Суплетивізм — утворення граматичних форм одного й того ж слова від різних основ або коренів. Наприклад:
- брати (недоконаний вид) — взяти (доконаний вид)
- говорити (недоконаний вид) — сказати (доконаний вид)
Суплетивізм як єдиний засіб вираження граматичних значень характерний для парадигми особових займенників у індоєвропейських мовах:
- укр. я - мене, вона - її, ми - нас
- нім. Ich - mich, sie - ihr, wir - uns
- англ. I - me, she - her, we - us
- фр. je - me
У індоєвропейських мовах суплетивізм також використовується при творенні ступенів порівняння прикметників:
В українській мові суплетливість виступає найчастіше у відміні займенників (я: мене; ти: тебе; він: його; ми: нас; хто: кого; що: чим), при ступенюванні прикметника (добрий: кращий), при творенні дієслів доконаноного виду (брати: взяти; говорити: сказати) чи їхніх часів (йду: йшов) та множинних форм іменника (дитина: діти). Суплетивність проявляється широко й у давньому називанні деяких чоловічих і жіночих осіб і тварин замість суфіксово-парних відповідників (кінь: кобила, хоч лош-ак: лош-иця; син: дочка, хоч учень: учениця). Суплетивність досліджував Ю. Касім.
Література
- Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. — К.: Видавничий центр «Академія», 2005, стор. 106–110
Посилання
- Суплетивізм // Енциклопедичний словник класичних мов / Л. Л. Звонська, Н. В. Корольова, О. В. Лазер-Паньків та ін. ; за ред. Л. Л. Звонської. — 2-ге вид. випр. і допов. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2017. — С. 497. — ISBN 978-966-439-921-7.