Ельдорадо — період у колумбійському футболі, коли національний чемпіонат був одним з найсильніших у світі. Тривав п'ять років (1949—1953).
Історія Редагувати
1948 року в Колумбії була створена загальнонаціональна професіональна ліга. Вона отримала назву Ліга Демайор, що в перекладі означає Старший дивізіон. З наступного року керівники клубів почали запрошувати до складів своїх колективів відомих легіонерів і при цьому ігнорували правила ФІФА щодо виплати коштів за трансферні переходи колишнім командам. У великій мірі цьому спряв страйк футболістів в Аргентині, які вимагали збільшення заробітної плати. У такій ситуації багато аргентинських гравців погодилися виступати в колумбійських командах.
Міжнародна федерація футболу, через порушення клубами трансферних правил, позбавила членства Федерацію футболу Колумбії. Санкції були накладені і на збірну Колумбії, якій було заборонено брати участь у міжнародних турнірах.
Першим значним трансфером стала поява у складі столичного «Мільйонаріоса» 30-річного аргентинця Адольфо Педернери з «Рівер Плейта». Згодом до нього приєдналися співвітчизники Альфредо Ді Стефано, Хуліо Коцці, Нестор Россі, Уго Реєс, Антоніо Баес, уругваєць Рамон Вільяверде, парагваєць Хуліо Сезар Рамірес та інші.
Цей шлях обрали і інші команди ліги. Більшу частину складу «Депортіво Калі» складали аргентинські футболісти. Кольори «Депортіво Перейри» захищали кращі гравці з Парагваю. «Індепендьєнте Медельїн» зконцентрувався на перуанських футболістах, а «Універсидад» з Боготи — на косториканцях. По одному сезону відіграли за «Кукута Депортіво» чемпіони світу 1950 року Шуберт Гамбетта і Еусебіо Техера, всього у цій команді грало 12 уругвайців.
«Атлетіко Хуніор» запросив гравців збірної Бразилії Елено Де Фрейтаса і Тіма, віце-чемпіона світу 1938 року Белу Шароші і півзахисника ужгородського «Спартака» та італійського «Луккезе» Михая Урама. Ще один віце-чемпіона світу 1938 року Дьюла Женгеллер грав за «Депортіво Самаріос». У складі цієї команди виступали 10 колумбійців, 8 угорців, 2 югослава, австрієць, аргентинець, італієць і румун.
Син власника столичного клубу «Санта-Фе» навчався в Англії, і за його рекомендацією були запрошені гравці «Сток Сіті» Ніл Франклін, Джордж Маунтфорд і Чарлі Міттен з «Манчестер Юнайтед». Ще двоє «манкуніанців» — Генрі Кокберн і Джон Астон — відмовилися переїджати до Колумбії. «Мільйонаріос» також залучив до свого складу футболістів з Британських островів: Боббі Флавелла («Хартс» Единбург) і Біллі Хіггінса («Евертон» Ліверпуль). Запрошень було набагато більше, але британці остерігалися санкцій з боку власної федерації.
У чемпіонаті 1949 року на поле виходили 222 футболісти, у тому числі: 13 аргентинців, 8 перуанців, 5 уругвайців, по два чилійця, еквадорця і домініканця, а також іспанець. Через два сезони кількість легіонерів збільшилася до 320 футболістів. В основі найсильнішого клуба, «Мільйонаріоса», грав лише один колумбієць — Франсіско Сулуага. 1952 року «Блакитний балет» запросили на турнір присв'ячений 50-річчю мадридського «Реала». Команда з Боготи стала переможцем з трьома перемогами і двома нічиїми, у тому числі були сильнішими від ювілярів — 4:2 (дубль на рахунку Ді Стефано). Між цими командами відбулися ще чотири матчі, у Колумбії та Венесуелі: латиноамериканці здобули дві перемоги і два поєдинки завершилися внічию.
У тогочасному чемпіонаті Колумбії було втілено декілька прогресивних ідей. Вперше в світовому футболі командам дозволялося робити по дві заміни, вперше в Латинській Америці на футболках гравців були номери. На ігри запрошувалися арбітри з Англії і Іспанії.
1951 року був підписаний «Пакт Ліми», який врегульовував відносини з Міжнародною федерацією. Гравці мали повернутися у свої колишні команди безкоштовно до 15 жовтня 1954 року, або за них виплачувалася компенсація. Колумбійським клубам було заборонено до цього терміну продавати футболістів. Ця заборона поширювалася і на їх колишні команди.
Найбільш відомим гравцем епохи Ельдорадо є Альфредо Ді Стефано, який п'ять разів здобував Кубок європейських чемпіонів у складі мадридського «Реала» і двічі визнавався найкращим футболістом Європи.
Турніри Редагувати
Підсумкові міця клубів у чемпіонатах епохи Ельдорадо:
| Команда | Місто | Чемпіонат | ||||
|---|---|---|---|---|---|---|
| 1949 | 1950 | 1951 | 1952 | 1953 | ||
| «Депортес Кіндіо»[en] | Арменія | — | — | 5 | 5 | |
| «Атлетіко Хуніор» | Барранкілья | — | 9 | 8 | 6 | 10 |
| «Депортіво» | Барранкілья | 13 | — | — | — | — |
| «Спортінг»[es] | Барранкілья | — | 11 | 7 | 14 | 9 |
| «Мільйонаріос» | Богота | |||||
| «Санта-Фе» | Богота | 8 | 6 | 9 | 4 | |
| «Універсидад» | Богота | 6 | 12 | 17 | 10 | — |
| «Атлетіко»[en] | Букараманга | 11 | 6 | 12 | 15 | 12 |
| «Америка» | Калі | 10 | 10 | 13 | 7 | — |
| «Бока Хуніорс»[en] | Калі | 8 | 7 | |||
| «Депортіво» | Калі | 4 | 4 | 6 | ||
| «Кукута Депортіво»[en] | Кукута | — | 5 | 8 | 5 | |
| «Депортес Кальдас» | Манісалес | 4 | 10 | — | — | |
| «Онсе Депортіво» | Манісалес | 9 | 16 | 10 | — | — |
| «Депортіво» | Манісалес | — | — | — | 12 | — |
| «Атлетіко Насьйональ» | Медельїн | 7 | 15 | 15 | 13 | 7 |
| «Індепендьєнте» | Медельїн | 5 | 4 | 16 | — | — |
| «Уракан»[en] | Медельїн | 12 | 14 | 18 | — | — |
| «Депортіво Перейра»[en] | Перейра | 14 | 13 | 11 | 11 | |
| «Уніон Магдалена»[en] | Санта-Марта | — | — | 14 | 11 | 8 |
- 1951 року «Атлетіко Мунсіпаль» був перейменований на «Атлетіко Насьйональ».
- 1952 року «Депортес Кальдас» і «Онсе Депортіво» об'єдналися в одну команду під назвою «Депортіво Манісалес».
- 1953 року «Депортіво Самаріос» був перейменований на «Уніон Магдалена».
Легіонери Редагувати
Список відомих легіонерів Ліги Демайор (1949—1953)
| Команда | Місто | Гравці-легіонери |
|---|---|---|
| «Депортес Кіндіо» | Арменія | |
| «Атлетіко Хуніор» | Барранкілья | Тім, Елено Де Фрейтас[en] (обидва — Бразилія), Ласло Секе[en], Імре Данко, Бела Шароші, Фернеш Ньєрш, Михай Урам (всі — Угорщина) |
| «Депортіво» | Барранкілья | |
| «Спортінг» | Барранкілья | Дельфін Бенітес (Парагвай), Рубі Серіоні[en] (Аргентина) |
| «Мільйонаріос» | Богота | Адольфо Педернера, Альфредо Ді Стефано, Хуліо Коцці, Нестор Россі, Антоніо Баес[es], Рейнальдо Моурін, Уго Реєс, Маріо Фернандес (всі — Аргентина), Боббі Флавелл[en] («Хартс» Шотландія), Рамон Вільяверде, Рауль Піні[ru] (обидва — Уругвай), Біллі Хіггінс («Евертон» Англія), Ісмаель Соріа (Перу), Хуліо Сезар Рамірес (Парагвай) |
| «Санта-Фе» | Богота | Ектор Ріал[en], Рене Понтоні[en], Герман Антон[es], Маріо Фернандес (всі — Аргентина), Ніл Франклін, Джордж Маунтфорд[en], Чарлі Міттен (всі — Англія) |
| «Універсидад» | Богота | Хесус Марія Лірес[es] (Аргентина) |
| «Атлетіко» | Букараманга | Арістобуло Деамброссі[es] (Аргентина) |
| «Америка» | Калі | Рафаель Анхель Гарсія[en] (Коста-Рика), Сесар Кастаньйо[es] (Аргентина) |
| «Бока Хуніорс» | Калі | Атіліо Лопес, Франсіско Солано[en] (обидва — Парагвай) |
| «Депортіво» | Калі | Валеріано Лопес[en] (Перу), Каміло Сервіно (Аргентина) |
| «Кукута Депортіво» | Кукута | Шуберт Гамбетта, Еусебіо Техера, Антоніо Сакко, Бібіано Сапірайн[en], Рамон Вільяверде, Алсідес Манія[pt], Хуан Тулік[pl], Луїс Мілок[en], Хуліо Улісес Терра[en] (всі — Уругвай) |
| «Депортес Кальдас» | Манісалес | Вітаутас Кріщунас[it] (Литва) |
| «Онсе Депортіво» | Манісалес | |
| «Депортіво» | Манісалес | |
| «Атлетіко Насьйональ» | Медельїн | |
| «Індепендьєнте» | Медельїн | Роберто Драго[ru], Сегундо Кастільйо[en] (обидва — Перу) |
| «Уракан» | Медельїн | |
| «Депортіво Перейра» | Перейра | Енріке Авалос, Касіміро Авалос[es], Марселіно Варгас, Сесар Фретас, Кармело Коломбо (всі — Парагвай), Луїджі Ді Франко[en] (Італія) |
| «Уніон Магдалена» | Санта-Марта | Дьюла Женгеллер (Угорщина), Їржи Ганке (Чехословаччина), Бруно Джерцеллі[en], Коррадо Контін[en], Алессандро Адам (всі — Італія), Рудольф Штріттіх (Австрія), Звонко Монсідер[en], Мілош Драголович (обидва — Югославія) |
Примітки Редагувати
- Маріо Фернандес [ 23 грудня 2017 у Wayback Machine.] на сайті National-Football-Teams.com (англ.)
Посилання Редагувати
- Савин А. В. «Футбол». Энциклопедия (том 2). — М.: Человек, 213 — С. 376—382 (рос.)