| Ця стаття містить правописні, лексичні, граматичні, стилістичні або інші мовні помилки, які треба виправити. |
Риксрод (норв. riksrådet, швед. riksrådet, дан. rigsrådet) — державна рада при скандинавських королях періоду Середньовіччя і Нового часу. Початок даного інституту поклав стародавній звичай королів з усіх важливих питань запитувати про думку в своїх найближчих людей. Ті, з ким король радився постійно, поступово стали вважатися особливою корпорацією.
Структура Редагувати
Слово «consiliarius» (з латинської — радник) вперше зустрічається в Швеції в 20-ті роки XIII століття, однак як постійний інститут риксрод склався лише до кінця даного століття. Спочатку цей орган називався «королівською радою», однак під час регентського правління при малолітньому Магнусі Еріксоні він вона стала «державною радою». У роки правління Магнуса Еріксона обидві назви існували одночасно. В ландслазі, що виник у цей час, встановлювалася внутрішня організація ради:
Після того, як король обраний, він повинен призначити свою раду: насперед, архієпископа і єпископів з числа жителів його держави, стільки, скільки йому буде завгодно, а також інших кліриків, які йому здадуться корисними.
— .
Король був змушений призначати до себе в раду найвпливовіших духовних і світських феодалів, а оскільки, як правило, їх вплив переходив у спадок і до їх нащадків, то незабаром посада члена ради також стала спадковою. Встановлене законом число її членів часто перевищувалося, крім того, не завжди дотримувалися заборони на призначення до неї іноземців.
Серед членів риксрода духовні особи внаслідок своєї значущості та освіченості займали перші місця. При підписанні документів єпископи ставили свої імена перед іменами світських осіб. У раді часто засідали лагмани, але їх присутність там ніколи не мала незаперечного права.
У зв'язку з тим, що король Ерік Померанський (1396—1439) призначав до ради датчан, в Уложенні короля Крістофера (1442 було закріплено, що король повинен керувати державою, користуючись радниками, народженими в Швеції (infödde), а не тими, що просто проживають в його королівстві (inländske), як це було сформульовано в ландслазі Магнуса Ерікссона.
Ріксрод не був постійним органом, а збирався за особливим запрошенням. Поступово коло його обов'язків розширювалося. Його рада та схвалення (що часто було одним і тим же) зазвичай потрібні при призначенні членів Риксрода і вищих посадових осіб, таких як дротс і марск, при введенні нових податків, а також при вирішенні питань зовнішньої політики (війна, мир, укладення договорів), роздачі ленів і т. д.
Апогеєм впливу Риксрода стало прийняття так званої Кальмарської рецесії 1483 року, згідно з якою, якщо хтось хотів подати скаргу на короля, то зобов'язаний був це робити в раді, а якщо ж який-небудь член Риксрода йшов проти своїх побратимів, то він повинен був бути з ганьбою видалений з ради.
Після жорстких заходів, вжитих Крістіаном II (1520-23) по відношенню до шведської аристократії, значення Риксрода впало. З переходом шведської корони до роду Ваза (1523) рада стала призначатися з волі короля. Вона був перетворений в урядову раду — вищий колегіальний орган державного управління і суду. До його складу увійшли відомі чиновники-німці, а також представники шведського дворянства. Одночасно внаслідок проведеної реформації церкви рада позбулася найбільш освіченого й обізнаного елемента. На відміну від колишнього Риксрода, члени нового органу повинні були постійно перебувати при королі й регулярно виконувати свої обов'язки.
При Юхані III і Сигізмунді III вплив аристократії посилився до такої міри, що вона знову стала небезпечною для королівської влади. Знать постійно намагалася розширити свій вплив, проте герцог Карл жорстоко придушив її опір. У 1602 році він відновив раду, скасовану в ході внутрішніх негараздів кінця XVI ст., Але відтепер вона мав лише дорадчі функції.
При Густаві II Адольфі рада була реорганізована в постійний дорадчий орган з резиденцією в столиці, яка повинна була заміщати короля в разі його відсутності. В цей же час на засіданнях Риксрода стали вестися протоколи. В формі правління 1634 року було закріплено перетворення Риксрода з органу, що скликається в певний день, в постійну раду, що засідала у столиці. Такі зміни вплинули і на взаємини короля з Риксдагом. Будучи тепер центральним органом адміністрації, Риксрод більше не міг бути ядром Риксдагу, в зв'язку з чим в статуті Лицарських зборів, прийнятого в 1626 році, було постановлено, що члени Риксрода могли засідати в зборах тільки тоді, коли їм було необхідно від імені короля вести переговори з дворянством, проте вони не мали там права голосу. Проте, аж до 1789 року зберігався звичай, згідно з яким заключне рішення Риксдагу підписувалася як Риксродом, так і станами.
За формою правління 1634 років кількість членів риксрода становила 25 осіб, включаючи 5 осіб, які займали вищі пости держави. Згідно з положенням 1660 року про зміну форми правління їх кількість не повинна була перевищувати 40 осіб. Тим же документом було закріплено правило, згідно з яким одночасно в риксроді не могло засідати більше трьох членів одного роду.
З посиленням в даний період влади аристократії зросло й значення Риксрода, чому більшою мірою сприяли два регентських правління при малолітній Кристині і Карлі XI. Відповідно до зміни у формі правління 1634 років, нові члени ради повинні були обиратися з його згоди і схвалення; якщо ж уряд проводив будь-яке питання поза ради, то будь-який з членів Риксрода міг зажадати його скликання.
Занепад значення органу Редагувати
Цей спосіб дій, який був властивий Риксроду в період малолітства Карла XI, привів до його занепаду. На Риксдазі 1680 король добився права запитувати Риксрод про його думу, тільки якщо вважатиме це за необхідне. Таким чином, відтепер король міг самостійно приймати рішення. Карл XI скористався цим, щоб перетворити королівську владу в самодержавну і повністю усунути Риксрод від управління, залишивши йому лише функції верховного суду.
Згідно форми правління 1660 року, регентський уряд при неповнолітньому Карлі XI був підзвітний Риксдагу, внаслідок чого в 1680 році члени Риксрода постали перед особливою комісією Риксдагу, яка постановила, що вони повинні виплатити короні в якості компенсації значні грошові суми.
Після того як роди, з яких призначалися члени ради, сильно постраждали від редукції, зникла основа могутності Ріксрода — велике землеволодіння. У цей час значення Риксрода впало так, що його члени замість державних радників стали називатися королівськими.
Під час Північної війни, поки Карл XII був відсутній в Швеції, всі важливі питання він вирішував самостійно, проте поступово в зв'язку з необхідністю мати в Швеції центральну владу управління перейшло в руки ради. Повернувшись з Туреччини, Карл передав значну частину державного управління двом новим установам — Закупівельній депутації (Upphandlingsdeputationen) і податковому казначейству (Kontributionsränteriet), за радою ж збереглися лише судові функції.
«Епоха свободи» Редагувати
Період «епохи свобод» став новою віхою в історії Риксрода. Відразу ж після загибелі Карла XII аристократія знову спробували відновити колишню могутність ради, однак всі ці спроби наштовхувалися на неможливість скасувати результати редукції. Замість цього значно зросло значення Риксдагу. Формою правління 1719 року було встановлено, що кількість державних радників (старий титул був відновлений) не повинна перевищувати 24 осіб, включаючи президентів колегій. Однак форма правління 1720 року дещо змінила кількісний склад Риксрода, знизивши кількість його членів до 16, в число яких президенти колегій не входили (за винятком президента Канцелярії). Втім, вже на Риксдагу 1726—1727 років число місць в Риксроді було збільшено до 23.
У період «ери свобод» призначення в Риксрод відбувалося наступним чином. Комітет, який складається з представників трьох вищих станів, висував на кожне вакантне місце три кандидатури, після чого король вибирав одну з них. З 1766 року в практику було введено правило, згідно з яким особа, кандидатура якого тричі фігурувала в пропонованому королю списку, в четвертий раз в даному списку вказувалася одна.
Рада ділилась на дві частини. Спочатку в першій обговорювалися справи, пов'язані з питаннями юстиції та зовнішньої політики, а в другій — питання внутрішньої політики і оборони, проте після 1727 року питання зовнішньої політики були передані у відання другій частині, а внутрішньої — в ведення першої. За найбільш важливих справ частині Риксрода проводили спільні засідання.
У цей період влада Ріксрода в порівнянні з владою короля значно зросла. Монарх тепер повинен був правити «за порадою ради». При вирішенні загальних питань управління король голосував разом з Риксродом, при цьому у нього було два голоси і право вирішального голосу при paria vota.
Згідно з формою правління 1720 років, призначення на вищі державні пости повинні були відбуватися в раді, однак, якщо вибір короля погрожував «шведським законам, форми правління чи благополуччю і гідності добропорядних підданих», то вдавалися до голосування. У королівському зобов'язанні Адольфа Фредріка (1751—1771) встановлювалося, що Риксрод повинен висувати на такі посади три кандидатури, але після невдалої спроби монархічного перевороту в 1756 році було вирішено, що обер-статгалтер (губернатор Стокгольму), полковники гвардії і артилерії, а також капітан-лейтенант драбантів повинні призначатися шляхом голосування в раді.
Рішення дрібніших питань і призначення на менш важливі посади, згідно з формою правління 1720 року, входили в компетенцію короля, який мав право вирішувати їх після обговорення з відповідними державними органами та в присутності двох членів Риксрода. Якщо король ігнорував думку вищевказаних органів, то справа передавалася на розгляд до ради.
Риксрод отримав право брати управління державою на себе в разі від'їзду або хвороби короля, а також в разі, якщо королівський трон був чи не зайнятий. За таких обставин, а так само «при якому-небудь іншій несподіваній події, коли того вимагатиме благо держави і свобода станів» Риксрод повинен був скликати Риксдаг.
Якою б невеликою була роль Риксрода, проте він перебував в підлеглому Риксдагу положенні, так як члени ради фактично призначалися станами, він мав право перевіряти, як здійснюється управління державою, а також закликати членів Риксрода до відповіді в секретному комітеті, будь-якої іншої депутації або ж спеціально призначеної комісії. Члени Риксрода могли постати перед судом не тільки за явні злочини, а й за прийняті ними заходи, які могли порахувати за шкідливі державі. В останньому випадку існувала практика зняття їх з посади зі збереженням за ними пенсії та титулу члена Риксрода, що заважало їм як дворянам зайняти місце в Лицарських зборах.
Після перевороту 1772 року Риксрод втратив частину своєї влади на користь короля. Король відтепер міг сам призначати членів ради, число яких було зменшено до 17. Вони тепер були підзвітний лише монарху. 7 членів Риксрода повинні були бути обізнаними в законах, оскільки вони утворювали так звану Юстиць-ревізію (justitierevisionen), якій належала верховна судова влада.
Обов'язком Риксрода було давати поради, а не управляти. Король сам приймав рішення з усіх питань, за винятком справ, що стосувалися здійснення верховної судової влади, оголошення війни і укладення миру. Призначення на вищі державні посади і відставка з них повинні були відбуватися в раді, крім того, всі законопроєкти підлягали обговоренню в Риксроді, однак його думка не була вирішальним. Інші питання адміністрування та використання на більш низькі посади король на свій розсуд вирішував у своєму кабінеті. При відсутності короля або його хвороби управління державою здійснювалося лише тими членами Риксрода, які для цього призначалися королем. Якщо прямого наказу короля не було, то управління переходило до президента Канцелярії і чотирьом членам Риксрода, які найдовше перебували на посаді.
У 1789 році король, згідно «Акту єднання і безпеки», отримав неподільну законодавчу ініціативу, всю повноту влади над державним управлінням і право оголошувати наступальну війну. Риксрод був скасований.
Риксрод в інших країнах Редагувати
Риксрод як орган законодавчої влади існував також в Данії та Норвегії.
Примітки Редагувати
Джерела Редагувати
- Nordisk familjebok. B. 23. — Stockholm, 1916.
- Salmonsens konversations leksikon, B. XX. — København, 1926.
- Дымша Л. Государственное право Швеции: Часть историческая. Т. 1 — СПб., 1901.
- Westman K.G. Svenska rådets historia till 1306. — Uppsala, 1904.