Валерій Михайлович Прийомихов (рос. Валерий Михайлович Приёмыхов, 26 грудня 1943, Бєлогорськ, Амурська область, Російська РФСР — 25 серпня 2000, Москва, Росія) — радянський російський кіноактор, режисер, сценарист.
| Прийомихов Валерій Михайлович | |
|---|---|
| | |
| Валерій Прийомихов з донькою Ніною | |
| Ім'я при народженні | Приёмыхов Валерий Михайлович |
| Народився | 26 грудня 1943 Бєлогорськ, Амурська область, РРФСР |
| Помер | 25 серпня 2000 (56 років) Москва, Росія |
| Поховання | |
| Громадянство | СРСР Росія |
| Діяльність | кінорежисер, сценарист, письменник, актор |
| Alma mater | Всеросійський державний інститут кінематографії |
| Роки діяльності | 1970—1997 |
| Дружина | 1-ша Ольга Машна, 2-га Любов Шутова |
| Діти | донька Ніна |
| Провідні ролі | Сергій Басаргін, в минулому розвіник і в'язень радянського концтабору в фільмі «Холодне літо п'ятдесят третього (фільм) ...» |
| IMDb | nm0698187 |
| Нагороди та премії | |
| Дві Державні премії (1984) за фільм «Пацани», (1989) за фільм « Холодне літо п'ятдесят третього (фільм)...», заслужений діяч мистецтв Росії (1993), Державна премія Росії (2000) за створення фільмів для дітей і юнацтва | |
| |
Життєпис Редагувати
Батько, Михайло Прийомихов, був родом з-під міста Малоярославець. В роки сталінського розкуркулення батько, тоді 17-річний юнак, перебрався в Малоярославець, де упросив прийняти його в Фабрично-заводське училище (ФЗУ). Ледь закінчив навчання, піддався радянській пропаганді їхати комсомольцям на Далекий Схід СРСР на будівництво. Прибув в Кубишевку-Східну, де згодом і одружився. Молодь розселили в бараки та гуртожитки. Молодь агітували демонструвати ентузіазм і завзятість, адже їх готували до ролі комуністичного авангарду і будівництва світлого майбутнього всього людства. Тому на комсомольські збори молодь ходила в супроводі духового оркестру. Батько працював в залізничному депо, але родина примусово міняла місце роботи й проживання за вказівками райкому. Засліплені комуністичною пропагандою, люди не розуміли іншого життя й інших прагнень. Урядові обіцянки закінчувались газетними передовицями, зданими в архіви, а реальні долі — пияцтвом і покинутими могилами ентузіастів-комсомольців на сплюндрованих провінційних кладовищах. Алкоголізм (як реакція на нездійснене і несправедливе) був і у батька майбутнього актора.
Література Редагувати
Валерій мав типове провінційне дитинство — жорсткі забави, плоти, купання на річці. Але цивілізація та історія пробилися до нього у вигляді книг, що стали його пристрастю. Пам'ятав, як підлітком ходив до місцевої бібліотеки в морози, як залюбки читав ночами з ліхтариком під ковдрою. Література відтоді увійшла у внутрішній світ хлопця і не відпускала все життя. Серед перших власних творів — мале оповідання про юнака, що хотів обдурити дівчисько і продав їй фальшивого квитка в кіно. Але хлопця замучила совість, він виплатив ціну квитка в касі, аби дівчина спокійно додивилась кінострічку. Оповідання надіслав в газету «Амурский комсомолец», де твір надрукували під назвою «Квиток». Батьки розділяли соціалістичні забобони й, за словами Валерія, для них не існувало такого фаху як письменник чи сценарист. Цей фах не сприймався серйозним і суспільно значущим…
Стимул — ніколи не бути тупим зрозумів із запізненням. На хвилі газетної кампанії та юнацького ентузіазму забажав стати льотчиком. Тому першим інститутом, куди зробив спробу влаштуватися Валерій, був Казанський авіаційний. Авіатором він не став, доля берегла його для іншого. Випадково почута фраза на іспитах запам'яталась юнакові на все життя: «Ну, з Далекого Сходу, вони всі тупі».
Роки навчання і художня самодіяльність Редагувати
Хлопця рятувала художня самодіяльність. Працював в Казані, опанував токарний верстат, голодував до першої зарплатні. В художню самодіяльність потрапив практично випадково, пішов разом із приятелем «за компанію». Грав роль «скульптури» в п'єсі «Гамлет», але це був легендарний переклад з англійської поета Бориса Пастернака. Шматки тексту вистави знав напам'ять.
Пізніше влаштувався у Владивостоцький театральний інститут. Там же познайомився зі своєю першою дружиною. Дорослішав пізно і важко, в усьому відбивались незрілість соціальна і нестача досвіду.
За державними реформами навчання в радянських вишах скоротили до трьох років. Під цей наказ потрапив і випуск Валерія. Разом із дружиною (Ольга Машна) за державним розподілом потрапив на працю до Уссурійського драматичного театру
Московський період Редагувати
По розлученню з першою дружиною, перебрався в Москву. Влаштувався відразу у два інститути — в Московський Літературний та у ВГІК. Обрав для себе ВГІК як більш серйозний і привабливий для себе. Богемне життя і пустопорожнє студентське спілкування відхилив досить рішуче. Аби перервати хибні зв'язки, влаштувався двірником і покинув акторський гуртожиток. Двірницька квартирка стала і продовженням бібліотеки, і кабінетом сценариста. Творче усамітнення Валерія Прийомихова доби студентства добре зрозумів один з приятелів, котрий пізніше зауважив: «Ти єдиний, котрий усе взяв від ВГІКу».
Перелік сценаріїв Редагувати
- «Іван і Коломбіна», 1975
- «Мить удачі» (Свердловська кіностудія), 1977
- «Дикий Гаврило», 1977
- «Молодший науковий співробітник», 1978
- «Нікудишня», 1980
- «Магія чорна і біла», 1983
- «Милий, дорогий, коханий, єдиний», 1984
- «Зломщик», 1986
- «Штани», 1988
- «Князь Удача Андрійович», 1989
- «Мігранти», 1991
- «Хрестоносець», 1995
- «Хто, якщо не ми», 1998
- «Володимир Святий», 1999
Фільмографія Редагувати
- 1983: «Життєва справа»
- 1983: «Пацани»
- 1985: «Проста смерть...»
- 1986: «Тихе розслідування»
- 1986: «Попутник»
- 1987: «Наприкінці ночі»
- 1988: «Наш бронепоїзд»
- 1988: «Штани»
- 1988: «Продовження роду»
та інші.
Смерть Редагувати
Працював кіноактором і сценаристом. Декілька кінострічок Валерія Прийомихова отримали визнання й у радянських глядачів, і у держави. Він тричі отримував Державну премію.
Помер в Москві. Похований на Кунцівському цвинтарі в Москві.
Джерела Редагувати
- Биография [ 9 грудня 2013 у Wayback Machine.]
- Как они умерли (Советский Экран) [ 28 травня 2014 у Wayback Machine.]
- Валерий Приёмыхов на сайті IMDb (англ.)