Ли́пки — село в Україні, у Гощанській селищній громаді Рівненського району Рівненської області. Населення становить 499 осіб.
| село Липки | |
|---|---|
| Країна | Україна |
| Область | Рівненська область |
| Район | Рівненський район |
| Громада | Гощанська селищна громада |
| Основні дані | |
| Засноване | 1577 |
| Населення | 499 |
| Площа | 1,458 км² |
| Густота населення | 342,25 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 35420 |
| Телефонний код | +380 3650 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 50°40′36″ пн. ш. 26°44′07″ сх. д. / 50.67667° пн. ш. 26.73528° сх. д.Координати: 50°40′36″ пн. ш. 26°44′07″ сх. д. / 50.67667° пн. ш. 26.73528° сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря | 206 м |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 35420, Рівненська обл., Гощанський р-н, с. Липки |
| Карта | |
Липки | |
Липки | |
| Мапа | |
| Липки у Вікісховищі |
Історія ред.
У 1906 році село Межиріцької волості Рівненського повіту Волинської губернії. Відстань від повітового міста 40 верст, від волості 5. Дворів 171, мешканців 1087.
24 кілометри від залізничної станції Любомирка. Колишній сільській раді (до реформи децентралізації в Україні) підпорядковані села Андрусіїв, Вовкошів, Дружне. Існувало колективне господарство «Україна» — 4766 га землі, 3505 га — орної. У восьмирічній школі навчався 141 учень та працювало 14 вчителів. Діяли клуб, бібліотека, ФАП, відділення поштового зв'язку з телефонною станцією.
Перша згадка про село датується 1577 роком. У 1877 році селяни сіл Липок і Вовкошева самовільно зорали 100 десятин поміщицької землі, приїхав Волинський губернатор і ввівши війська землі повернули власниці.
Радянську владу було встановлено у січні 1918 року. У 1940 році було організовано вищезгаданий колгосп.
На фронтах німецько-радянської війна билися проти гітлерівців 63 жителі села, 21 з яких загинув. 57 воїнів нагороджено бойовими орденами і медалями.
Від часів монголо–татарського лихоліття західноукраїнські землі, мабуть, не бачили такого страшного спустошення, якого вони зазнали з вересня 1939 року до червня 1941 року.
Важко підрахувати, скільки десятків тисяч було репресовано на Рівненщині. А скільки розстріляно без суду і слідства. Саме через це значна частина населення в появі німецьких військ хотіла бачити визволителів.
Молодь села Липки не хотіла миритися з німецькими порядками. Разом із іншими юнаками став на боротьбу з німцями 19-літній Євген Нечипорик. Народився він у 1922 році в селі Липки в селянській родині. Крім Євгена в сім'ї був ще молодший брат Микола та дві сестри.
Родина була працьовита. Понад усе любила рідну землю, свою Україну. Не якісь особисті інтереси покликали Євгена, якого в селі звали Женькою, до повстанців. Він ніс у серці виміряну думку про вільну, незалежну Україну. Як показав час, у неймовірно важкій боротьбі за неї, він лишився до кінця вірним своїй совісті, своїм ідеям, свідомо поклавши на вівтар свободи найдорожче – життя.
Судити когось за минуле у позиції сучасності дуже легко, але дуже тяжко при цьому судити справедливо. Євген вступає в загін УПА. Разом зі своїми однодумцями вони здобувають у німців зброю, влаштовують засідки поблизу мосту с. Горбаків, так як в повстанських загонах не вистачало не лише зброї, але й іншого спорядження, одягу, грошей.
Восени 1942 року загін уже діяв в районі Мізоча. Над лісом на невеликій висоті часто пролітали німецькі літаки. Євген, прикріпивши кулемет до берези, чекав наступного літака. І ось почулося характерне ревіння двигунів. Пролунала довга кулеметна черга. Літак якось неприродно хитнувся, і впав, не загорівшись. Повстанцям дісталося багато медикаментів, зброї, харчів.
Настав 1944 рік. Німецька навала відступила. У селах лютували енкаведисти. У Липки не один раз навідувалися групи Гарбузова, Кірюшина, Коваленка, Садеча, Шебелінова. Зі своєю невеличкою групою Євген несподівано з'являвся то в одному то в іншому місті Рівненщині. Він тепер має псевдонім «Дума». У Мізоцькому районі група потрапляє в оточення енкеведистів, але виходить з отчення живим та неушкодженим. Євген—«Дума» ставав грозою для енкеведистів. Дуже старався переманити його на свій бік, а якщо ні, то полонити або вбити лейтенант Гарбузов. Очевидно, надіявся отримати за це винагороду, та підвищення у званні. Кілька років переслідував повстанця. Розпитував багатьох односельчан, пускав у хід обіцянки, погрози залякування. Нарешті, знаючи, що Євген часто навідується до батьків, за одягом, харчами, прибув туди підводами і пограбував усе майно родини Євгена.
В жовтні 1946 року в селі Чудниця Євген вбиває Гарбузова.
У цьому ж 1946 році була заарештована молодша сестра Євгена, а трохи пізніше — батько. Євген довідався, що батько знаходиться в Тернополі у в'язниці. Придбавши необхідні документи, та форму енкаведиста він з'являється в камері в'язниці. Провідавши батька та зваживши обстановку, Євген розуміє, щоб забрати звідси батька, потрібно добре підготуватися. У тій же формі енкаведиста Євген часто буває в Рівному, Гощі. Щоб вивідати потрібну інформацію заводив знайомства з чиновниками. Роздобуту інформацію передавав в повстанський загін. Його загін потребував зброї, гранат, боєприпасів. Якось, після довгого переходу, повстанці відпочивали на хуторі Забара, поблизу Липок. Темніло. Не чекаючи небезпеки, до хати господаря зайшла група енкеведистів на чолі з Коваленком. «Не бійся, - сказав Євген господарю, - непомітно виклич на подвір'я Коваленка». Після короткої розмови Коваленко виніс диски з патронами, гранати, і видав групі «Думи». Повстанці мирно відійшли. Як розповів житель села Володимир Довгалець, Коваленко за це дістав 20 років ув'язнення.
При згадці про «Думу» енкаведисти казилися. Повсюдно розставляли пастки, вербували нових донощиків — зрадників. Ніякі методи спіймати або вбити «Думу» не давали результатів. За голову невловимого «Думи» було оголошено велику на той час (1949 р.) грошову винагороду — 35 тисяч карбованців. І невдовзі зрадники знайшлися. Захотілося кривавих грошей.
5 серпня 1949 року. Не знали тоді Євген Нечипорик і його товариші, що знайома стежка, яка вела від села Мнишин до села Гориньград, відрахувала останні кроки в їхньому житті. Ще звечора півсотні енкеведистів засіли в хащах вздовж Горині біля с. Гориньград. Ніхто не знав про небезпеку. Полудень. Троє молодих, струнких хлопців вже біля правого берега. Тримаючи в одній руці верхній одяг і автомати, почали перепливати річку.
Заторохкотіли автомати, постріли з гвинтівок, важко пораненого Євгена друзі підхопили й понесли, сподіваючись вибратись з оточення. Почався нерівний бій. Хлопці ведуть прицільний вогонь. Падають вороги, скоро скінчилися набої. Енкаведисти про це дізналися одразу, кинулися до того ж місця звідки вів вогонь Євген. Та прорахувалися. Вибух гранати розкидав їх в різні боки. В обоймі пістолета лишився останній патрон. Пролунав постріл… Скінчилося життя героя. Прийми, Україно, в пам'яті вічної слави полум'яного патріота України – Євгена Андрійовича Нечипорика – «Думу».
Тіло героя кинули на віз, і повезли на «опознаніє». Самі собі не вірили, що перед ними він — невловимий.
До райцентру Межирічі доставили з в’язниці батька: - Твій син? - Мій, - відповів батько. Енкеведист вдарив батька прикладом у груди. Не дав доказати, не дав попрощатися з сином. Вночі невідомі патріоти, ризикуючи життям, викрали тіло повстанця, і таємно поховали.
Прости Україну. За неї
Ти воїном «Думою» став,
За правди знамено святеє,
Останню кулю прийняв.
Вона ж прокляла твого сина,
Покрила вінком забуття,
Тому і каралась донині,
До світлого дня каяття.
Прости її, рідну, прости……
Відомі люди ред.
- Лащук Юрій Пилипович — український мистецтвознавець.
- Неверковець Андрій — керівник Затурцівського надрайонного проводу ОУН, лицар Бронзового хреста заслуги УПА.
- Іван Федорович Шишко
- Євген Нечипорик (Дума)
Галерея ред.
Примітки ред.
- Список населенных мест Волынской губернии / Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир: Волынская губернская типография. — 1906. — 222 с. (рос.)
- Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Волинська область / Гол. ред. кол.: Тронько П. Т. (гол. Гол. редкол.), Бажан М. П., Білогуров М. К., Білодід I. K., Гудзенко П. П., Дерев′янкін Т. І., Касименко О. К. (заст. гол. Гол. редкол.), Кондуфор Ю. Ю., Королівський С. М., Кошик О. К., Мітюков О. Г., Назаренко І. Д., Овчаренко П. М., Пилькевич С. Д., Ремезовський Й. Д. (заст. гол. Гол. редкол.), Слабєєв І. С. (відп. секр. Гол. редкол.), Цілуйко К. К.; Ред. кол. тому: Клімаш І. С. (гол. редкол.), Алексєєва Н. Л. (заст. гол. редкол.), Вербівська А. І., Гайдай І. С., Гордон Й. Б., Замлинський В. О., Ілляшенко Я. Є. (відп. секр. редкол.), Кашевський П. В., Минаєва Л. М., Михайлюк О. Г., Мишко Д. І., Оксенюк P. Н. (заст. гол. редкол.), Павлій П. Д., Сергєєв М. Ф., Сподаренко І. В., Ткачук Ф. І., Царенко М. О. АН УРСР. Інститут історії. — К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1970. — 767 с.
- . libr.rv.ua. Архів оригіналу за 25 січня 2021. Процитовано 9 січня 2021.
Джерела ред.
- Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег : Накладом Товариства «Волинь», 1986. — Т. 2 : Л — Я. — 578 с.
- Lipki, wś, pow, rowieński // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1884. — Т. V. — S. 268. (пол.)
- Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии.— Т. 2: Уезды Ровенский, Острожский и Дубенский / Составил Н. И. Теодорович.— Почаев, 1889.— С. 538—539.
- . decerkva.org.ua. Архів оригіналу за 29 січня 2020. Процитовано 27 січня 2020..
Література ред.
- Niewierków // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1886. — Т. VII. — S. 136. (пол.)
- Wołkoszów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1893. — Т. XIII. — S. 871. (пол.)
Посилання ред.
- Прогноз погоди в селі Липки [ 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
| Це незавершена стаття з географії Рівненської області. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |