Силабі́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.
Українське силабічне віршування в 16-19 ст. часто також характеризується парним римуванням, переважно парокситонним - метричною константою, тобто коли наголос завжди припадає на один і той же склад (як зазначалось - передостанній) кожного рядка; характерною ознакою довгих силабічних розмірів (зазвичай, від 10 складів і довших, хоча нерідко і в 8- чи 9-складовому вірші) є цезура, котра ділить віршовий рядок на два (інколи на 3) більш-менш симетричні відрізки:
Начебто спи́си, // колосся по по́лю,
Люди коло́сся // стинають без болю
— Лазар Баранович, переклад з польської Ольги Крекотень.
В літературознавстві досить поширеною є думка, що силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у вигляді одного і того ж розміру. Це спостерігається у французькій, польській, турецькі, сербській, вірменській та інших версифікаціях. Ця теза є сумнівною, оскільки силабічне віршування поширене в багатьох мовах і з рухомим наголосом, в яких він може відігравати також і смислорозрізнювальну функцію. Це, наприклад, італійська поезія. Також силабічне віршування впродовж щонайменше 2-х століть було панівним і в українській поезії, попри рухомий наголос в українській мові.
Вважається, що український силабічний вірш з'явився й розвинувся під впливом польського віршування у 16-18 ст., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження. При певному пануванні парокситонної рими у творчості тогочасних українських поетів (Данило Братковський, Лазар Баранович, Софроній Почаський, Климентій Зіновіїв, Семен Дівович та інші) вживалися вірші з окситонним римуванням (з наголосом на останньому складі), не властивим польській поезії (І. Максимович, «Алфавіт зібраний, римами складений»), траплялися дактилічні закінчення.
Після впровадження І.Котляревським силабо-тонічного віршування в українській поезії (поема "Енеїда"), силабічне віршування опинилося на другорядних, хоч і все ще досить сильних позиціях. Значній частині текстів Т.Шевченка та українських поетів-романтиків притаманна саме силабічна будова.
Силабічна система прищеплювалася і російському віршуванню завдяки вихованцям та викладачам Києво-Могилянської академії (Симеон Полоцький, Феофан Прокопович та інші.), але контрастувала з природним для російської мови райошником та іншими формами акцентного вірша, видавалася дещо «штучною». Тому реформа Тредіаковського-Ломоносова (30-ті роки 18 ст.), на основі якої розвинулася російська силабо-тоніка, спиралася на власні мовні закономірності, випливала із потреб російської поезії.
Джерела Редагувати
- Літературознавчий словник-довідник / Р. Т. Гром'як, Ю. І. Ковалів та ін. — Київ: ВЦ «Академія», 1997. — с. 633–634
Посилання Редагувати
- Ізосилабізм // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. — С. 408.
- Силабічне віршування // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 385-386.
- Силабіка, Силабічне віршування // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 520. — 634 с.