Тринадцять колоній — 13 британських колоній у Північній Америці вздовж Атлантичного океану, що існували у 17–18 сторіччя до здобуття у 1776 році незалежності після проголошення Декларації незалежності. Наслідком цього стало створення Сполучених Штатів Америки і Війна за незалежність США.
| Тринадцять колоній | |
| Прапор | |
| Дата створення / заснування | 14 травня 1607 |
|---|---|
| Офіційна мова | англійська |
| Континент | Північна Америка |
| Країна | Королівство Велика Британія |
| Кількість населення | 2 400 000 осіб |
| Адміністративно-територіально поділяється на | Колонія Вірджинія (10 квітня 1606), Колонія Коннектикут (20 квітня 1662), провінція Нью-Йорк (28 серпня 1664), Делавер (колонія) (28 жовтня 1701), Провінція Пенсильванія (4 березня 1681), Провінція Нью-Гемпшир (18 квітня 1635), Массачусетс-Бей (провінція) (7 жовтня 1691), Провінція Меріленд (20 червня 1632), Провінція Південна Кароліна (24 січня 1712), Провінція Північна Кароліна (24 січня 1712), Провінція Нью-Джерсі (10 лютого 1664), Колонія Род-Айленду і плантації (24 листопада 1663), провінція Джорджія (9 червня 1732) |
| Замінений на | США |
| Час/дата припинення існування | 4 липня 1776 |
| Кількість | 13 |
| Тринадцять колоній у Вікісховищі |
13 колоній мали подібний політичний, економічний, етнічний та соціальний устрій. Початково, релігійно, кожна колонія належала до різних християнських сект. Усі вони були протестантськими за виключенням Мериленду, де було дозволено селитися католикам.
13 колоній у 1607–1707 роках були колоніями Англії; у 1707–1776 роках — колоніями Великої Британії.
Створення колоній Редагувати
При Якові I, в 1606 р., в Англії утворилися дві торгові компанії — Лондонська («Південна») і Плімутська («Північна» або згодом «Компанія Нової Англії»), що поставили собі за мету колонізацію Північної Америки і володіли достатніми засобами для здійснення своєї завдання. Яків I надав у їхнє розпорядження всі землі Північної Америки між 34 і 45° північної широти, від моря до моря; компаніям було зобов'язане поширювати християнство і до того ж саме вчення єпископальної церкви; вони мали право розробляти копальні, віддаючи короні п'яту частку видобутку. У хартіях, даних компаніям, було визнано, що «колоністи та їхні нащадки залишаються англійцями в усіх відношеннях; вони користуються всіма правами і привілеями в Америці, начебто залишалися на батьківщині», — і це дало згодом колоністам формальне право чинити опір вимогам Англії на оподаткування їх податками.
Лондонська компанія почала колонізацію Вірджинії, Плімутська — найбільш північних областей, які невдовзі отримали назву Нової Англії. На початку 1607 р. три невеликі судна зі 105 колоністами, споряджені Лондонською компанією, заснували поселення Джеймстаун; з цього почалася колонізація Віргінії. За першими судами пішли інші. Переселенців спочатку гнала за море виключно спрага золота чи принаймні легкої наживи. До них приєдналися злочинці, яких з 1618 стали посилати до Віргінії. Тим часом золота у Віргінії не було; поселенцям довелося зайнятися чимось іншим - і вони знайшли вигідний промисел у культурі тютюну. Спроба змусити індіанців до обов'язкових робіт вдавалася погано, і коли в 1620 р. голландський корабель привіз до Джеймстауна на продаж вантаж негрів, то це було зустрінуте із захопленням. У наступні роки число рабів-негрів перевершило у Віргінії біле населення.
У гонитві за найкращими землями колоністи все розширювали свої володіння на захід, винищуючи або витісняючи тубільне населення; останнє платило їм ненавистю, і кривава боротьба, зі скальпуванням та вбивством полонених, не припинялася. Компанія, дбаючи виключно про свої грошові вигоди, не втручалася в життя колоністів; вона охороняла тільки своє монопольне право торгівлі з ними, купуючи у них тютюн, продаючи їм зброю, зброї та взагалі все потрібне для них (між іншим, внаслідок нечисленності жіночого населення колонії — публічних жінок, по 100—150 фунтів тютюну за жінку). Англійський уряд дбав про внутрішні розпорядки в колонії трохи більше; принаймні воно призначило керувати колонією їх намісника. Позбавлений армії та поліції, не маючи можливості розраховувати на допомогу з віддаленої метрополії, намісник був змушений, однак, поступатися вимогам колоністів. У 1619 р. він скликав у Джеймстауні перший сейм (англ. General Assembly) від існуючих на той час 7 (за іншими вісті - 11) поселень Віргінії, і цей сейм виробив вельми ліберальну конституцію, при дії якої добробут колонії швидко розвинувся. Яків I, а за ним і Карл I вживали різних заходів проти сеймів колонії, які в їхніх очах були школою свавілля, але не досягли мети; Сейми збиралися як і раніше, тільки компанія була позбавлена своїх торгових прав і монополія торгівлі з Віргінією перейшла до уряду.
Інший характер мали поселення у Новій Англії. Сюди з дозволу Плімутської компанії попрямували англійські пуритани, які у 1620 р. заснували Плімут (у Массачусетсі), у 1624 р. – Сейлем (там же). У 1634 р. в Массачусетсі було скликано перші законодавчі збори, що відтоді засідали періодично; Незабаром воно розділилося на дві палати - депутатів і рада (згодом сенат). Релігійне походження цих поселень створило у них відмінний від віргінського характер життя; поселенці дбали про будівництво церков, вводили обов'язкове і дуже суворе святкування неділі, менш жадібно прагнули золота і швидкого збагачення і тому відразу взялися за обробку землі, причому спочатку зробили спробу, що зовсім не вдалася, спільної обробки землі і розподілу продуктів. Вони багато говорили про навернення індіанців у християнство і землю набували в них дуже охоче покупкою; проте ці покупки були свідомим або несвідомим обманом, і зрештою жителі Нової Англії не гірше віргінців почали вдаватися до масових зрадницьких винищування тубільців та інших подібних прийомів, що призвели до запеклої боротьби, як у Віргінії.
Вигнаний 1635 р. з Массачусетса за проповідь повної релігійної свободи священик Роджер Вільямс заснував місто Провіденс у Род-Айленді; він привернув до себе досить значну кількість переселенців різних сповідань, і колонія, на чолі якої він стояв, представляє перший в Америці приклад абсолютно вільного у релігійному відношенні суспільства. Вона ж, як виняток, жила у мирі й з індіанцями. Так само з Массачусетса було засновано колонії Коннектикут, Нью-Гемпшир, Вермонт і Мен (останній залишався частиною Массачусетса до 1820 р.). Усі вони у 1643 р. утворили Конфедерацію Нової Англії, яка проіснувала 50 років. Усі ці колонії (крім Нью-Гемпшира) належали до розряду привілейованих; їхні права грунтувалися на цих королем привілеях, їхні землі становили власність самих жителів, і керівництво перебувало у своїх руках.
Нью-Гемпшир був королівської провінцією, він керувався намісником і віце-намісником, котрі призначалися короною. До того ж розряду провінцій належали Нью-Йорк та Нью-Джерсі. Делавер в 1664 р. Карл II завітав герцогу Йоркському, який поступився його Вільяму Пенну. Це колонії володарські; вони виникли на землях, наданих (частиною всупереч усякому праву, бо ті ж землі були вже надані раніше Лондонської компанії) королями Карлом I і Карлом II різним близьким їм особам. Меріленд був наданий в 1632 р. католику Сесілу Калверту, лорду Балтімору, за умови сплати в скарбницю 1/5 всіх металів, що видобуваються; лорд Балтімор запросив туди селитися всіх, хто вірує в Христа; колонія була заснована переважно католиками, але в ній допущена широка терпимість для всіх християнських сповідань (з суворими, втім, карами за нешанобливі відгуки про Діву Марію, про Христа тощо).
Пенсільванія була заснована в 1681 р. квакерами на землях, наданих Вільяму Пенну, а в Північну і Південну Кароліну і Джорджію, на землі, надані лорду Шефтсбері та декільком іншим особам, були залучені, починаючи з 1660 р. .), переважно нижчі верстви населення — обіцянкою визволення з боргів, ув'язнених батьківщині, тощо. п. У кожної з цих колоній вся земля вважалася спочатку власністю однієї чи кількох осіб, які або продавали її колоністам роздробно, або віддавали у довгострокову оренду ; цим же особам належала вся виконавча влада як наміснику в королівських провінціях.
Тринадцять колоній Редагувати
Декларацію незалежності підписали (в «географічному» порядку):
- Провінція Нью-Гемпшир, згодом штат Нью-Гемпшир
- Провінція Массачусетс-Бей, згодом штати Массачусетс і Мен
- Колонія Род-Айленд і плантація Провіденс, згодом штат Род-Айленд
- Колонія Коннектикут, згодом штат Коннектикут
- Провінція Нью-Йорк, згодом штати Нью-Йорк і Вермонт
- Провінція Нью-Джерсі, згодом штат Нью-Джерсі
- Провінція Пенсильванія, згодом штат Пенсільванія
- Колонія Делавер, згодом штат Делавер
- Провінція Меріленд, згодом штат Меріленд
- Колонія і домініон Вірджинія, згодом штати Вірджинія, Кентуккі і Західна Вірджинія
- Провінція Північна Кароліна, згодом штати Північна Кароліна і Теннессі
- Провінція Південна Кароліна, згодом штат Південна Кароліна
- Провінція Джорджія, згодом штат Джорджія
Інші британські колонії у Північній і Центральній Америці:
- 5 колоній, розташованих біля сучасної Канади;
- 2 колонії, які згодом стали штатом Флорида; і
- 8 колоній, розташованих на островах Карибського моря.
Вищеподані до Революції не приєдналися, зберігши вірність британській короні.
Населення Редагувати
| Рік | Населення |
|---|---|
| 1625 | 1,980 |
| 1641 | 50,000 |
| 1688 | 200,000 |
| 1702 | 270,000 |
| 1715 | 434,600 |
| 1749 | 1,046,000 |
| 1754 | 1,485,634 |
| 1765 | 2,240,000 |
| 1775 | 2,418,000 |
На 1776 рік 85% білого населення мали британське або ірландське походження, 9% — німецьке, 4% — голландське. Протягом усього XVIII століття населення стрімко зростало завдяки великій народжуваності, відносно низькій смертності та притоку іммігрантів. Більше 90% населення становили селяни. Кілька невеликих міст (Бостон, Нью-Йорк, Філадельфія, Чарлстон, Ньюпорт) одночасно були морськими портами, що зв'язували колонії з рештою територій Великої Британії.
Більшість населення були протестантами, були також поселення англійських та ірландських католиків в Мериленді. В Чарлстоні, Ньюпорті і Нью-Йорці знаходилися невеликі юдейські громади євреїв-сефардів.
Уряд Редагувати
Аж до 1774 року колонії були незалежні один від одної, поки Бенджамін Франклін не вжив успішних зусиль з формування колоніального союзу. Колонії мали, кожна окремо, розвинене самоврядування і систему виборів, які були засновані на загальному англійському праві, і були змушені захищати свої права від втручання метрополії.
З початком масових протестів, викликаних штемпельним актом 1765 року (Акт про гербовий збір), американські колоністи почали відстоювати принцип «немає податків без представництва». Вони заявляли, що права колоністів, як британців, неповні, бо вони не мають представництва в британському парламенті, однак обкладаються додатковими податками.
Парламент відкинув ці протести, і ввів нові податки на американців. Податок на чай привів до бойкоту, і Бостонського чаювання 1773 року. У 1774 році парламент зробив наступ на права колоній, урізавши самоврядування колонії Массачусетс. У відповідь на це колонії сформували непередбачений законом виборні Провінційні Конгреси, і пізніше в тому ж році дванадцять колоній скликали Перший Континентальний конгрес в Філадельфії. У тому ж році відбувся Другий Континентальний конгрес, до якого приєдналася тринадцята колонія, Джорджія. В 1775 році всі королівські чиновники були вигнані з тринадцяти колоній.
Протягом незабаром розпочатої війни за незалежність Континентальний конгрес виконував функції американського уряду. Він набирав армію, призначив її командувачем Джорджа Вашингтона, укладав договори, проголосив незалежність. Також за сприяння Конгресу колонії написали свої конституції і стали незалежними штатами.
Інші британські колонії Редагувати
Під час війни за незалежність США, Велика Британія також мала й інші колонії на атлантичному узбережжі Північної Америки: Ньюфаундленд, Земля Руперта (район навколо Гудзонової затоки), острів Принца Едуарда, Східна Флорида, Західна Флорида, провінція Квебек. В Вест-Індії також були й інші британські колонії. Всі згадані колонії зберегли лояльність короні.
Ньюфаундленд зберіг лояльність без коливань. Навігаційні акти на нього не поширювалися, і причин для невдоволення, на відміну від тринадцяти колоній, у нього не було. Крім того, він контролювався королівським флотом; у цій колонії не було власних законодавчих зборів, які могли б озвучити скарги, як це сталося в тринадцяти колоніях.
В Новій Шотландії була велика кількість переселенців з Нової Англії, що співчували революції, однак ізольована географія колонії і присутність значної бази королівського флоту в Галіфаксі зробили збройний опір свідомо програшним.
Квебек був заселений французькими колоністами-католиками, приєднаними до британської корони десятиліттям раніше. Квебекський акт 1774 року надав їм значну культурну автономію. Багато священиків побоювалися поширення протестантизму з Нової Англії. Скарги тринадцяти колоній на податки не знаходили відгуку у квебекського населення, крім того, у Квебеку не було ні яких-небудь законодавчих зборів, ні взагалі будь-яких виборів, через які могло б висловитися невдоволення. Хоча американські колоністи запропонували канадцям приєднатися до нової держави, і в 1775 році зробили військову експедицію в Канаду, більшість канадців залишилися нейтральними.
Серед вест-індських британських колоній законодавчі збори були на Ямайці, Гренаді і Барбадосі. Вони заявили про підтримку тринадцяти колоній, проте присутність тут значних сил королівського флоту різко обмежило їх можливості. Мали місце випадки торгівлі з американськими кораблями.
На Бермудських і Багамських островах місцева влада висловили підтримку тринадцяти колоній, і також висловлювали невдоволення перебоями з поставками продовольства. Ці перебої були викликані британської блокадою американських портів, у відповідь на що влада Бермуд і Багам сприяли контрабандній торгівлі. Протягом війни за незалежність вони розглядалися повстанцями як «пасивні союзники» Сполучених Штатів. Коли на Багами прибула американська ескадра з метою захоплення запасів пороху, колонія не зробила їй ніякого опору.
Східна і Західна Флориди були новими королівськими колоніями, і місцеве самоврядування було там ще мінімальним. Крім того, колоністи потребували підтримки метрополії для захисту від нападів індіанців та іспанців. Східна Флорида під час війни стала основою базою для британських військ на півдні, особливо - для вторгнень в Джорджію і Південну Кароліну. Однак Іспанія в 1781 році зайняла Пенсаколу, що належала Західній Флориді, і зайняла обидві колонії по Паризьким договором 1783 році, закінчив війну. В 1819 році Іспанія остаточно передала обидві колонії Сполученим Штатам.
Див. Також Редагувати
Примітки Редагувати
- ↑ https://avalon.law.yale.edu/18th_century/ga01.asp
- ↑ https://avalon.law.yale.edu/18th_century/declare.asp
- https://avalon.law.yale.edu/17th_century/va01.asp
- https://avalon.law.yale.edu/17th_century/ct03.asp
- https://avalon.law.yale.edu/18th_century/de01.asp
- https://avalon.law.yale.edu/17th_century/nh02.asp
- https://avalon.law.yale.edu/17th_century/mass07.asp
- https://avalon.law.yale.edu/17th_century/ma01.asp
- https://avalon.law.yale.edu/17th_century/nj02.asp
- Северо-Американские Соединенные Штаты // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1890—1907. (рос. дореф.)
- Без урахування індіанських племен