Президент Української Народної Республіки в екзилі — колишня офіційна посада українського уряду у вигнанні після Другої світової війни. Посада була реорганізована з посади голови директорії України.
| Президент Української Народної Республіки в екзилі | |
|---|---|
| Тип | президент |
| Номінує | Українська Національна Рада |
| Термін каденції | рішення Української Національної Ради |
| Твірний інструмент | Тимчасовий закон про реорганізацію Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі |
| Попередник | Голова директорії |
| Створення | 10 липня 1948 |
| Перший на посаді | Андрій Лівицький |
| Останній на посаді | Микола Плав'юк |
| Скасовано | 22 серпня 1992 |
| Наступництво | Президент України |
| Заступник | Віце-президент УНР в екзилі |
10 липня 1948 року було прийнято «Тимчасовий закон про реорганізацію Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі» який був скоординований поміж різними українськими політичними організаціями. Андрій Лівицький який був головою Директорії був погоджений Українською Національною Радою, як президент Української Народної Республіки в екзилі. З 1948 по 1992 рік було чотири президенти УНР у вигнанні. 15 березня 1992 року 10-та позачергова сесія Української Національної Ради прийняла резолюцію «Про передачу повноважень Державного центру УНР в екзилі державній владі в Києві і припинення роботи Державного центру УНР в екзилі». Останній президент Микола Плав'юк офіційно передав його президентські клейноди й повноваження новообраному Президенту України Леоніду Кравчуку, чим фактично засвідчив спадковість інституції.
Президент повинен був бути обраний або підтверджений Українською Національною Радою. Він мав право брати участь в засіданнях Української Національної Ради та її президії, представляти Державний центр УНР в екзилі на зовнішніх відносинах, призначати голову уряду й, за пропозицією якого, членів уряду. У виняткових випадках Президент міг розпустити Українську Національну Раду за поданням уряду. Уряд УНР був відповідальним і підзвітним як Президенту, так і Раді. Всі президенти за винятком останнього носили титул пожиттєво.
Уряд УНР в екзилі також мав посаду віце-президента.
Перелік президентів Редагувати
УСДРП УНДО УНДС ОУН Незалежний / Безпартійний
| # | Президент | Обрано (подія) | Обійняв посаду | Полишив посаду | ||
|---|---|---|---|---|---|---|
| 1 | Андрій Лівицький (1879–1954) | Аугсбург | 10 липня 1948 | 17 січня 1954 | обійняв посаду після того, як був головою директорії (1926–1948) 1948 року провів реформу Державного Центру УНР у вигнанні, та створив посаду Президента УНР, замінивши посаду Головного отамана, намагався підтримувати зв'язки із УПА в Україні. | |
| 2 | Степан Витвицький (1884–1965) | Мюнхен | березень 1954 | 9 жовтня 1965 | Походив із аристократичної родини в Галичині, входив до політичної партії УНДО, після смерті А.Лівицького обраний Українською Національною Радою Президентом УНР. | |
| 3 | Микола Лівицький (1907–1989) | Мюнхен | 22 березня 1967 | 8 грудня 1989 | Син Андрія Лівицького, після свого обрання 1967 року, провів реформу Української Національної Ради, та намагався концентрувати всю повноту влади у своїх руках, через це отримав характеристику сучасників як «диктатор в екзилі» | |
| 4 | Микола Плав'юк (1925–2012) | 8 грудня 1989 | 22 серпня 1992 | передав президентські повноваження й клейноди Леоніду Кравчуку (Президент України) |
Президентські династії Редагувати
Один раз в історії УНР, трапився прецендент, з президенською династією.
- Микола Лівицький, син 1-го Президента УНР Андрія Лівицького.
Див. також Редагувати
Примітки Редагувати
- Останній президент УНР у вигнанні. Газета «День». 2012-3-13
Література Редагувати
- Шульгин О. Without territory. Ideology and work of the UNR government in exile. Paris, 1931
- Винниченко В. Testament to fighters for liberation. Kiev, 1991