| Ця стаття містить ознаки редагувань за винагороду без розкриття, що є порушенням умов використання Вікіпедії. |
Іван Юрійович Орлов (10 вересня 1984, Москва) — російський фотограф, який працює переважно в жанрі документальної фотографії.
| Орлов Іван Юрійович | |
|---|---|
| Народився | 10 вересня 1984 (39 років) Москва, СРСР |
| Країна | Росія |
| Місце проживання | Москва |
| Діяльність | фотограф, художник |
| Alma mater | Rodchenko Art Schoold |
| Вчителі | Igor Moukhind |
| Знання мов | російська |
| Жанр | документальна фотографія |
| Батько | Орлов Юрій Михайлович |
| Сайт | ivanorlov.ru |
|
Біографія ред.
Іван Орлов народився в Москві в сім'ї психологів Юрія Михайловича Орлова і Олени Іванівни Красникової. Після закінчення школи вступив на факультет тележурналістики Інституту сучасного мистецтва. У 2001 році отримав в подарунок від матері трьохмегапіксельний фотоапарат Olympus. У той час Іван бачив себе майбутнім вебдизайнером, а фотокамеру розглядав як допоміжний інструмент. Через півтора року через труднощі з навчанням Івану довелося піти в академічну відпустку, і він став ходити по редакціях, намагаючись влаштуватися фотографом:
У мене ніколи не було сумнівів в тому, що фотографія — це моє, як і не було такого переконання. Як на початку, так і зараз я просто фотографував, тому що фотографую. Мені не потрібно шукати причин або проходити якісь тести, щоб бути фотографом.
Навесні 2003 року, без спеціальної освіти, Іван Орлов був прийнятий позаштатним фотокореспондентом в «Столичну вечірню газету». За місяць він проводив близько 20 фотосесій, в редакції йому видали дзеркальний фотоапарат Canon і чотири «топових» об'єктива. У тому ж 2003 році у Івана стали проявлятися проблеми з психікою. Довелося припинити роботу в газеті, яка незабаром, до того ж, закрилася.
Фотороботи Івана Орлова були опубліковані в «Російській газеті», «Столичній вечірній газеті», газетах «Праця», «Акція», журналі «Секрет фірми», інтернет-журналах «Парафіянин», «Такі справи», «Bird in Flight».
Тихе відділення ред.
Зі своїм захворюванням Іван Орлов опинився в першому відділенні московської психіатричної клініки імені С. С. Корсакова. Він показав свої фотороботи персоналу клініки.
… Коли людина хворіє, в його житті все одно залишається дуже багато місця, часу і можливостей для того, щоб залишатися самим собою. І Ваня став жити зі своєю хворобою і, виявляється, зі своїм талантом. — Ганна Костянтинівна Новицька, завідувач «першим відділенням»
У цьому відділенні, за домовленістю з лікарями, і народився головний фотопроект Івана — проект документування навколишнього лікарняного простору і людей, які постійно або тимчасово в ньому знаходяться. Іван вільно переміщується по «першому відділенню» і фіксує все, що його цікавить. Єдине обмеження — на зйомку пацієнтів у важкому стані або проти їх бажання.
Ваня робить знімки, які живуть власним життям: іноді я бачу в них обличчя, іноді те, що їх оточує. Я знаю цих людей, знаю їхні проблеми, їхні людські якості, щось з їхнього життя поза лікарнею. Найголовніше, що в кожному з них, крім хвороби, є сили, щоб жартувати, дружити, з розумінням ставитися до тих, хто поруч.
Ваня фотографує в різних своїх душевних станах. Мені подобаються його «ложки-тарілки», шматочки стін і вікон, але бентежить деякий чорнушний наліт. Ваня — невід'ємна частина наших обходів. Ми дізнаємося про себе щось нове, побачивши чергову серію. А іноді наш фотограф просто сновигає по відділенню і знімає все підряд — так на його знімках з'являються санітарки з підносами, медсестри з крапельницями, руки лікарів, рибки, двері і людина, що обіймає «правильне» дерево. — Ганна Костянтинівна Новицька, завідувач «першим відділенням»
У 2012 році Іван Орлов почав навчання в Московській школі фотографії та мультимедіа імені Родченко, у відомого фотографа Ігоря Мухіна. Незабаром Москву відвідав німецький фотограф і фотовидавець Ханнес Вандерер (Hannes Wanderer), і в Берліні були видані книги студентів школи, в тому числі книга Івана Орлова «Людина і море» (2014 року). До неї увійшли фото, зроблені в 2006—2013 роках в курортному селі Приморське Кілійського району Одеської області, де у сім'ї Івана розташована дача. У тому ж 2014 році Іван разом зі школою вирушив до Відня, де взяв участь в груповій виставці студентів «Радар», в Hilger Next Gallery, з серією знімків московського метро. У Відні Іван купив масляні пастелі і незабаром почав малювати.
Що ж стосується зйомок в клініці, то спільно з Ігорем Мухіним проекту було придумано назву — «Тихе відділення». Над цим проектом Іван відпрацював в цілому більше 10 років. Знімки робив на чорно-білу плівку далекомірною камерою Bessa[en] з ширококутним об'єктивом. Всього було віддруковано більше 5000 фотокарток, близько 100 з них були включені в фотокнигу «Тихе відділення» (2016), видану невеликим тиражем на кошти, зібрані за допомогою краудфандинга. Спонтанним рішенням Івана стало включення в книгу замальовок власного авторства. З цією книгою Іван Орлов захистив диплом в школі Родченко в 2016 році. Тоді ж відбулася друга творча поїздка Івана в Європу, на цей раз в Лейпциг, де він взяв участь у колективній виставці «Радар 2», знову з підбіркою фоторобіт з метрополітену.
Проект «Тихе відділення» виставлявся в залі «Робітник і колгоспниця» (2016) і на «Винзаводі» (2019). Виставкова фотоісторія проекту зберігається в московському Мультимедіа-арт-музеї (МаММ).
Наступні проекти ред.
Трохи раніше, але в тому ж 2020 році світ побачила сама об'ємна (252 сторінки) фотокнига Івана Орлова «А комусь вже все одно». Цей проект Іван повністю розробляв сам: знову курортне село Приморське, знову знімки перемежовуються авторськими малюнками, але колір вже відвойовує половину книжкового простору, а на фотографіях і в коментарях до них — аж ніяк не пляжна пастораль:
Був варіант скласти книгу за темами. Ще я думав розташувати фотографії в хронологічному порядку. В результаті довірився інтуїції, додав неявної логіки, і все заверстав …
Про село, бродвей і пляж, про степ, портрети тварин, портрети місцевих жителів. А ще про стовпи і поля, про день і ніч, чорно-біле і кольорове, про дискотеку і старообрядську церкву, з кладовищем, на якому є гніздо зі справжніми лелеками. І ще про фотографії дівчат, поряд з якими є фотографії старих жінок. Цілий абзац про місцеву рибну ловлю …
Загалом я вирішив сфотографувати все, що знаходжу цікавим. Таким чином виходить опис побуту Приморського, ну і «сни про щось більше» (з упором на «сни»).
Збір коштів був здійснений за допомогою краудфандінга, вдалося віддрукувати 30 примірників книги.
Оцінки ред.
Художник, музикант і педагог Олексій Шульгін зауважує, що звичайні фотопроекти часом представляють собою «погляд прибульця, гастролера», який проникнув на якусь «закриту» територію, і відкриває її глядачеві («знімає візуальні вершки») і відправляється далі, в пошуках наступної «закритої зони». Такий підхід до документальної фотографії дратує критика, і, на думку Шульгіна, проект «Тихе відділення» якісно виділяється на загальному тлі:
Проект Івана знятий якраз в одній з таких «закритих» зон — в психіатричній лікарні. Однак потрапив туди Іван не в пошуках цікавих сюжетів, а в якості пацієнта. Можна згадати, що Діана Арбус роздягалася сама, коли знімала оголення. Так і Іван, виявляється в одному статусі і в одному просторі з пацієнтами лікарні, своїми моделями. І став там знімати — не зовні, а зсередини. Став знімати, щоб чимось себе зайняти, а також в якості арт-терапії. І треба сказати, вийшло цікаво. Вийшло переконливо. Вийшло те, що називається «тру».
Кандидат мистецтвознавства Катерина Лазарева бачить у творчості Івана Орлова безліч алюзій і знаходить перетин з діяльністю ряду знакових фігур сфери культури і мистецтва. Безпосередньо з області документальної фотографії вона називає американку Мері Еллен Марк[en], з її серією знімків Mental Hospital 1975 року. У той же час, проект Орлова, на думку Лазаревої, показує «набагато більш тонку, майже невідчутну грань, яка відділяє стани „норми“ і „патології“», і таким чином «наводить на роздуми про механізми нагляду, регулювання і влади за межами цього „тихого відділення“». Згадує Лазарева і праці французького мислителя Мішеля Фуко, присвячені дисциплінарним просторам, таким як в'язниця і клініка, «з їх особливою організацією режимів спостереження через „мережу поглядів, контролюючих один одного“», а також досвід радянського комунального простору, де, за словами Бориса Гройса[en], «інтимність усамітнення піддається терору і надається погляду Іншого». Важливу властивість «Тихого відділення» Лазарева бачить в переміщенні фокуса камери з пацієнтів на медперсонал в процесі розвитку фото-історії, перехід до «спостереження спостерігачів». Це особливо цінно, якщо згадати, що, до того ж, в даному випадку, в спостерігача перетворюється спостережуваний, пацієнт клініки. Кожна складова проекту «Тихе відділення», за оцінкою рецензента, несе в собі не один смисловий шар, аж до назви, а точніше, починаючи з нього:
У назві чується і діагноз (не авторові, а взагалі художнику і індивіду): тихе відділення від соціуму, набуття відстороненої позиції і відстороненного погляду — одна з умов не тільки художньої індивідуалізації, а й взагалі будь-якого індивідуального становлення. — Катерина Лазарева, кандидат мистецтвознавства
Виставки ред.
- 2015 — «Тамара» (спільно з Христиною Шолоховою) — галерея «Літкабінет» — Москва, Росія (фото /відео історія про сільського листоношу Тамару Дмитрівну Єгорову, 79 років, яка присвятила роботі на пошті 40 років життя);
- 2014 — «Людина і море» — галерея «Літкабінет» — Москва, Росія;
- 2010 — «Палата № 6» — арт-кафе «Старий Мінськ» — Мінськ, Білорусь;
- 2010 — «Палата № 6» — арт-кафе «Лондон» — Мінськ, Білорусь;
- 2009 — «В тумані» — галерея «Brown Stripe» — Москва, Росія.
Групові ред.
- 2019 — «Тихе відділення» — Групова виставка Школи Родченко «Навчальна тривога» — Винзавод — Москва, Росія;
- 2016 — «Тихе відділення» — «Постфактум», Музей і виставковий зал «Робітник і колгоспниця» — Москва, Росія;
- 2016 — «Радар 2.0» — f / stop festival — Лейпциг, Німеччина;
- 2014у — «Радар» — Hilger Next Gallery — Відень, Австрія;
- 2011 — «Світло Христове просвіщає нас» — Церква святої Тетяни — Москва, Росія;
- 2004 — «Моє метро», «Заплив», «День прапора» — Срібна камера — Москва, Росія.
Фотоальбоми ред.
- 2020 — «Метро»
- 2020 — «А комусь вже все одно»
- 2019 — «Свиняча ферма»
- 2016 — «Тихе відділення»
- 2014 — «Людина і море»
Нагороди ред.
- 2015 — «Прямий погляд» — фіналіст — Москва, Росія
Примітки ред.
- ↑ Ольга Осипова (27 липня 2015). Портфолио: Иван Орлов. Bird In Flight. Процитовано 14 листопада 2020.
- ↑ Ольга Осипова (19 серпня 2017). Тихое отделение. Bird In Flight. Процитовано 14 листопада 2020.
- Hannes Wanderer (27 червня 2014). . 25books. Архів оригіналу за 17 листопада 2020. Процитовано 14 листопада 2020.
- Иван Орлов (14 липня 2015). Спокойное мужское отделение. Такие Дела. Процитовано 14 листопада 2020.
- Издание фотокниги «Тихое отделение». planeta.ru. 17 травня 2016. Процитовано 28 листопада 2020.
- Иван Орлов. А кому-то уже все равно. — М. : OneBook (типография), 2020. — С. 1—2.
- Издание фотокниги «А кому-то уже все равно». planeta.ru. 27 березня 2020. Процитовано 9 грудня 2020.
- ↑ . ivanorlov.ru. Архів оригіналу за 28 жовтня 2020. Процитовано 14 листопада 2020.
- Тамара. Фотография Ивана Орлова. Процитовано 9 грудня 2020.
Посилання ред.
- Фотография Ивана Орлова. ivanorlov.ru. Процитовано 14 листопада 2020.
- Иван Орлов. Такие Дела. Процитовано 14 листопада 2020.