Запру́ддя (до 1960 — Вінцентівка) — село в Рокитнянській селищній громаді Білоцерківського району Київської області України. Населення становить 1311 осіб. У ХІХ столітті — волосний центр.
| село Запруддя | |
|---|---|
| Країна | Україна |
| Область | Київська область |
| Район | Білоцерківський район |
| Громада | Рокитнянська селищна громада |
| Основні дані | |
| Засноване | 1507 |
| Населення | 1311 |
| Площа | 50 км² |
| Густота населення | 26,22 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 09620 |
| Телефонний код | +380 4562 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 49°48′31″ пн. ш. 30°38′44″ сх. д. / 49.80861° пн. ш. 30.64556° сх. д.Координати: 49°48′31″ пн. ш. 30°38′44″ сх. д. / 49.80861° пн. ш. 30.64556° сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря | 171 м |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 09620, Київська обл., Рокитнянський р-н, с.Запруддя, вул.Шевченка,2 |
| Карта | |
Запруддя | |
Запруддя | |
| Мапа | |
Історія ред.
Поблизу села археологічні експедиції зафіксували одну з найпівнічніших сарматських поховальних пам'яток — скіфський курган. Поселення на сучасній території засноване 1507.
Л. Похилевич залишив записки про історію села:
Назву «Вінцентівка» село одержало 1752 від імені Станіслава Вінцентія, князя Яблоновського, який старостував тут. У ті часи село належало до Білоцерківського староства.
За переказами старожилів, через поселення дорогою на Білу Церкву проїздив гетьман Б. Хмельницький, який відпочивав із своїми козаками там, де нині розташовані озера. І дотепер збереглися деякі величезні пеньки від розкішних верб та осокорів, що росли вздовж берегів.
У давнину село було вільним, та з приходом в Україну поляків землі села стали власністю польських магнатів, а селяни стали кріпаками графів Браніцьких. Економія їх була розташована на території нинішнього села Маківка. Першим поміщиком у ній був шляхтич Маківський.
1752 на території села князем Яблоновським побудована дерев'яна греко-католицька церква. 1768 перебудована. Це були часи Коліївщини, коли православні миряни виганяли католиків та уніатів і споруджували нові церкви. 1786 вінцентівський храм в ім'я святого Миколая збудовано практично заново. У кінці XVIII століття у числі інших православних храмів південної Київщини вінцентівська церква отримала у подарунок від уряду окремі деталі одягу духовних осіб. Ще довго селяни з найближчих сіл приїздили подивитися на речі, прислані царицею з далекого Петербурга.
Миряни Вінцентівки і Ліщинки дбайливо доглядали свій храм і регулярно його ремонтували. Та в середині XIX століття споруда потребувала вже капітального ремонту, і кріпаки села звернулися до графа Браніцького з проханням полагодити храм. Коли ж граф проігнорував це прохання, то миряни написали листа київському митрополиту Філарету. Владика повідомив про ситуацію київського генерал-губернатора, а він, у свою чергу, почав впливати на гонористих графів. Листи високопоставленої особи зробили свою справу: графська економія виділила кошти і деревину, церкву оновлено і освячено 1850. Після скасування кріпацтва 1861 миряни здійснювали ремонтні роботи самостійно.
1864 році населення Вінцентівки становило 2456 осіб. «Ведомость оброчным статьям» дає певні уявлення про вінцентівське хазяйство у 1865—1871 роках, коли у володіннях Браніцьких порядкував Петро Троцький:
Таким чином, і після скасування кріпосного права Браніцькі залишалися повновладними господарями на селі.
За переписом 1895 року Вінцентівка була центром однойменної волості, мала 870 дворів з населенням 4645 осіб, з них 4357 селян, а решта 388 чол. — дворяни, міщани, купці.
У селі була церква, 1 водяний і 25 вітряних млинів, церковноприходська школа, по четвергах — великі базари. З 1891 працював медпункт, першим фельдшером якого був Дитиненко.
1895 громада побудувала запасний магазин (гамазей), куди зсипалося громадське зерно.
До села також належали ферма «Маківка»(35 ч.), 3 поселення — «Узинський степ»(4 ч.), «Московщина»(45 чол.), «Росава»(403 ч.) та власна садиба «Княжин» княжни М. Горчакової (31 ч.)
Протягом року відбувалися десятки «царських богослужінь» на честь численних подій в домі Романових. Особливими почестями оточувалася особа імператора Олександра ІІ за звільнення селян з кріпацької неволі. Прихожани Вінцентівки зібрали пожертви на спорудження у Санкт-Петербурзі храму «Спас-на-крові» на місці загибелі Олександра ІІ. Про це місцевий священик отець Іосиф Безвенглінський написав міністру внутрішніх справ, а той — правлячому імператору Олександру ІІІ, сину вбитого царя. Олександр ІІІ повелів міністру надіслати від його імені подяку мешканцям Вінцентівки. Вдячні жителі села ще раз оголосили громадський збір коштів для придбання у волосну управу портрета Олександра ІІІ.
За переписом 1900 року у Вінцентівці нараховувалось 992 двори з 5334 жителями. Крім церкви, у селі були каплиця, 1 водяний і 31 вітряний млини, 4 кінних топчаки, 5 кузень, 3 маслобійні. 1903 хлібний запасний магазин переобладнали і відкрили двокласне міністерське училище.
З 1917 — у складі УНР. З 1921 стабільний комуністичний режим. 1929 сталіністи вдалися до голодомору, жертвами якого стала більшість села. Жителі тікали до сусідніх міст, а також заводського села Ставки. Пухлі люди повідомляли про групи канібалів, які наводнили село, і полювали переважно за дітьми.
1941 організатори голодомору втекли із села, 1943 вони повернулися.
З 1991 у селі українська влада.
Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви св. Миколая с. Вінцентівка Васильківського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України http://cdiak.archives.gov.ua/baza_geog_pok/church/vint_001.xml [ 11 грудня 2018 у Wayback Machine.]
Відомі люди ред.
У різні роки Вінцентівку відвідали В. Ляскоронський — автор «Иностранных карт и атласов XIV—XVII веков», літописець Г. Грабянка, київський губернатор І. Фундуклей, французький художник Де ля Фліз, П Миштаков — укладач «Списка рек Днепровского бассейна», Н Максимович — автор «Гидрологического и гидрографического очерка Киевской губернии», Л. Похилевич — славетний краєзнавець XIX ст., автор «Сказания о населенных местностях Киевской губернии».
Народились ред.
- Максименко Сергій Дмитрович — український вчений, доктор психологічних наук, професор, дійсний член АПН України, директор Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України
- Висоцький Кузьма Демидович (31. 10. 1911 — 4. 3. 1940) — учасник сталінської інтервенції до Фінляндії. Кулеметник 68-го стрілецького полку, 70-а стрілецька дивізія, 7 армія СССР. 1929 утік на Донбас, працював на шахті, з 1933 — на склозаводі в Чагодощенском районі Вологодської області. В РККА з 1939 року. Учасник фінляндської війни 1939-40 рр. 23 грудня 1939 року рядовий Висоцький успішно відбивав ворожі атаки, ведучи вогонь по супротивникові. Незважаючи на поранення, не пішов з поля бою. Звання Героя Радянського Союзу Кузьмі Дмитровичу Висоцькому присвоєне 15 січня 1940 року. В лютому 1940 року командир кулеметного взводу Висоцький у бою при оволодінні островом Пуккіонсарі (острів Цапиний, Виборзький район Ленінградської області) важко поранений, помер в шпиталі 4 березня 1940 року. Похований в Санкт-Петербурзі на Богословському кладовищі. Його ім'ям названі місто в Ленінградській області (бывш. Тронгзунд), вулиці в селі Запруддя і селищі Сазонові Чагодощенского району.
- Хижняк Світлана Іванівна — заслужений вчитель України, кандидат філологічних наук, авторка книги "10 кроків до щастя" 2016 року.
Див. також ред.
Примітки ред.
- . Архів оригіналу за 25 листопада 2018. Процитовано 24 листопада 2018.
Джерела ред.
- Літопис єпархій [ 27 жовтня 2011 у Wayback Machine.]
- [1] [Архівовано 8 серпня 2012 у WebCite]
Посилання ред.
- 3.) Wincentówka, wś nad rzeką Horochowatką // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1893. — Т. XIII. — S. 543. (пол.)
| Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |