| Герман Штаудінгер | |
|---|---|
| нім. Hermann Staudinger | |
| | |
| Народився | 23 березня 1881 Вормс, Велике герцогство Гессен, Німецька Імперія |
| Помер | 8 вересня 1965 (84 роки) Фрайбург, Федеративна Республіка Німеччина |
| Поховання | :
|
| Країна | Німеччина |
| Діяльність | хімік, інженер, викладач університету |
| Alma mater | Університет Мартіна Лютера |
| Галузь | хімія |
| Заклад | Університет Фрайбурга Федеральна вища технічна школа Цюриха |
| Науковий керівник | Daniel Vorländerd |
| Відомі учні | Леопольд Ружичка |
| Аспіранти, докторанти | Леопольд Ружичка |
| Членство | Леопольдина Гайдельберзька академія наук Баварська академія наук |
| У шлюбі з | Magda Staudingerd Dora Staudingerd |
| Нагороди | Нобелівська премія з хімії (1953) |
Герман Штаудінгер у Вікісховищі |
Ге́рман Шта́удінгер (нім. Hermann Staudinger; 23 березня 1881, Вормс — 8 вересня 1965, Фрайбург) — німецький хімік, лауреат Нобелівської премії.
Біографія Редагувати
Герман Штаудінгер народився у Вормсі, в сім'ї професора філософії Франца Штаудінгера і Августи (Венк) Штаудінгер. Штаудінгер вирішив стати ботаніком, але батько порадив йому перш вивчити хімію, вважаючи, що знання цього предмета стане в пригоді Штаудінгеру в обраній професії. Штаудінгер приступив до вивчення хімії в Галльському університеті, в Німеччині, в 1899 році, відразу після закінчення гімназії у Вормсі. Проте невдовзі, коли його батько дістав викладацьку посаду в Технічному університеті в Дармштадті, перейшов вчитися туди. Потім на короткий період часу був Мюнхенський університет, потім — повернення в Галльський. У Гальську університеті під керівництвом Даніеля Форландера Штаудінгер написав дисертацію про малонові ефіри ненасичених сполук і в 1903 році здобув докторський ступінь з органічної хімії. Після здобуття цього ступеня Штаудінгер зайняв посаду асистента Йоганнеса Тила, провідного вченого в галузі хімії ненасичених органічних сполук у Страсбурзькому університеті. У 1912 році Штаудінгер став наступником Ріхарда Вільштеттера в престижному Федеральному технологічному інституті Цюриха. У 40-х роках для Штаудінгера був створений науково-дослідний інститут макромолекулярної хімії при Фрайбурзькому університеті. У 1951 році він вийшов у відставку з Фрайбурзького університету, ставши на чолі Науково-дослідного інституту макромолекулярної хімії. Цю посаду обіймав Штаудінгер до 1956 року. Помер учений у Фрайбурзі 8 вересня 1965 від хвороби серця.
Нагороди Редагувати
У 1953 році, через чверть століття після здійсненої вченим великої роботи, Штаудінгеру була присуджена Нобелівська премія з хімії «за дослідження в області хімії високомолекулярних речовин». Можливо, той факт, що Штаудінгер так пізно був удостоєний звання Нобелівського лауреата, є показником протиріч, викликаних висунутої ним теорією. У своїй Нобелівській лекції «макромолекулярна хімія» Штаудінгер сказав: «У світлі нових знань в області макромолекулярної хімії диво життя в її хімічному аспекті відкривається в дивовижному багатстві та досконалої макромолекулярної архітектурі живої матерії». Шкода, що для Штаудінгера зовсім непоміченим пройшла подія, що трапилася вісьмома місяцями раніше і як би стало зримим підтвердженням вимовлених ним слів: Джеймс Ватсон і Френсіс Крік опублікували звіт про структуру подвійної спіралі молекули ДНК.
Крім Нобелівської премії, Штаудінгер був удостоєний багатьох нагород. У їх числі медаль Еміля Фішера Німецького хімічного товариства (1930), медаль Леблана Французького хімічного товариства (1931) і премія Станіслава Канніццаро Італійської національної академії наук (1933). Він був почесним доктором Технічного університету в Карлсруе (в області інженерної справи) та університету в Майнці (галузі природничих наук).
Родина Редагувати
У 1927 року Штаудінгер одружився з Магдою Войт, яка була спеціалістом з фізіології рослин, ставши йому надійним товаришем у роботі. Дітей у подружжя не було.
Посилання Редагувати
- Герман Штаудінгер [ 25 січня 2012 у Wayback Machine.] на сайті Нобелівського комітету.(англ.)
Джерела Редагувати
- Лауреаты Нобелевской премии: Энциклопедия. Пер. с англ.- М.: Прогресс, 1992.(рос.)