Несвіч

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Несвіч (річка).

Не́свіч — село в Україні, у Луцькому районі Волинської області. Населення становить 806 осіб.

село Несвіч
Країна	Україна
Область	Волинська область
Район	Луцький
Рада	Городищенська сільська громада
Код КАТОТТГ	UA07080050150011857
Основні дані
Засноване	10 травня 1444 року (Владислав ІІІ подарував Несвіч Дашкові Молдаєвичові)
Населення	806
Площа	2,719 км²
Густота населення	296,43 осіб/км²
Поштовий індекс	45652
Телефонний код	+380 332
Географічні дані
Географічні координати	50°37′56″ пн. ш. 25°03′35″ сх. д. / 50.63222° пн. ш. 25.05972° сх. д. / 50.63222; 25.05972Координати: 50°37′56″ пн. ш. 25°03′35″ сх. д. / 50.63222° пн. ш. 25.05972° сх. д. / 50.63222; 25.05972
Середня висота над рівнем моря	207 м
Місцева влада
Адреса ради	45652, Волинська обл., Луцький р-н, с. Несвіч, вул. Центральна, 53
Карта
Несвіч
Несвіч
Мапа
Несвіч у Вікісховищі

Населення

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 725 осіб, з яких 332 чоловіки та 393 жінки.

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 804 особи.

У 2019 році на зборах села більша частина населення вирішила вийти з УПЦ Московського патріархату й перейти до новоствореної ПЦУ, проте настоятель храму не перейшов, як і 60 інших жителів.

Мова

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:

Мова	Відсоток
українська	99,38 %
російська	0,50 %
молдовська	0,12 %

Відомі люди

• Золотун Володимир — український військовик, вояк УПА, Лицар Бронзового хреста бойової заслуги. Загинув поблизу села.
• Федорчук Ярослав Петрович - письменник, політик, депутат ВР України IV-VII скликань. Засновник партії "Батьківщина". Народився в селі Несвіч.
• Дмитрук Василь Павлович - голова Волинської обласної ради 1998-2006 рр. Народився в селі Несвіч.

Пам'ятки археології

На території села відомі наступні пам'ятки археології:

• На південно-східній околиці села, на схід від цвинтаря, на лагідному схилі першої надзаплавної тераси лівого берега р. Полонки висотою 5–6 м над рівнем заплави  — селище давньоруського періоду XII–ХІІІ ст. площею до 1,5 га.
• В східній частині села, на схід від тракторної бригади, на лагідному схилі першої надзаплавної тераси лівого берега р. Полонки висотою 3–4 м над рівнем заплави  — двошарове поселення тшинецько-комарівської культури і давньруського періоду XI—XIII ст. площею до 2 га.
• На східній околиці села, навпроти церкви, на прилеглій до будинку сільської ради території  — селище давньоруського періоду ХІІ–ХІІІ ст. площею до 1 га. Воно знаходиться на лагідному схилі першої надзаплавної тераси лівого берега р. Полонки висотою 3–4 м над рівнем заплави.
• На північно-східній околиці села, на рівній ділянці першої надзаплавної тераси лівого берега р. Полонки висотою 4–5 м над рівнем заплави  — селище XIII—XIV ст. площею 2 га.
• За 1 км на схід від села, на мисі першої надзаплавної тераси правого берега р. Полонки висотою близько 10 м над рівнем заплави, поблизу дороги, яка сполучає Несвіч з автодорогою Н17 Луцьк — Львів,  — двошарове поселення тшинецько-комарівської культури і періоду XII—XIV ст. площею близько 1 га.
• За 1,8 км на північний схід від села, на схилі мису першої надзаплавної тераси правого берега р. Полонки висотою 7–8 м над рівнем заплави  — двошарове поселення вельбарської культури і давньоруського періоду XI—XIII ст. площею 2 га.
• За 0,4 км на південний схід від села, за 0,3 км на схід від цвинтаря, серед заплави лівого берега р. Полонки  — городище острівного типу давньоруського часу XI—XIII ст. округлої форми діаметром близько 80 м і висотою до 2 м над рівнем заплави. Пам'ятка відкрита О. Цинкаловським у 30-х роках XX ст. Однак її опис і місцезнаходження були відсутні.
• На західній околиці села, при виїзді з нього, знаходився курганний могильник періоду XI—XIII ст. Його зруйновано на початку 1980-х років під час прокладання дороги. За свідченням місцевих жителів він складався з трьох насипів заввишки до 2 м і діаметром 10–12 м. В центральному кургані випадково було виявлене випростане тілопокладення з витягнутими вздовж кістяка руками, що лежало в дерев'яній домовині. Відомості про інвентар відсутні.
• За 0,2 км на північний захід від села, на останці овальної форми, діаметром 70 м, висотою до 3 м, серед заплави лівого берега безіменного струмка, лівостороннього допливу Полонки,  — поселення волино-люблінської культури. Культурний шар пам'ятки залягає до глибини 0,35 м від денної поверхні. В її різних місцях були закладені 6 шурфів розміром 1×1 м, якими встановлені особливості стратиграфії поселення і зібрані кількісно незначні речові матеріали у вигляді фрагментів ліпних горщиків, крем'яних пластин, різців та відщепів. У теперішній час територія цього підвищення задернована.
• За 3 км на північний захід від села, в урочищі Підберезина, на території колишнього хутора Береззя, на схилі лівого берега безіменного струмка (лівосторонній доплив Полонки) висотою 8–10 м над рівнем заплави  — поселення періоду XII—XIV ст. площею до 2 га. З території орного поля зібрані уламки вінець і фрагменти стінок гончарних горщиків.
• За 3,5 км на північний захід від села, на мисоподібному виступі лівого берега р. Полонки висотою 10–12 м над рівнем заплави  — багатошарове поселення доби фінального палеоліту, тшинецько-комарівської, вельбарської культур і періоду XII—XV ст. площею 4 га.

Історія Свято-Михайлівської церкви

Історія Свято-Михайлівського храму села Несвіч (до 250-ліття від заснування)

Юрій Байбула http://doi.org/10.33209/2519-4348-2707-9627-2021-9-98

У статті здійснено спробу дослідити 250-річну історію Свято-Михайлівського храму села Несвіч Луцького району Волинської області, освяченого 21 листопада 1771 року. Постановою Ради міністрів УРСР від 23 березня 1956 року цей храм внесений до списку пам’ятників архітектури Волинської області1. Даний храм був важливим фактором духовного життя не лише місцевих парафіян, а й жителів окружних сіл, хуторів та колоній. Він завжди був діючим, ніколи не припиняв свого функціонування. Велика заслуга в цьому духовенства, яке служило ці століття вірою та правдою Господу, але разом з тим і проходило складні часи зі своїми парафіянами. Це війни, революції, епідемії, окупація ворогами наших територій. Випробування пройшли гідно як парафіяни, так і духовенство. Багато священників, що служили у Свято-Михайлівському храмі, у подальшому зробили блискучу кар’єру, були нагороджені орденами та медалями. Усі вони аж до Другої світової війни були вчителями Закону Божого в місцевому приходському фундушовому училищі, а згодом і в окружній семикласній школі. Особливо відзначилися на освітній ниві отці Олександр Родкевич та Тимофій Голдаєвич, які неодноразово отримували подяки за відмінні знання своїх учнів. З 1790 по 1936 роки всі священники місцевого храму були благочинними в різні періоди своєї кар’єри. Це свідчило про їхній авторитет та гарну освіту, порядність та високі моральні якості. Багато місцевих священників були щирими прихильниками українізації церкви, зокрема це Василь Дядіо, Олександр Волошинський, Олексій Гловацький, Андрій Нерода. У статті зроблена спроба дослідити майнові умови парафіяльного духовенства, земельні відносини, стосунки з представниками місцевої влади за часів перебування Волині в складі

Російської імперії, Польщі, у роки окупації нацистами, у часи радянської влади та роки незалежності. Особлива увага звертається на процес українізації церкви та висвітлюється, за яких саме обставин це відбувалося. Цей процес був складним, але започаткувався ще в 1921 році, коли в селі за підтримки настоятеля Василя Дядіо та його сім’ї було засновано відділення «Просвіти». За час служіння Олекандра Зуммера в 1930-их роках при активній підтримці псаломщика Андрія Федоренка почалася українізації церковного хору. Завершено цей процес було в 1942 році із створенням УАПЦ під керівництвом архієпископа Полікарпа Сікорського. Настоятелем у Несвічах тоді став Олексій Гловацький, якого згодом змінив Андрій Нерода. Після 1944 року процес українізації на довгі роки зупинився, але навіть в часи панування в Україні РПЦ богослужіння у Свято-Михайлівському храмі велися українською і частково церковнослов’янською мовами. Будь-які спроби новоприбулих священників змінити цю ситуацію наштовхувалися на потужний опір несвічан. У статті досліджується спроба жителів села перейти в підпорядкування Київського патріархату в 1994 році та процес переходу в ПЦУ, який остаточно відбувся 18 березня 2019 року. У роботі використані архівні матеріали та спогади очевидців.

Ключові слова: православ’я, уніатство, Холмсько-Підляська духовна консисторія, місіонерство, Варшавсько-Холмська єпархія, Тимофій Голдаєвич, Олександр Волошинський, Костянтин Война, УАПЦ, ПЦУ, РПЦ.

Постановка наукової проблеми. Релігійна історіографія доволі детально описує історію храмів великих міст та парафій, досліджує їхній внесок у суспільне та духовне життя. На жаль, історія малих сільських церков є мало-вивченою, хоча теж містить цікаві факти та пов’язана з діяльністю відомих священників та світських осіб. Дуже часто формування високих церковних ієрархів розпочиналися в звичайних приходських храмах, саме служіння в них давало поштовх для духовного зростання. Тому в статті робиться спроба дослідити діяльність приходських священників села Несвіч та розвиток їхньої подальшої кар’єри, особливості життя парафії в різні історичні періоди під владою імперських та постімперських режимів. Вважаємо за доцільне висвітлити маловідомі широкому загалу факти церковного життя, звернути увагу на жертовне служіння місцевого духовенства.

Аналіз досліджень. У роботі використані матеріали Державного архіву Житомирської області, а саме справи «По рішенню його високопреосвященства про призначення благочинними по Луцькому повіту Михайла Сибіковського та Йосифа Зелінського», «Про дозвіл Михайлу Сибіковському служити в м. Анапполь Острозького повіту», «Рапорт колишнього скарбника Острозького монастиря Михайла Сибіковського», колективна справа фонду Р-5013, опису 2, № 1831–1833 про створення антирадянської монархічної організації духовенством Житомирської області. Також представлені матеріали Державного архіву Тернопільської

області, зокрема особова справа Олександра Волошинського, клірові відомості Свято-Михайлівського храму села Несвіч за 1922, 1924, 1935 роки. Висвітлені й архівні документи Державного архіву Волинської області: клі¬рові відомості церкви с. Несвіч з 1896 по 1911 роки (частково), статистичні матеріали по духовенству Луцького повіту та спогади очевидців.

Мета статті полягає в дослідженні історії парафії села Несвіч, вивченні діяльності місцевого духовенства і його ролі в духовному житті округи та регіону. Досліджується внесок священників та парафіян у процес українізації Церкви.

Виклад основного матеріалу. 19 листопада 2021 року жителі села відзначатимуть значну подію – 250 років освячення місцевого храму. Історія парафії села Несвіч насправді більш давня, хоч і мало вивчена. Вперше про існування храму згадується в 1609 році в тестаменті місцевої шляхтянки Ганни Костянки (Несвіцької), у якому вона заповіла поховати себе на кладовищі біля церкви в селі Несвіч2. Конфесійна приналежність, на жаль, не вказана, але відомо, що церква була східного обряду. Коли прийшов час для зведення нового храму, місце під нього знайшлося поряд зі старим. У той час це була околиця села, за якою розпочинався луг недалеко від Замчиська. За легендою, це було родове гніздо князів Несвіцьких, про існування яких пише багато дослідників – Микола Теодорович3, Роман Афтаназі4 та інші. Можливо саме цей фактор став таким сприятливим для подальшої долі Свято-Михайлівського храму, адже за 250 років він ніколи не припиняв своє функціонування. Війни, революції, епідемії та інші лихоліття лютували навколо, проте церква лишилася неушкодженою, а духовенство, яке служило в ній, залишило помітний слід в історії українського православ’я.

Нам поки що не вдалося знайти документальних даних про початок будівництва, але з клірових відомостей церков Луцького повіту за 1797 рік5 дізнаємося, що 21 листопада 1771 року Свято-Михайлівський храм у селі Несвіч Луцького повіту Волинського воєводства було освячено. Будували старим перевіреним методом – дерев’яні бруси зарізували та закладали один на одного, скріплювали їх дерев’яними клинками. Жодного залізного гвіздка майстри не використали, лише значно пізніше, при ремонтах почали крі¬пити дах спочатку кованими, а потім уже і фабричними, польськими. І хоча вказано, що храм зведений на кошти прихожан, це викликає певні сумніви.

Адже відомо, що в 1712 році під тиском поляків Луцька єпархія перейшла в унію і несвічівський храм будувався вже як уніатський. Швидше за все, до будівництва долучилася родина Маєвських, поміщиків, які володіли селом у той час. Вони досить лояльно ставилися до місцевого духовенства, адже в клірових відомостях регулярно зустрічаються записи про те, що священнику та псаломщику Маєвські дозволяють вільно брати дрова з поміщицького лісу на опалення, на ремонт храму і будинків церковного причту6. Відомо, що парафії того часу в значній мірі фінансово залежали від волі місцевого поміщика, який впливав і на призначення священників (право патронату), і на їхній дохід. У 1796 році до церкви було приписано ріллі на 65 днів, сінокосу на 1 косаря та город, на якому плебанія (будинок священника) збудована7. У ній було лише дві кімнати та комірка, де зберігалися різні інструменти та господарські знаряддя. Сам будинок був відремонтований, наново перекритий, інші будівлі – напівзруйновані. В селі було 102 двори, проживало 327 чоловіків та 305 жінок. З 1790 року священником був Михало Сибіковський, який походив з відомого на Волині роду. Він мав непогану освіту, але листувався лише польською мовою. Це явище було характерне для часів уніатства, коли польська шляхта, яка володіла українськими селами, заохочувала духовенство полонізуватися. Сприяла цьому фактору і згадувана раніше система патронату, при якій священник міг отримати парафію лише при наявності рекомендацій місцевого поміщика, його покровительства. Релігійне життя на українських землях постійно залежало від імперської політики держав, до складу яких вони входили. У цей час Несвіч був важливим селом, адже всі місцеві священники в різні роки були благочинними, що свідчило про їхній авторитет та гарну освіту.

Після ІІІ поділу Речі Посполитої в 1795 році Західна Волинь входить до складу Російської імперії. Її керівництво на новоприєднаних землях продовжує політику тиску на уніатів та повернення парафій у православну віру. Місцева шляхта, навчена гірким досвідом 1794–1795 рр., уже практично не чинила серйозного опору цьому процесу. Тому в 1796 році священник Михайло Сибіковський разом з несвічанами повертається до віри своїх предків – до православ’я. Звісно, імперська російська влада починає процес русифікації релігійного життя. Зокрема клірові відомості церков Луцького повіту тих років написані російською мовою. Та для багатьох священників, схоже, це було певною проблемою, адже сам Сибіковський листування з Волинською духовною Консисторією вів польською мовою. Постать самого отця Миколи досить цікава – він був настоятелем храму в Несвічах і одночасно обслуговував Покровську та Братську Хресто-Воздвиженську церкви в Луцьку. З 26 січня 1797 по 1798 рік він був першим благочинним новоствореного Луцького повіту. Про це свідчить указ його імператорської величності № 332 від 12 лютого 1797 року, пересланий з консисторії8. З 1798 року отець Михайло обслуговує лише парафію в Несвічах, а в 1799 році з особистих причин іде в монастир. Будучи людиною освіченою, не загубився серед братії, а став скарбничим, поєднуючи цю посаду із служінням на посаді настоятеля церкви містечка Аннаполь Острозького повіту.

Протягом довгих років в Несвічах богослужіння звершувала священича родина Вігур. З 1799 до 1803 року парафія перебуває під опікою Луцького протоієрея Григорія Протасійовича Вігури, 1760 року народження. У 1795 році він отримав сан протоієрея, а в 1796 році переведений у Луцьк із містечка Брусилів Радомишельського повіту Київської губернії. Тут став настоятелем Хрестовоздвиженської, а в 1798 році і Покровської церков. Тривалий час був благочинним Луцького повіту9. Уже в 1803 році в Несвічах з’являється новий 32-річний священник – Даміан Протасієвич Вігура, його брат. У 1802 році висвячений священником в село Кузьмінці до Дмитрієвської церкви Заславського повіту, звідти переведений в Несвіч і затверджений там настоятелем храму. Під час ревізій у 1811 та 1816 роках записаний при церкві в Несвічах, служив там до 1826 року. Певний час був благочинним округу. Читав і писав російською, характеризувався як порядний та старанний настоятель10. Звісно, що в ці роки богослужіння велися церковнослов’янською мовою, яку прихожани мало розуміли, та, власне, мало хто з них і усвідомлював себе українцями. У цей час селяни були масово неграмотні, замість підписів ставили хрестики. Тому священник засвідчував їхню справжність, як для прикладу, у кримінальній справі по селу Несвіч за 1803 рік11. Власне, у селі через епідемію кору та війну з французами 1812 року суттєво зменшилося населення – у 1826 році було лише 66 будинків, у яких проживали 264 чоловіки та 314 жінок. Матеріальне становище отця Даміана було непростим, адже в тих же клірових відомостях за 1809 рік згадується, що господарські споруди новозбудовані і є власністю Даміана Вігури, а будинок – старий. Лише в 1825 році описано, що

«дім на землі священника довжиною 8, шириною 4 сажні, з двох кімнат і коморки посередині хати. Є власністю церкви, стан задовільний. Інші будівлі з подвір’ям, які займають довжини 35, ширини 23 сажнів – власність священника Даміана Вігури. Для дяка збудована хворостяна хатина з однієї кімнатки з коморкою, є город довжиною і шири¬ною 10 сажнів»12.

Ці факти свідчили про зовсім незаможне життя.

Протягом 1827–1828 років в Несвіч на короткий термін був направлений 64-річний священник Іоан Ржепецький, який служив у селі Малі Зозулинці Старокостянтинівського повіту, згодом був послушником Загаєцького монастиря, у 1825 році переведений у село Ківерці, а в 1827 році в Несвіч. На жаль, змістовної інформації про перебування на парафії немає.

З 1828 року настоятелем несвічівського храму стає зять Даміана Вігури Александр Васильович Родкевич. Уродженець села Заячиці Володимирського повіту, 15 липня 1829 року закінчив курс Волинської духовної семінарії, звільнений з атестатом 1 розряду. 22 грудня 1829 року висвячений єпископом волинським Амвросієм у диякони, а 24 грудня того ж року – у священники та затверджений настоятелем села Несвіч. З 4 листопада 1834 року по 1 лютого 1842 року був учителем Закону Божого в Несвічівському дворянському приходському училищі. За старанне та успішне викладання отримав від Житомирської дирекції вдячну атестацію в 1838 та 1839 рр. З 25 січня 1839 до 2 лютого 1842 року отець Олександр був благочинним 1 округу Луцького повіту. Протягом 1839–1843 років перебував на посаді доглядача Білостоцького будівельного комітету, який займався перебудовою та реставрацією будівель колишнього Білостоцького монастиря та передачею їх на баланс духовного училища. 2 березня 1842 року призначений протоієреєм Ковельської Соборної церкви і продовжував своє служіння до смерті, тобто до 2 лютого 1869 року. За час своєї кар’єри нагороджений фіолетовою камилавкою, отримав подяку від імператора за пожертви на військові потреби в роки Кримської війни. У 1857 році нагороджений хрестом на Володимирській стрічці в пам’ять про Севастопольську війну, у 1862 році нагороджений орденом святої Анни 3 ступеня13. Отець Олександр ніколи не забував Несвіч, і в 1846 році подарував місцевому храму жертовник, прикрашений табличкою з дарчим написом. Він і досі використовується під час богослужінь.

З 1842 по 1900 роки – це епоха місцевої легенди – Тимофія Йосиповича Голдаєвича. Він весь час був настоятелем лише одного храму – у Несвічах, прослуживши в ньому 57 років. За цей період заслужив багато нагород, та практично не нажив матеріальних статків. Він син священника із села

Чаруків Луцького повіту Волинської губернії, закінчив курс наук богослов’я в Волинській духовній семінарії з атестатом 2 розряду. 2 лютого 1842 року Антонієм, єпископом Острозьким висвячений на священника Свято- Михайлівської церкви села Несвіч. Отець Тимофій був не лише чудовим настоятелем, але й гарним вчителем, адже з 3 лютого 1842 року викладав Закон Божий у реорганізованому Несвіцькому народному училищі. І вже 30 червня 1858 року від директора училища за чудові успіхи учнів отримав подяку. Послужний список Тимофія Голдаєвича вражає: 4 квітня 1854 року за старанну службу нагороджений набедреником, 25 квітня 1855 року отримав благословення за пожертви на потреби Кримської війни, у 1856 році нагороджений бронзовим наперсним хрестом на Володимирській стрічці, 30 червня 1858 року прислано в нагороду 25 карбованців від імператора. 7 вересня 1861 року нагороджений скуфією, 24 травня 1862 року призна¬чений духівником по І благочинному округу Луцького повіту. У 1872 році нагороджений камилавкою, 15 квітня 1882 року – золотим наперсним хрестом від Священного Синоду. Та найголовнішу нагороду отець Тимофій отримав в 1893 році – орден святого Володимира IV ступеня та сан протоієрея. 24 квітня 1897 року в пам’ять про царювання Олександра ІІІ отримав срібну медаль на стрічці святої Анни, 17 грудня 1898 року року в пам’ять про царювання Миколи І – срібну медаль на Володимирській стрічці14. Не дивно, що 14 червня 1896 року Свято-Михайлівську церкву відвідав єпископ Волинський та Житомирський Модест. Ось як описується його візит:

«Одівши мантію та підійшовши до хреста, Владика на чолі духовенства та народу ввійшов у церкву. Під час звичайної молитви було оглянуто святий престол, святий антимінс, жертовник і церковний архів. Після подальшого огляду церкви, яка хоч і стара, та утримується в належному стані , виразив настоятелю подяку за належний порядок у храмі та утримання в належному стані архіву і бібліотеки»15.

8 серпня 1900 року отець Тимофій помер, залишивши по собі доволі скромне майно. Ось як описували цю подію Волинські єпархіальні відомості:

«У зв’язку із старістю та хворобливим станом священник Тимофій Голдаєвич давно залишив свої господарські справи та жив виключно на оклад та ті надзвичайно скромні кошти, які поступали від добро¬чесних прихожан за справляння церковно-приходських треб. Але і ті незначні крихти він спрямовував на підтримку вдовиць-дочок та виховання їхніх дітей. У зв’язку з цим, після смерті священника

Голдаєвича, окрім різної домашньої рухляді , майже не лишилося жодного майна. Більш-менш цінне майно складають: власний дім і холодні будівлі покійного на церковно – присадибній землі, які разом оцінені в 550 крб. Внески на користь осиротілих сімей та в емеритальну касу покійний Голдаєвич сплачував вчасно»16.

Варто зазначити, що річний оклад священника в ті роки становив 300 карбованців. Така бідність, схоже була викликана непростими стосунками з місцевим поміщиком Омецінським, який в 1849 році захопив 12.5 дес. церковного лісу та 14,18 дес. ріллі. Причиною міг стати судовий процес з дирекцією Несвіцького приходського училища про несплату фундушів на суму 2000 карбованців сріблом, який Олександр Францович Омецінський програв. Більше того, рішенням Волинського губернського правління борг мав бути погашений продажем через аукціон чотирьох тисяч відер гарячого вина17. Схоже, поміщик вважав себе приниженим таким рішенням і помстився, відібравши церковні землі. Варто зазначити, що в селі суттєво зросла чисельність населення. Епідемія кору, яка забрала багато життів, стихла, і в 1900 році вже налічувалося 104 будинки, у яких проживали 418 чоловіків та 402 жінки. З 1894 року з’являється нова соціальна категорія – військові, до яких відносилося біля 140 осіб. Парафія ставала все більш привабливою.

Наступним настоятелем у Несвічах стає 35-річний Іполит Іванович Шидловський, уродженець міста Клеваня Рівненського повіту Волинської губернії. До того з 1897 року був вчителем церковно-приходської школи в селі Тростянець Дубенського повіту. Згодом за резолюцією високопреосвященного Модеста призначений псаломщиком соборної церкви міста Дубно, де одночасно займав посаду псаломщика Дубенської тюремної каплиці.

У Несвічах отець Іполит розгорнув бурхливу діяльність, і в 1905 році церква була капітально відремонтована і перефарбована. За це резолюцією преосвященнійшого Антонія від 6 лютого 1905 року № 1103 прихожанам села Несвіч Луцького повіту за пожертвувані ними 700 карбованців на фарбування своєї церкви та перепозолотку іконостасу було надано Боже благословення. Так само був нагороджений і селянин Данило Глущук за пожертвування ним плащаниці, вартістю 75 крб., коштів на облаштування гробниці під плащаницю – 60 крб.; на оновлення двох кіотів вартістю 85 крб.; на купівлю двох ікон чеканної роботи 80 крб.; дарохранительниці – 18 крб.; копії ікони Почаївської Божої матері – 120 крб.; і дубового п’єдесталу до неї – 66 крб.; килимів та напрестольного облачення – 55 крб., двох хоругов, лампади, підсвічників та іншої церковної утварі – 70 крб.18. Крім того, у тому ж 1905 році за кошти Священного Синоду були збудовані нові будинки для священника та псаломщика. За пропозицією директора народних училищ від 23 грудня 1907 року за номером 3443 отець Іполит Шидловський призначений директором Несвіцького приходського 2-класного фунду¬шового училища. У ньому навчалося 45 учнів – хлопці та дівчата. У 1909 році на парафію додатково був призначений позаштатний священник Іоан Григорович Шидловський, батько отця Іполита. У тому ж 1909 році він за рішеням Священного Синоду був нагороджений за 50 річну службу орденом святої Анни ІІІ ступеня. У 16 квітня 1908 році, у с. Лаврів Луцького повіту зібрався соборик місцевого духовенства, на якому був присутній і Іполит Шидловський. Ця подія була викликана наслідками маніфесту 17 жовтня 1905 року, згідно з яким оголошувалася свобода віросповідання. У багатьох селах Волині активізувалися протестантські течії, що стурбувало духовен¬ство, яке масово приймало звернення до імператора про захист православ’я та недопущення поширення протестантизму. За результатами соборика був прийнятий акт духовенства І округу Луцького повіту, де також стоїть підпис отця Іполита Шидловського19. Згідно з кліровими відомостями, у 1911 році він ще був священником в Несвічах.

Точно не відомо, якого саме року на парафію був призначений Костянтин Іванович Война, як власне мало інформації про його біографію. Відомо лише, що за результатами іспитів за 1884–1885 роки учень 2 відділення 6 класу Война Костянтин Іванович отримав свідоцтво з гарними оцінками20. Згодом направлений псаломщиком у село Рачки Житомирського повіту, пізніше в село Бережки Рівненського повіту. Служив в місті Чуднів Житомирського повіту в Троїцькій церкві, потім направлений священником у село Забороль Рівненського повіту21.

Про перебування на місці настоятеля парафії села Несвіч мало що відомо, адже згодом розпочалася перша світова війна і багато документів не збереглося. Є інформація, що отець Костянтин відступив з російськими військами, і в 1915 році перебував у київському розподільчому пункті для біженців. Зберігся документ, у якому він згадується як священник-біженець із села Несвіч, що просить російський земський комітет надати йому статус священника-місіонера. Ось що він писав у доповідній записці:

«…перебуваючи на службі Комітету з 26 серпня цього року в якості співробітника при Київському розподільчо-пропускному пункті (на Єкатеринівці), я до цього часу, озброєний лише олівцем та аркушем паперу, був зайнятий виключно писанням різноманітних реєстрацій¬них цифр. Проте до мене, як до священника, багато біженців зверта¬лися за релігійними, чисто християнськими потребами: сповідь хворих, хрещення немовлят, тим більше, що при пункті облаштований дитячий садок. Надається на цьому пункті людям фізична їжа, надається медична допомога, не надається цим стражденним лише духовна їжа, яка також необхідна при теперішніх складних обставинах. Усвідомлення цієї необхідності дає сміливість покірно просити Комітет Всеросійського Земського Союзу оформити моє становище при розподільчому пункті, додавши до теперішнього статусу «співробітник» лише два доповнення по моїй попередній спеціальності «місіонер-священник»22.

Інші відомості інформують нас, що при відступі отець Костянтин Война евакуював церковні цінності Свято-Михайлівського храму. Про це нам повідомлють Волинські єпархіальні відомості, які вказують, що станом на 1916 рік усе майно евакуйованих церков Луцького повіту знаходилося на складах курського артилерійського полку, зокрема там зберігався один запакований ящик з несвічівської церкви23. Точної інформації про його вміст немає, проте відомо, що ці речі і надалі зберігаються в Росії. Підтвердження про те, що значне майно було евакуйоване з нашого храму, зустрічаємо і в клірових відомостях за 1923 рік. Там записано: « …до війни церква була багата іконами та ризами, зараз бідна»24. Подальша доля отця Костянтина трагічна, адже він потрапив на Житомирщину, де став жертвою Великого терору. 13 квітня 1938 року був заарештований працівниками 4 відділу управління державної безпеки Житомирської області та звинувачений за статтями 54-10 та 54-11 в організації антирадянської діяльності. Конкретно йому та ще 55 священни¬кам було пред’явлено звинувачення у створенні контреволюційної монархіч¬ної організації. За рішенням протоколу № 50 трійки УНКВС Житомирської області від 10 травня 1938 року по справі № 88782 всі 56 звинувачених були розстріляні, у тому числі і Костянтин Война25.

Хоча за умовами Ризького миру Волинь увійшла до складу Польщі в 1921 році, фактично вона була окупована вже станом на 1919 рік. Адже бої, що точилися на Західній Україні, УГА програвала та поволі відступала. Польська адміністрація спочатку лояльно ставилася до м’якої українізації, що відбувалася в церковному православному житті. У Несвічах з 14 лютого 1918 року починає служити настоятелем Василь Капріянович Дядіо. До переходу на несвічівську парафію закінчив Порицьку народну та Почаївську ремісничу школи, біля 10 років був крилосним послушником у Почаївській, Александро- Невській лаврах та Володимир-Волинському монастирі, у якому виконував і функції регента. На посаді псаломщика служив у Воскресенській церкві м. Горохова, у селі Цегів Володимир-Волинського повіту, в Преображенській церкві міста Турійська, у селі Єзерці Володимир-Волинського повіту. Власне, про діяльність отця Василя в Несвічах відомо не надто багато. Після війни важко було всім, у тому числі й духовенству. Адже грошового утри¬мання воно не отримувало, єдиним джерелом доходів була земля – 39 десятин ріллі та 10 десятин сінокосу. Та дохід від неї був всього 800 000 марок у рік, оскільки якість грунту оцінювалася як середня, крім того, через відсутність реманенту значна частина землі здавалася в оренду. Стан церковних будинків, збудованих у 1905 році на кошти Священного Синоду, після І світової війни був напіваварійний, господарські будівлі зруйновані, лишився лише у священника шпихлір (комора для зберігання зерна)26. Проте, незважаючи на ці труднощі, Василь Дядіо був українським патріотом і всіма способами допомагав несвічанам у різних сферах життя, зокрема в організації місцевої «Просвіти»27. Так, з протоколу зборів від 17 січня 1921 року дізнаємося, що син священника Євген Васильович Дядіо був обраний заступ¬ником голови несвічівської «Просвіти» . У цей час ставилися патріотичні концерти – зокрема під час виступів співали «Ще не вмерла Україна», «Заповіт» Тараса Шевченка, «По діброві вітер віє», ставили вистави «Наталка Полтавка», «По ревізії». Згодом священник з родиною був переведений у село Старий Загорів, де і продовжив своє служіння.

З 16 червня 1922 року в Польщі почався процес надання автокефалії місцевій православній церкві, а вже 13 листопада 1924 року Константинопольський патріарх Григорій VII підписує Томос про її визнання. Перед тим 27 лютого 1923 року митрополитом православної митрополії в Польщі був обраний Високопреосвященний Діонісій, Архієпископ Волинський та Кременецький. Це кардинально змінило релігійне життя, адже волинське духовенство потрапило під опіку новоствореної церкви. У

цей час у Несвічах починає служити новопризначений священник Олександр Волошинський. Це дуже цікава постать в історії української церкви, і дуже важлива для нашого села. Клірові відомості за 1924 рік подають нам скупі біографічні дані: Олександр Волошинський, син священника, 27 років, народився в селі Гориці, Переворського повіту, Львівського воєводства 26 січня 1897 року. Має документ, що підтверджує польське громадянство, виданий кременецьким староством за № 17717 /ІІІ 29 вересня 1923 року. У 1914 році закінчив гімназію в місті Ярославі колишньої Австрійської імперії, у 1915 році вступив до Волинської духовної семінарії, де в 1918 році закінчив 3 класи. У 1921 році вступив до 4 класу Волинської духовної семінарії в місті Кременці, у 1923 році при ній закінчив повний курс, зарахований до 2 розряду. За чудові успіхи в навчанні його преосвященством єпископом Олександром висвячений 29 серпня 1923 року в диякони, а 3 вересня 1923 року рукоположений у священники високопреосвященним Діонісієм28. Більш детально про молоді роки отця Олександра нам розповів його син Олександр Волошинський, член товариства «Холмщина», на даний час про-живає в місті Львів. Отже, Олександр Васильович Волошинський народився в родині священників, які були родичами композитора Станіслава Людкевича. У сім’ї було восьмеро дітей, жили небагато. У 1915 році Волинську семінарію, у якій навчався Олександр Васильович, перевели з Житомира в Ростов. Там юнака згодом мобілізували до армії Врангеля, у складі якої брав участь у боях на Кубані та отримав офіцерський чин. Після розгрому Врангеля емігрував спочатку в Туреччину, згодом переїхав у Сербію. Щоб дістатися додому , змушений був працювати на різних роботах. Згодом дістається Галичини та вступає до Кременецької семінарії, паралельно заробляючи собі на життя приватними уроками математики, грецької, латинської, німецької мов.

28 липня 1923 року одружився з дівчиною Катериною Білик, вінчалися в Воскресенській церкві с. Підзамче Кременецького повіту. Оскільки часи були скрутні, молодята не мали коштів на весільний кортеж, і друзі, щоб влаштувати свято, самі прикрасили карету та возили наречених кругом храму.

А вже 26 вересня 1923 року отець Олександр Волошинський приймає храм від отця Василя Дядіо. Згідно з актом прийому-передачі дізнаємося про наявне в церкві майно, а саме: два старих та одне нове Євангеліє, хрест металевий, що стоїть на святому престолі та такий же на тетраподі, хрест ручний металевий та такий же кипарисний, хрест запрестольний та процесуальний, чотири повних комплекти облачення для священника, одна риза, стихар, два напрестольних облачення, дві чаші, дві кадильниці, водосвятна чаша та блюдечко. Також передані ікони Христа Спасителя, Св. Миколая, Св. Єлени і архістратига Михаїла, панікадило, шість лампад, дві висячі лампади, вісім підсвічників, стара плащаниця з гробницею та вісім старих хоругв29. Це лише підтверджує попередню інформацію, що після евакуації 1915 року храм був бідним, залишилися в основному лише старі речі.

Сам же Олександр Волошинський дуже швидко завоював авторитет прихожан. Його любили і поважали, та й керівництво помітило моло¬дого священника. Уже 16 грудня 1925 року резолюцією за номером 4696 Високопреосвященним митрополитом Варшавським, Волинським і всієї православної церкви в Польщі Діонісієм отець Олександр був призначе¬ний помічником благочинного 5 округу Луцького повіту30. Талант проповідника, гострий розум та гарна освіта посприяла тому, що 9 грудня 1927 року він був командирований у село Воловець Горлицького повіту Краківського воєводства. На Лемківщині в той час українське населення масово поверталося до православ’я, і духовенство з Волині запрошувалося як місіонери, оскільки власних православних священників там було дуже мало. За спогадами сина, отець Олександр першу службу відслужив на Різдво Христове в новій селянській хаті, хоч місцева церква і пустувала. У 1928 році він організував у Воловці будівництво нової, уже православної церкви, яку звели за тиждень. Польській владі така діяльність дуже не подобалася, тому швидко почалися переслідування. Так, отець Олександр був оштрафований на 100 злотих, отримав 3 доби арешту за те, що охрестив дитину в селі Вафка, де не було православної парафії, а влітку 1929 року отримав від горлицького старости розпорядження покинути межі Краківського воєводства. Тому отець Олександр змушений був повернутися на Волинь, у Несвіч. У Консисторії не зрозуміли цього повернення і навіть оголосили догану, проте вже 6 липня 1932 році Олександр Волошинський знову стає помічником благочинного 5 округу Луцького повіту, і того ж дня призначений благочинним цього ж округу. 19 жовтня 1932 року був затверджений на цій посаді. Характеризувався як «зразковий пастир, стійкий захисник церковнослов’янської мови в богослужінні, чудовий проповідник». Не дивно, що вже 29 вересня 1933 року був нагороджений золотим наперсним хрестом від консисторії. Варто відзначити значний світоглядний прогрес отця Олександра – незабаром він стає прихильником використання української мови в богослужінні. Як відомо, 5-6 червня 1927 року в Луцьку відбувся церковний з’їзд, на якому від Луцького повіту було 110 делегатів. Без сумніву, був там і Олександр Волошинський. Оскільки на з’їзді були прийняті резолюції, що закликали до негайної українізації церкви, це не могло не вплинути на його погляди. Більш радикально вони змінилися вже в роки існування УАПЦ арієпископа Полікарпа Сікорського, коли українська мова стала основною в богослужінні. 25 квітня 1935 року протоієрей Олександр Волошинський був направлений на службу у Варшавсько-Холмську єпархію в село Потуржин Томашівського повіту. Одночасно був призначений заступником благочинного цього ж повіту. У роки ІІ світової війни був близьким помічни¬ком митрополита Івана Огієнка, пережив польські погроми і вбивства православних священників у 1944 році в Польщі. Після угоди про евакуацію українців з Польщі від 9 вересня 1944 року разом з родиною повертається у Львів. За роки служби нагороджений набедреником, скуфією, камилавкою, золотим хрестом, саном протоієрея в 1936 році, палицею в 1939 році, зван¬ням радника Холмсько-Підляської духовної консисторії та золотим хрестом з прикрасами в 1944 році.

На зміну йому в Несвіч прибуває Олександр Зуммер, нащадок осілого на Волині чеського роду. Народився 13.08.1841 року в м. Соколові Новоград – Волинського повіту. Закінчив повний курс наук Духовної семінарії в Житомирі в 1921 році. Був учителем школи в селі Вілії Острозького повіту, священником в селі Зачерничі Ковельського повіту. 3 квітня 1921 року висвячений в священники, служив у селах Бабичі, Мишів, Лішня Володимирського повіту. 1 вересня 1935 року переведений в село Несвіч Луцького повіту. До призначення уже був нагороджений набедреником, скуфією та камилавкою31. В Несвічах від казни не мав жодного утримання. Дохід у рік становив: 300 злотих за викладання Закону Божого, 150 злотих кружечних зборів, 400 злотих від обробітку землі. Варто зазначити, що станом на 1935 рік її залишилося уже 41 десятина, оскільки польським урядом в 1924 році вилучено 18 десятин, в 1926 році – 2 десятини 540 кв. сажнів32. Жодні скарги не бралися до уваги. Отець Олександр мав польське громадянство, видане через Володимирське староство 16.08. 1927 року № 23010/27. Луцьким повітовим староством характеризувавався як лояльний до польської влади, можливо саме тому в вересні 1936 року була здійснена спроба захопити парафію та прислати сюди уніатського священника Сиротенка33. Та селяни не дозволили цього зробити, церква лишилася православною. Отець Олександр був прихильником слов’яноцерковної мови, і за свідченням старожилів в 1936 році під час розписів внутрішнього купола храму не дозволив зробити написи українською мовою. На фоні тотального прагнення несвічан до національної церкви це для багатьох було неприйнятним. Тим більше, що незабаром псаломщиком у храмі став прихильник українізації Андрій Федоренко. За словами жительки села Несвіч Ганни Сидорівни Мельник (Міщанчук) пан Андрій вже в 1937 році частково почав переводити хор на українську мову. Звісно був спротив священника, і згодом це призвело до непорозумінь. У 1943 році, уже будучи безпарафіяльним, отець Олександр виїхав до Вінниці. Перед ІІ світовою війною парафія суттєво зросла: було 172 двори, у яких проживало 683 чоловіки та 721 жінка34.

З утворенням УАПЦ в село прибуває новий настоятель – Олексій Гловацький, який до цього вчителював в Білостоці Торчинського району. З приходом німецької влади закінчив курси священників і 1 грудня 1942 року став священником УАПЦ . З березня 1942 по березень 1943 року служив в Несвічах, перевівши богослужіння повністю на українську мову35. Як згадує місцева жителька Ольга Ананіївна Кучеренко (Байбула), з його приходом біля храму було насипано високий курган на честь проголошення Української держави 30 червня 1941 року. Юнаки та дівчата у вишиванках декламували вірші Тараса Шевченка та співали патріотичні пісні. Хор було повністю українізовано. Та згодом отець Олексій переходить в село Сьомаки, у Несвіч призначено Андрія Нероду, колишнього випускника Несвічівської окружної школи. Отець Андрій змушений був покинути храм в Заборолі під Луцьком, оскільки він згорів під час бою з поляками. У Несвічах нового настоятеля дуже поважали і щиро сумували, коли він в 1959 році перейшов до іншої парафії. Адже з ним пережили складні часи – у 1943 році нацисти прагнули конфіскувати церковні дзвони на переплавку для потреб армії. Та при допомозі Андрія Нероди та місцевих патріотів дзвін вдалося врятувати – його закопали прямо в дзвінниці, оскільки був дуже важкий, і без крана зняти і перевезти в інше місце його було неможливо. Після війни дзвін було встановлено на попереднє місце. Таємниця схованки довгий час була невідомою, і лише в 2021 році її розкрив колишній церковний клірик Мефодій Карпюк, який останім часом проживав у місті Тернополі. Весною 1944 року, коли ішли бої за звільнення села, Свято-Михайлівський храм зазнав бомбарду¬вання – німецький літак скинув над ним 2 бомби. Під час нальоту Андрій Нерода закликав парафіян не покидати храм, і сталося диво – бомби вибухнули зовсім недалеко, але ніякої шкоди нікому не завдали.

На жаль, документів періоду 1941–1944 років надзвичайно мало, тому інформація про функціонування церкви в цей час досить обмежена.

Після визволення села від нацистів у 1944 році на Волині відновлюється панування РПЦ. Андрій Нерода залишається в Несвічах, але в 1959 році переходить на іншу парафію. З цього моменту в селі було багато нових насто¬ятелів, усі вони хотіли перевести богослужіння на церковнослов’янську мову, але через опір селян це вдавалося лише частково. Прагнення несвічан мати українську церкву мали можливість реалізуватися в 1994 році, коли активісти ініціювали перехід до складу Київського патріархату. З ініціативи Степана Єдинака, Іполита Байбули, Ольги Кучеренко, Лідії Кониш-Рабан, Михайла Шадловського 3 вересня 1994 року в приміщенні будинку культури відбулися збори жителів села, на яких головою було обрано Степана Єдинака, секретарем Світлану Байбулу. У результаті після підрахунку підписів, зібраних активістами, оголосили результати: за перехід до Київського патріархату 474, проти 2, відмовилися визначатися 75. Волинська обласна рада видала свідоцтво № 812 від 27 лютого 1995 року про реєстрацію релігійної громади Української православної церкви Київського патріархату. Проте згодом колишні комуністи переагітували частину несвічан та не дозволили передати храм. Не бажаючи розпалювати конфлікт у громаді та не маючи можливості проводити богослужіння в іншому приміщенні, активісти утрималися від загострення ситуації. Проте через 24 роки вона кардинально змінилася. Окупація Криму, Донецька, Луганська, регулярні повідомлення про поранених та загиблих – усе це сприяло зміні свідомості людей. У березні 2019 року відбулися збори несвічан, які були скликані на основі зібраних активістами Андрієм Моргуном, Ростиславом Байбулою, Сергієм Міщанчуком підписів. Переважна більшість присутніх проголосувала за перехід до кліру ПЦУ, і вже 18 березня 2019 року було отримано свідоцтво про реєстрацію громади. Свято-Михайлівський храм остаточно став українським, не лише за назвою, але й по суті. Священник Сергій Мельничук – колишній учасник бойових дій, капелан при військовому госпіталі в м. Луцьку. Під час першої мобілізації в 2014 році добровольцем пішов до ЗСУ, служив у складі 51ОМБр, брав участь у боях за взяття Савур Могили в складі БТГр «Колос». У 2015 році поступив у ВПБА УПЦ КП та Східноєвропейський університет, в 2017 році отримав ступінь магістра богослів’я, став співзасновником ГО «Криївка Волині». Надає психологічну допомогу демобілізованим військовослужбовцям, їхнім сім’ям, родинам загиблих. Велику увагу приділяє вихованню молоді, зокрема при храмі функціонує недільна школа, отець Сергій постійно організовує патріотичні заходи. Щорічно в селі проводяться відзначення Дня Захисника, Дня української армії. Отець Сергій нагороджений відзнакою президента «За участь в антитерористичній операції», Патріаршою медаллю «За жертовність і любов до України», медалями «За відвагу», «За оборону рідної держави», «Учасник АТО», подякою від луцького міського голови. При храмі функціонує новий хор, який очолює регент Зінаїда Михальчук. Своїм співом радують прихожан Гнатюк Дмитро, Мельничук Михайло, Гонтар Микола, Грабаровський Ростислав, Міщанчук Сергій, Чайка Кіра, Вербіцька Вікторя, Сусь Людмила, Кустарник Зося, Байбула Світлана, Міщанчук Ганна, Міщанчук Надія. Активісти Моргун Андрій, Мацай Сергій, Гринюк Руслан, Кубов Петро, Левчук Іван, Кучера Володимир, Стефановська Тетяна, Моргун Валентина, Байбула Ростислав, Леонова Ганна, Романець Віра, Байбула Володимир багато зусиль докладають для утримання храму в чистоті, ремонтують та прикрашають його. Парафіяни займаються волонтерською допомогою ЗСУ, учні школи пишуть листи воїнам та виготовляють сувеніри. Педагогічний колектив гімназії с. Несвіч активно бере участь у всіх вищеперерахованих заходах. Така діяльність дає надію, що молоде покоління несвічан буде справжніми патріотами та християнами, зростатиме духовно, а храм стоятиме ще сотні років і служитиме парафіянам.

Висновки. Дослідження минулого Свято-Михайлівської церкви дозволило отримати значну інформацію з історії села Несвіч. Адже в кінці XVIII – першій половині XIX ст. церква відігравала важливу роль у суспільному житті. Духовенство вело реєстрацію народжень, шлюбів, померлих, збирало статистичні дані. Часто метричні книги та клірові відомості чи не єдині документальні джерела того чи іншого населено пункту. У ході опрацювання нау¬кової проблеми була зібрана статистична інформація по чисельність селянських дворів, соціальний стан та кількість жителів за статтю. Спостерігалася динаміка зростання та скорочення чисельності населення у зв’язку з епідеміями кору, дифтерії, а також через війни та інші соціальні конфлікти. Було вивчено майновий стан місцевого духовенства, земельні відносини між церквою та державними установами в різні історичні періоди. Досліджено професійний шлях та заслуги священників, особливо Тимофія Голдаєвича, Олександра Родкевича, Олександра Волошинського, Олександра Зуммера. Зроблена спроба простежити шлях парафіян села Несвіч до української помісної церкви, зростання їхньої свідомості та патріотизму. Робота над проблемою ще не закінчена і має значні перспективи. Адже поки не дослі¬джені обставини будівництва храму,події церковного життя 1771–1790 рр., Першої та Другої світової війни, та лише частково опрацьований період з 1959 по 1992 рік. Також значний інтерес для дослідження становить пошук документів з історії попередніх храмів, які були в селі Несвіч. Сподіваємося, що пошукова робота дозволить виявити інші невідомі сторінки історії села та діяльності місцевого духовенства.146

Юрій Байбула

Список джерел і літератури:

1. Борщевич В. Волинський пом’яник. Рівне, 2004. 408 с.

2. Волинські єпархіальні відомості 1886. № 20. С.554.

3. Волинські єпархіальні відомості. 1896. № 7. С. 280–281.

4. Волинські єпархіальні відомості 1891. №12. С. 246.

5. Волинські єпархіальні відомості 1900. № 27. С. 627–628.

6. Волинські єпархіальні відомості, 1906. № 9–10. С. 157–158.

7. Волинські єпархіальні відомості 1908. № 24. С. 348–349.

8. Волинські єпархіальні відомості 1916. № 37. С. 259.

9. Державний архів Волинської області. (далі –ДАВО). Ф.393. Оп. 2. Арк. 8

10. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 251. Арк. 9.

11. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 256. Арк. 112.

12. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 250. Арк. 9

13. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 254. Арк. 21.

14. ДАВО. Ф. 35.Оп. 5.Спр. 263. Арк. 108.

15. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5. Спр. 261. Арк.104.

16. ДАВО. Ф. 35. Оп. 5.Спр. 208.Арк. 65.

17. ДАВО. Ф. 35. Оп.5. Спр. 374. Арк. 220.

18. ДАВО. Ф. 36. Оп. 13а. Спр. 482. Арк. 84.

19. ДАВО. Ф. 54. Оп. 1. Спр. 21. Арк. 1 зв.

20. ДАВО. Ф. 361. Оп.1. Спр. 1134. Арк.8.

21. ДАВО. Ф. 461. Оп.1. Спр.14а. Ст.12.

22. Державний архів Житомирської області (далі – ДАЖО). Ф.1. Оп.1. Спр. 43. Арк.3.

23. ДАЖО. Ф. Р-5013. Оп. 2. Спр. 1833. Арк. 127,134.

24. Державний архів Тернопільської області (далі ДАТО). Ф.148. Оп.8. Спр. 141. Арк. 84.

25. ДАТО. Ф. 148. Оп. 8. Спр. 141. Арк. 84 зв.

26. ДАТО. Ф.148. Оп. 8. Спр.257. Арк. 94.

27. ДАТО. Ф. 148. Оп.1. Спр. 407. Арк. 3,3зв.

28. ДАТО. Ф. 148. Оп. Спр. 407. Арк.15.

29. ДАТО. Ф. 148. Оп. 8. Спр. 811.Арк.14зв.

30. ДАТО. Ф. 148. Оп. 8. Спр. 811. Арк. 3,3зв

31. ДАТО. Ф. 148. Оп. 8. Спр.811. Арк. 17зв.

32. Жванко Л. Біженство першої світової війни в Україні. Документи і матеріали (1914–1918рр.). Харків ХНАМГ, 2010. С.164–165.

33. Теодорович Н. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. Т. 2. Почаев. 1888. С. 438–440.

34. Центральний державний історичний архів Києва (далі – ЦДІАК). Ф. 26. Оп. 1. Арк. 42зв.– 423.

35. Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. Т. 5.Wrocław. S.112.147

Історія Свято-Михайлівського храму села Несвіч (до 250-ліття від заснування)

References:

1. Borshchevych V. (2004). Volynskyi pomianyk [Volyn monument]. Rivne [in Ukrainian].

2. Volynski yeparkhialni vidomosti 1886. № 20. S.554.

3. Volynski yeparkhialni vidomosti. 1896. № 7. S. 280–281.

4. Volynski yeparkhialni vidomosti 1891. №12. S. 246.

5. Volynski yeparkhialni vidomosti 1900. № 27. S. 627–628.

6. Volynski yeparkhialni vidomosti, 1906. № 9–10. S. 157–158.

7. Volynski yeparkhialni vidomosti 1908. № 24. S. 348–349.

8. Volynski yeparkhialni vidomosti 1916. № 37. S. 259.

9. Derzhavnyi arkhiv Volynskoi oblasti. (dali –DAVO). F.393. Op. 2. Ark. 8

10. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 251. Ark. 9.

11. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 256. Ark. 112.

12. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 250. Ark. 9

13. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 254. Ark. 21.

14. DAVO. F. 35.Op. 5.Spr. 263. Ark. 108.

15. DAVO. F. 35. Op. 5. Spr. 261. Ark.104.

16. DAVO. F. 35. Op. 5.Spr. 208.Ark. 65.

17. DAVO. F. 35. Op.5. Spr. 374. Ark. 220.

18. DAVO. F. 36. Op. 13a. Spr. 482. Ark. 84.

19. DAVO. F. 54. Op. 1. Spr. 21. Ark. 1 zv.

20. DAVO. F. 361. Op.1. Spr. 1134. Ark.8.

21. DAVO. F. 461. Op.1. Spr.14a. St.12.

22. Derzhavnyi arkhiv Zhytomyrskoi oblasti (dali – DAZhO). F.1. Op.1. Spr. 43. Ark.3.

23. DAZhO. F. R-5013. Op. 2. Spr. 1833. Ark. 127,134.

24. Derzhavnyi arkhiv Ternopilskoi oblasti (dali DATO). F.148. Op.8. Spr. 141. Ark. 84.

25. DATO. F. 148. Op. 8. Spr. 141. Ark. 84 zv.

26. DATO. F.148. Op. 8. Spr.257. Ark. 94.

27. DATO. F. 148. Op.1. Spr. 407. Ark. 3,3zv.

28. DATO. F. 148. Op. Spr. 407. Ark.15.

29. DATO. F. 148. Op. 8. Spr. 811.Ark.14zv.

30. DATO. F. 148. Op. 8. Spr. 811. Ark. 3,3zv

31. DATO. F. 148. Op. 8. Spr.811. Ark. 17zv.

32. Zhvanko L. (2010). Bizhenstvo pershoi svitovoi viiny v Ukraini. Dokumenty i materialy (1914–1918rr.) [Refugees of the First World War in Ukraine. Documents and materials (1914–1918)]. Kharkiv KhNAMH [in Ukrainian].

33. Teodorovych N. (1888). Ystoryko-statystycheskoe opysanye tserkvei y prykhodov Volыnskoi eparkhyy [Historical and statistical description of churches and parishes of the Volyn diocese]. T. 2. Pochaev [in Russian].

34. Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Kyieva (dali –TsDIAK). F. 26. Op. 1. Ark. 42zv.– 423.

35. Aftanazy R. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. T. 5.Wrocław. S.112148

Історія школи

Перша документальна згадка про існування школи в Несвічах датується 1803 роком. Більш як за два століття шкільна освіта зазнала багатьох трансформацій.

Так  вже в  1834 році в селі існувало Несвіцьке приходське училище, в якому викладав місцевий священник Олександр Родкевич. За відмінну роботу він отримав подяки від Житомирської дирекції приходських училищ.  Навчали учнів грамоти та церковного співу, основам моралі.

В  1838 році   було збудовано  приміщення для нової школи  поруч з церквою. Називалася вона Несвіцьке народне училище. В ній була одна класна  кімната, невелика, проте охайна. Поруч  посадили сад і огородили парканом.

Гроші та ліс виділив місцевий поміщик Маєвський, який опікувався і школою, і церквою. Навчалися учні в трьох групах, до училища  приймали дітей  панських лакеїв  і  вправних ремісників . З 12 вересня 1842 року законовчителем був  призначений священник Тимофій Йосипович Голдаєвич, який за відмінну роботу теж отримав подяку  від Директора народних училищ.   

В 1868 та 1869 роках в Несвічах функціонувало Дворянське однокласне фундушове народне училище. В 1869 році в державі відбувалася  реорганізація освітніх закладів, і в нашому селі  було створене Несвіцьке фундушове училище, одне з перших в Луцькому повіті. В ньому викладалися такі предмети: Закон Божий, російська мова, перші чотири дії  арифметики та церковний спів.

З 1884 року училище перебувало під опікою міністерства просвіти. Всього таких  закладів в окрузі було  сім – в Рожищах, Несвічі, Коршеві, Губині, Скірчах, Садові, Лаврові.

Навчалося в училищі 45 учнів,  з 1890 року почали приймати і дівчат.  Першими переступили  шкільний поріг Левчук Ганна, Мельник Ганна, Яворська  Наталія, Семенюк Софія.

Поступово дітей ставало все більше і більше.  Старе приміщення  вже не могло вмістити  всіх бажаючих,  і виникла потреба збудувати нове. Тому в 1905 році  було закінчено  будівництво нової школи. Це був гарний будинок, критий чорною бляхою, у формі букви «Г».

В ньому було 5 класних кімнат , учительська , бібліотека і два корпуси.

В 1908 році заклад реорганізовано в двокласне народне училище, яке перебувало під відомством Міністерства Народної просвіти. В ньому  планували навчати 150 учнів. На утримання з казни виділяли 2102 карбованці 85 копійок, від громади – 190  карбованців 30 копійок та фундуші в сумі  142 карбованці 55 копійок. В 1911 році тут навчалося 183 учні – 133 хлопці та 50 дівчат. На той час школа в Несвічах була найбільшою у волості. Сюди приводили батьки дітей з інших сіл: Угринова, Шкліня, Михлина, Воютина, Губина, Садова, Лаврова.  По закінченні училища учні ішли вчитися  в Тростянець , Охлопів, Житомир.

В роки І світової війни, школа , вірогідно не працювала. Лише після встановлення польської влади у 1920 році було відкрито польську семикласівку імені короля Болеслава Хороброго. Навчання велося польською мовою, умови були непрості. Адже не було ні приміщення, ні коштів для школи. В 1926 році учні надіслали вітальну декларацію американському  президенту  Калвіну Куліджу з нагоди 150 річниці незалежності США. Цей документ зберігається в бібліотеці Конгресу.  Підписали його учні,  представники різних національностей. Всього в 1926 році навчалося 205, а в 1929 уже 274 школярів. Вчителі  жили в будинку біля школи, директором був поляк Лабенський.  

Але навіть в роки панування польської влади на Волині несвічани знаходили можливість нести своїм односельчанам рідну мову, виставу, пісню. Це робили члени  «Просвіти», яка організували місцеві активісти. Вони регулярно ставили вистави, на концертах  виконували патріотичні пісні. Виконували навіть національний гімн «Ще не вмерла Україна» та пісні на твори Тараса Григоровича Шевченка.

В 1939 році, після приєднання західноукраїнських областей до УРСР на базі польської було організовано  Несвічівську семирічну школу.  Навчання стало обов'язковим, змінився вигляд самої школи.  Навколо неї посадили сад, зробили квітник.  Навчання велося  українською мовою і по нових підручниках.  

Коли в 1941 році розпочалася війна, німці відкрили кравецьку школу, викладали предмет місцеві вчителі. Станом на вересень 1941 року в селі було 245  учнів, проте навчалося значно менше. Багато несвічан  відмовлялися віддавати дітей на науку.

В квітні 1944 року навчання відновилося при поверненні радянської влади. Більшість вчителів було прислано із східних регіонів УРСР. Вони провели  облік  дітей  села  і записали їх в школу. Директором  семирічки призначили Ступницького Петра.

Умови навчаня були важкими: ні зошитів, ні  підручників, ні парт, ні крісел. Не вистачало дров і вугілля для опалення.

Але час ішов, матеріальна база потрохи поліпшувалася. До 5-річчя перемоги  у радянсько-німецькій війні (1950 рік) школі надали статус середньої. Деякий час в Несвічах діяла школа-інтернат.  Перший випуск був у 1953 році, багато випускників стали відомими людьми. В Несвічах завжди був сильний підбір директорів школи. Після смерті  Ступницького  директором  школи став  Кульчицький  Іван Автономович. Після нього - Мельник Яків Іванович, потім Бабій  Петро, пізніше Горлайчук , згодом Шемшей Володимир Антонович.

З 1969 року школа   була реорганізована в восьмирічну, бо середні школи відкрили  в селах Чаруків та Ратнів. Тепер на навчання  ходили  лише несвічівські діти.  Їх кількість значно зменшилася через масовий виїзд селян в місто.

З 1982-1983 року почали  будувати нове двоповерхове  приміщення  біля старих шкільних будівель. По суті, це була тимчасова школа, директором  в ній з 1984 року працювала Федюк Лідія Іванівна. Багато зусиль вона докладала для поповнення матеріальної бази,зміцнення педагогічного  колективу. Працюючи вчителем історії, багато зробила краєзнавчих досліджень з історії села.

У 1988 році з ініціативи голови колгоспу Кучери Костянтина Павловича почали будувати  типове  приміщення школи, з великими класами, просторим спортзалом, гарною їдальнею. Здали його в експлуатацію в  1989 році. Завдяки старанням Федюк Лідії Іванівни в  1991 році школі поновили статус середньої.

В 1994 році на посаду директора призначили  Муху Юрія Юліановича, сформувався молодий та творчий педагогічний колектив. Школа постійно зміцнювала матеріальну базу, з'явилася комп'ютерна техніка, сучасні засоби навчання. Директор завжди намагається впроваджувати нові предмети та факультативи. Так окрасою і гордістю Несвічівської школи та і села став аматорський хореографічний ансамбль «Сузір'я», творцем якого була Гнасюк Валентина Олексіївна. Її нестримна енергія та креатив вивели вихованців в призери та переможці обласних та всеукраїнських фестивалів. Після деякої перерви  успіхи знову прийшли до колективу, уже  з новим керівником – «Сузір'я» очолила Шабала  (Штефанеса) Богдана Сергіївна. Її вихованці регулярно ставали  призерами  і переможцями обласних та українських фестивалів. Гордиться Несвічівська школа і своїми спортсменами, які завдяки роботі Юрія Юліановича неодноразово займали призові місця в районі та області. Багато учнів були призерами предметих олімпіад на рівні району та області, досягали висот в різноманітних конкурсах.

В 2018 році село  Несвіч увійшло до Городищенської ТГ і за короткий період школа пережила кілька реорганізацій. Так, в 2020 році її статус було понижено до базової середньої, зараз  офіційна назва закладу звучить так: «Несвічівська гімназія Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області». Проте, незважаючи на болючі реформи та реорганізації, школа живе і працює надалі. З її стін вийшло багато відомих людей – вчителі, лікарі, депутати, політики, працівники сільського господарства, інженери та робітники.  Та хто б вони не були за спеціальністю, ці люди є гордістю нашого закладу. Адже кожен з них написав тут свою сторінку в історії школи, став частинкою великого колективу. Школа – це не приміщення. Школа – це дух, традиції, звичаї. І приємно, що вони є в Несвічівській гімназії. Сучасне покоління вчителів та учнів творить нові сторінки її історії. Хтось воює на фронті  проти російських окупантів, хтось волонтерить, хтось своєю працею робить посильний внесок в перемогу над ворогом.  

І ми віримо, що незважаючи на всі негаразди та реформи, в нашому селі і надалі  лунатиме шкільний дзвінок, а школа і надалі виховуватиме нові покоління несвічан. І в 2023 році ми зможемо гідно відзначити 220 річницю шкільної освіти в нашому селі.  

Автор вчитель історії Несвічівської гімназії Юрій Байбула. В роботі використані матеріали зібрані вчителем історії Несвічанської школи Шемшеєм Всеволодом Павловичем в 1957 році.

Фільми про село Несвіч

https://youtu.be/y1oxa191PoU Фільм Волинянин 1 частина

https://youtu.be/JM0EvM77tXk Фільм Волинянин 2 частина

https://youtu.be/-ls_0bzgUyM Проект Історичні пам'ятки села Несвіч

https://youtu.be/tE-fD58L1wo Несвіч вигляд з повітря

https://youtu.be/0_R0TWUhn8E Свято-Мхайлівському храму - 250 років

https://youtu.be/v8ViT81Db7U Передзвін століть. Свято-Михайлівському храму 250!

https://youtu.be/dpKu8JLgW_0 Козацьке свято Несвіч

https://m.facebook.com/groups/1172826739767253/permalink/1527166234333300/ Святкування 250 річчя Свято-Михайлівського храму

Примітки

1. . database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 20 жовтня 2019. 
2. . database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 20 жовтня 2019. 
3. Громада "за", а священик "проти": села Несвіч та Новостав хочуть перейти до ПЦУ. Конкурент. Процитовано 2 червня 2021. 
4. . database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 20 жовтня 2019. 
5. ВІДНОВИЛИ РЕМОНТ ДОРОГИ ЛЬВІВ-РАДЕХІВ-ЛУЦЬК

Література

• Кучинко М. М., Златогорський О. Є. Пам'ятки археології Луцького району Волинської області: навчальний посібник. — Луцьк: Волинські старожитності, 2010. — С.230-232.
• Несвіч // Історія міст і сіл Української РСР : у 26 т. / П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1967 - 1974. — том Волинська область / І.С. Клімаш (голова редколегії тому), 1970 : 747с. — С.453-454
• Лідія Кониш - Рабан. Село Несвіч і несвічани, Луцьк., 2006
• Ярослав Федорчук. Волинянин., книга 1. Київ, 2007
• Ярослапв Федорчук. Волинянин., книга 2. Київ, 2011
• Юрій Байбула. З історії Свято-Михайлівської церкви села Несвіч ( до 250 річчя)//Волинський благовісник, № 9, 2021 р.
• Олена Бірюліна. З документальної історії села Несвіч//Минуле і сучасне Волині та Полісся: Луцький район: історія, сучасність, перспективи. Науковий збірник, випуск № 22, с.85-86, Луцьк 2007
• Вікторія Даценко. (Керівник Федюк Лідія Іванівна).Репресований хутір Придатки//Минуле і Волині та Полісся: Луцький район: історія, сучасність, перспективи. Науковий збірник, випуск № 22, с.106-110, Луцьк 2007

Посилання

• У похованні воїна УПА виявлено матеріали епохи неоліту, бронзи та XVII ст.
• Nieświcz // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1886. — Т. VII. — S. 118. (пол.)
• Neswicz // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1885. — Т. VI. — S. 959. (пол.)
• Несвіч
• Роман Афтанази «Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej», т. 5.
• Погода в селі Несвіч
• http://vb.vpba.edu.ua/2258 З історії Свято-Михайлівської церкви села Несвіч