кожен хід — частина єдиного плану, який може змінюватися у залежності від дій суперника.
Дебюти поділяють на три групи: відкриті, напіввідкриті та закриті.
- Відкритими дебютами називають усі дебюти, які починаються з ходів: 1. e4 e5;
- Напіввідкритими називають усі дебюти, які починаються з першого ходу білих: 1. e4, а наступний хід чорних не 1. … e5;
- Закритими називають усі дебюти, які починаються з будь-якого першого ходу білих окрім 1. e4.
Розвиток теорії дебютів Редагувати
Дебютна теорія у середньовіччі Редагувати
| a | b | c | d | e | f | g | h | ||
| 8 | 8 | ||||||||
| 7 | 7 | ||||||||
| 6 | 6 | ||||||||
| 5 | 5 | ||||||||
| 4 | 4 | ||||||||
| 3 | 3 | ||||||||
| 2 | 2 | ||||||||
| 1 | 1 | ||||||||
| a | b | c | d | e | f | g | h |
Перші праці з теорії дебютів сучасних шахів — книга Луїса Раміреса де Лусени (десять дебютів), Геттінгенський рукопис (дванадцять дебютів) шахове керівництво Педру Даміану — побачили світ наприкінці 15 — на початку 16 ст. У них систематизувалися початкові відомості про дебютну теорію.
Новаторську роль у розвитку дебютної теорії зіграли «Книга про винахідливість та мистецтво гри у шахи» Руї Лопеса (1561), у якій разом з критикою Педру Даміану аналізувалися нові шляхи атаки, вперше вказувалося на роль пішакового центру; рукописний трактат Джоакіно Ґреко, де узагальнювався досвід найсильніших шахістів того часу; книга Ф. А. Філідора «Аналіз шахової гри» (1749), де вперше розглядалася стратегія гри у дебюті пов'язана з пішаковою структурою, створенням потужного пішакового центру. Ідеї Філідора, який відстоював послідовний (хоча й дещо повільний) розвиток сил у дебюті, не знайшли підтримки у сучасників: продовжувала домінувати дебютна стратегія гострої тактичної боротьби, що отримала підґрунтя у працях представників італійської школи Ерколе Дель Ріо, Джамбатіста Лоллі, Д. Понціані, які надавали перевагу швидким фігурним атакам у дебюті, пов'язаним з жертвами матеріалу заради ініціативи.
Початок швидкого розвитку дебютної теорії Редагувати
Значний внесок у дебютну теорію було зроблено у 1-й половині 19-го ст.: з'явилися великі дебютні керівництва, серед яких найважливіші шахове керівництво І. Альгайєра (1795), «Цикл лекцій про шахову гру» У. Льюіса (1831), де головним чином аналізувалися гамбітні початки (королівський гамбіт, гамбіт Еванса, шотландський гамбіт та ін.) (1833), «Керівництво для шахістів» Г. Стаунтона (1847). Універсальне керівництво по дебютній теорії «Гандбух» можна вважати першою енциклопедією шахових дебютів.
Особливе місце у розвитку дебютної теорії у першій половині 19-го ст. належить російським шахістам О. Петрову та К. Янішу, які спільно розробили захист 1. e4 e5 2. Nf3 Nf6 — російську партію. Яніша вважають піонером вивчення дебютної теорії у Росії; він автор праці у двох томах «Новий аналіз початків шахової гри» (1842—43), де вперше розглядався слов'янський захист, нові ідеї у французькому захисті (3. … f5), в іспанській партії (3. … Nf6) та ін. Дослідження у галузі дебютів у Росії були продовжені І. Кірєєвським, Андрієм Кронебергом, І. Шумовим та С. Урусовим.
При швидкому розвитку теорії дебютів у першій половині 19-го ст. основою дебютної стратегії залишалась комбінаційна гра з жертвами та атака на короля. Методи захисту у дебюті значно поступалися засобам атаки. Великий вплив на подальший розвиток теорії дебюту здійснили партії П. Морфі, який на практиці показав стратегічні принципи розігруванні відкритих дебютів — швидкий та гармонічний розвиток з наступною добре підготовленою атакою на короля суперника.
Вплив позиційної школи Редагувати
| a | b | c | d | e | f | g | h | ||
| 8 | 8 | ||||||||
| 7 | 7 | ||||||||
| 6 | 6 | ||||||||
| 5 | 5 | ||||||||
| 4 | 4 | ||||||||
| 3 | 3 | ||||||||
| 2 | 2 | ||||||||
| 1 | 1 | ||||||||
| a | b | c | d | e | f | g | h |
Позиційна школа гри, засновником якої вважається В. Стейніц, розпочала новий етап розвитку дебютної теорії. Стрімкі атаки у дебюті, занадто швидкі спроби захоплення центральних клітин, ризиковані жертви фігур поступилися місцем планомірному та гармонійному розвитку сил у дебюті, прагненню до тривалої ініціативи, послідовному форсуванню подій у центрі шахівниці та ін. Вдосконалення методів захисту виявилося гарним засобом проти непідготовлених атак у дебюті. Наприкінці 19-го та, особливо, на початку 20 ст. на зміну відкритим дебютам з характерною для них гамбітною грою прийшли напіввідкриті та закриті. Ще за часів Стейніца популярним дебютом став ферзевий гамбіт, загальним стратегічним планом якого є планомірне приготування до відкриття гри у центрі. З'явився ряд майстрів — Зіґберт Тарраш, Ріхард Тайхман, Карл Шлехтер та інші, які постійно застосовували напіввідкриті та закриті початки. За такої гри план дій складався, зазвичай, лише тоді, коли більшість фігур було вже розвинено; між планом гри у дебюті та міттельшпілі не існувало тісного зв'язку.
Новатором у галузі дебютів проявив себе М. Чігорін, який запропонував ряд цінних стратегічних ідей (фігурний вплив на центр, блокада пішакового центру та ін.), розробив ряд нових систем у іспанській партії, французькому захисті, ферзевому гамбіті та ін. Чігорін прагнув до складної, гострої гри, критично відносився до дебютних систем, метою чорних у яких було повільне зменшення ініціативи суперника. Ідеї Чигоріна розвивали Г. Пільсбері, Р. Харузек, Ріхард Реті, Олександр Алехін та ін.
Нові ідеї у трактовці дебютної стратегії — міцний зв'язок між планами гри у дебюті та міттельшпілі, активна контргра з фігурним впливом на центр та ін. особливо яскраво проявилися у творчості А. Рубінштейна та А. Німцовича. На початку 1920-х років дебютну стратегію було збагачено цінними дослідженнями Реті: добровільна здача центру супернику з послідовним захопленням його шляхом підриву (дебют Реті. Динамічне трактування дебюту було властиве Алехіну. Його прагнення до гострої боротьби вже у дебюті, жертва пішака за ініціативу, і т. д. сприяли формуванню активної дебютної стратегії.
Вплив радянської школи Редагувати
Важливий етап у розвитку дебютної теорії пов'язаний з становленням та розвитком радянської шахової школи, що склалася під впливом ідей Чігоріна та Алехіна. Піонерами нових дебютних ідей виступили П. Романовський, В. Созін, Г. Левенфіш, В. Ненароков, В. Раузер та ін.
Особливу роль зіграв М. Ботвинник; широке визнання отримала розробка ним типових позицій, поглиблене вивчення дебютної теорії, вміння нав'язати супернику неприйнятні у психологічному відношенні дебютні системи. Великий внесок у дебютну теорії зробили такі радянські шахісти: В. Смислов, Т. Петросян, П. Керес, І. Болєславський, С. Фурман, Д. Бронштейн, Ю. Авербах, М. Тайманов. Їхні дослідження були спрямовані насамперед на розробку дебютної стратегії, пошуки нових шляхів активної гри чорними, встановлення більш тісного та гармонічного зв'язку між дебютом, мітельшпілем та у деяких випадках — ендшпілем.
Сучасний стан теорії дебютів Редагувати
Для сучасної дебютної теорії характерне гнучке поєднання класичних принципів гри з урахуванням конкретних особливостей позиції. У сучасній шаховій практиці різниця між дебютом та мітельшпілем має умовний характер, оскільки ці стадії шахової партії пов'язані з загальним планом гри. Принципи розігрування відкритих та закритих дебютів, незважаючи на ряд спільних положень — різні.
У відкритих дебютах швидкий розвиток фігур — основа для захоплення ініціативи та створення атаки, засіб випередження суперника у мобілізації сил та створення переваги сил на тій чи іншій частині дошки. Розвивають фігури (особливо у відкритих дебютах) гармонічно, одночасно на королівському та ферзевому флангах, при цьому намагаються завадити мобілізації сил суперника. Робити у відкритих дебютах кілька ходів поспіль однією фігурою зазвичай не варто, адже це призводить до втрати часу. Спочатку розвивають легкі, а потім важкі фігури (у протилежному випадку важкі фігури можуть попасти під атаку пішаків та легких фігур). У відкритих дебютах завжди якомога скоріше робиться рокірування.
Для закритих дебютів характерна поступова мобілізація сил, отримання позиційних переваг і маневрування.
Головним змістом гри у дебюті є боротьба за володіння центром. Сучасна дебютна теорія, на відміну від класичної, передбачає здачу центра з метою фігурного впливу на нього (наприклад, староіндійський захист). Велике значення має розташування фігур, особливо коня у центрі. Централізовані фігури тримають під контролем велику кількість клітин та можуть швидко потрапити на будь-яку частину дошки.
Важлива роль у дебютній стратегії відводиться пішакам: їх просування забезпечує необхідний для маневру фігур простір, обмежує діапазон дій сил суперника. Успішні дії у дебюті забезпечуються, головним чином, спільними діями фігур та пішаків; порушення координації призводить до поганої позиції деяких фігур, невдалому розташуванню пішаків.
Види дебютів Редагувати
Сучасні дебюти Редагувати
Відкриті дебюти Редагувати
- Королівський гамбіт
- Віденська партія
- Центральний дебют
- Північний гамбіт (Данський гамбіт)
- Дебют слона
- Дебют королівського коня і його продовження:
- Дебют трьох коней
- Дебют чотирьох коней
- Захист двох коней
- Іспанська партія (Дебют Руя Лопеса)
- Італійська партія
- Угорська партія
- Шотландська партія
- Шотландський гамбіт
- Російська партія (Захист Петрова)
- Латиський гамбіт
- Дебют Понціані (Англійська партія)
- Гамбіт Еванса
- Захист Філідора
Напіввідкриті дебюти Редагувати
- Сицилійський захист
- Скандинавський захист
- Захист Каро—Канн
- Французький захист
- Захист Пірца-Уфімцева
- Захист Алехіна
- Дебют Німцовича
Закриті дебюти Редагувати
- Дебют ферзевих пішаків
- Ферзевий гамбіт і його продовження:
- Індійський захист
- Королівсько-індійський захист і його продовження:
- Новоіндійський захист
- Захист Німцовича (Німцово-індійський захист)
- Будапештський гамбіт
- Захист Грюнфельда
- Захист Беноні
- Голландський захист (Захист Стейна)
Флангові дебюти Редагувати
Джерела інформації Редагувати
- Малая дебютная энциклопедия/Сост. Я. Б. Эстрин.— М 18 М.: Физкультура и спорт, 1985.— 672 с.
- Шахматы: Энциклопедический словарь//Гл. ред. А. Е. Карпов. — М.:Сов.энциклопедия, 1990. — 621 с.