| Революції 1848—1849 років |
|---|
| Франція |
| Австрійська імперія: |
| Австрія |
| Угорщина |
| Чехія |
| Хорватія |
| Воєводина |
| Трансільванія |
| Словаччина |
| Галичина |
| Закарпаття |
| Словенія |
| Далмація та Істрія |
| Ломбардія та Венеція |
| Німеччина |
| Італійські держави: |
| Неаполітанське королівство |
| Папська область |
| Тоскана |
| П'ємонт та герцогства |
| Польща |
| Валахія та Молдавія |
| Молдавське князівство |
Революція 1848–1849 в Італії — це буржуазна революція, завданням якої була ліквідація феодально-абсолютистських порядків, знищення державної роздробленості та іноземного (австрійського) гніту, створення єдиної національної італійської держави. На першому етапі революції (січень—серпень 1848) на чолі антифеодального національного табору стояла ліберальна буржуазія. Початок революції поклало народне повстання 12 січня 1848 в Палермо.
Події Редагувати
I етап Редагувати
У березні 1848 року, в результаті народних повстань, скинули австрійське ярмо Ломбардія і Венеція, а у герцогстві Парма і Модена була повалена влада проавстрійських правителів. В умовах стрімкого зростання патріотичного руху почалася війна за незалежність. Однак тактика верховного головнокомандувача італійськими військами Карла Альберта і його оточення, спричинена династичними корисливими цілями, а також страхом перед народною війною, яка назрівала, послабили табір революції, що своєю чергою дало можливість підняти голову внутрішньо феодально-монархічній контрреволюції. 29 квітня Пій IX виступив із закликом про припинення війни з Австрією. 15 травня був здійснений контрреволюційний переворот в Неаполі. Після поразки під Кустоцією (25 липня) Карл Альберт уклав ганебне перемир'я, яке повернуло Ломбардію і Венецію під владу австрійських Габсбургів.
II етап Редагувати
Восени 1848 розгорнувся 2-й етап революції, який ознаменував вищий рівень її розвитку. Її очолили буржуазні революціонери-демократи. Вони висунули програму демократичної перебудови й об'єднання країни, що передбачала розгортання народної війни проти Австрії та скликання Всеіталійських установчих зборів для розв'язання питання про майбутній державний устрій Італії. Мадзіністи вимагали проголошення єдиної Італійської республіки. Опорними центрами відновленої революційної боротьби стали Венеція і Тоскана, де в результаті народних виступів до влади прийшли представники демократичного національно-революційного руху, а з листопада 1848 — Папська держава. 16 листопада 1848 року в Римі спалахнуло народне повстання, в результаті якого утворився світський уряд.
Проголошення Римської республіки Редагувати
9 лютого 1849 була проголошена Римська республіка. На її чолі став Тріумвірат (з березня ним керував Джузеппе Мацзіні). Соціально-економічне законодавство тріумвірату (найпрогресивніше часів революції) відображало певною мірою вимоги соціальних верств, які були надійною опорою республіки. З огляду на інтереси міської дрібної буржуазії, воно було направлено на розвиток торгівлі й ремесла (чому повинні були сприяти скасування податків і звільнення крамарів від сплати заборгованості скарбниці). З метою поліпшення життєвих умов бідноти було встановлено тверді ціни на сіль, вжито заходів щодо організації громадських робіт (щоб зменшити безробіття), а бідняки були переселені до реквізованих церковних будівель. Найважливішим був закон, що передбачав націоналізацію церковних земель і передачу значної їхньої частини у вічну оренду найбіднішому селянству. Це була єдина спроба упродовж всієї революції відгукнутися на потреби селян. Нарешті, особливим законом було забезпечено озброєння народу для боротьби з окупантами та іншими. Однак прагнення буржуазних демократів до компромісу з помірним крилом буржуазії, нерішучість у боротьбі з контрреволюцією підірвали сили Римської республіки.
Обмеженість демократичного руху ще різкіше виявилася в Тоскані й Венеціанській республіці. Тосканські тріумвіри не наважилися офіційно проголосити республіку в Тоскані. Вони чинили опір також об'єднанню Тоскани з республіканським Римом. Аналогічну позицію зайняв венеціанський Тріумвірат (Д. Манін та ін.)
III етап Редагувати
20 березня знову почалася війна проти Австрії. Але три дні по тому армія Карла Альберта зазнала поразки при Новарі. Військовою катастрофою скористалася зовнішня і внутрішня контрреволюція. У травні 1849 австрійська армія зайняла Флоренцію, де ще до цього стався монархічний переворот. Війська неаполітанських Бурбонів, що були вигнані в 1848 році з острова Сицилія, знову опанували островом. 3 липня 1849 об'єднаними силами європейської контрреволюції (Франції, Австрії, Іспанії, Королівства обох Сицилії) була розгромлена Римська республіка, в героїчній обороні якої величезну роль зіграв Джузеппе Гарібальді. Останньою (22 серпня) впала, затиснута в кільце облоги Венеція.
Причини поразки Редагувати
Поразка революції була спричинена низкою причин. Найвищий її підйом збігся з періодом спаду революційного руху в Європі, що сприяло створенню інтервенціоністського блоку держав. Послабив революцію також брак єдності між окремими її вогнищами. Проте одна з основних причин поразки революції полягала в тому, що буржуазія, в тому числі й найпрогресивніші її шари, не змогли здійснити до кінця свою роль гегемона, здійснити поставлені історією завдання. Так, передове її політичне крило — буржуазні демократи не зуміли створити міцного союзу з народними масами, насамперед з селянством, не зважившись зв'язати антифеодальний, національно-визвольний рух із селянською боротьбою за землю.
Попри поразку у 1848—49 роках, революція в Італії мала значний вплив на подальший розвиток визвольного руху італійського народу. Це була перша буржуазна революція, що розгорнулася в Італії в загальнонаціональному масштабі. Виявивши революційну самодіяльність мас, вона збагатила італійський народ бойовим досвідом і зміцнила традиції боротьби за незалежність, демократію і свободу Італії.
Реакція в Європі Редагувати
Революційна боротьба італійського народу зустрічала підтримку прогресивних сил в усіх європейських країнах. К. Маркс і Ф. Енгельс виявляли глибоку зацікавленість подіями на Апеннінському півострові, розглядаючи їх як важливу складову частину загального фронту боротьби поневолених народів проти феодально-абсолютистської реакції та чужоземного гніту (головним носієм якого в Європі була габсбурзька Австрія).
Разом з падінням Венеціанської Республіки революція в Італії завершилась
Джерела Редагувати
- В. В. Копійка. Італійська революція 1848-49 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. /Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760 с. ISBN 966-316-039-X