Вадим Михайлович Богомолець (22 жовтня 1878, Санкт-Петербург — 19 квітня 1936, Париж) — генерал-хорунжий Української Держави, військово-морський юрист, військовий аташе УНР у Румунії. Автор першого українського закону про флот.
| Вадим Михайлович Богомолець | |
|---|---|
| генерал-хорунжий | |
| | |
| Загальна інформація | |
| Народження | 22 жовтня 1878 Санкт-Петербург, Російська імперія |
| Смерть | 19 квітня 1936 (57 років) Париж, Французька республіка |
| Alma Mater | ХНУ імені В. Н. Каразіна |
| Військова служба | |
| Приналежність | УНР |
| Рід військ | ВМС УНР |
| Нагороди та відзнаки | |
| Богомолець Вадим Михайлович у Вікісховищі |
Двоюрідний брат академіка Олександра Олександровича Богомольця. Рідний брат Наталії Богомолець-Лазурської.
Ранні роки, освіта Редагувати
Народився 22 жовтня 1878 року в Петербурзі в родині акцизного чиновника, дійсного статського радника Михайла Михайловича Богомольця і його дружини, Юлії Ісаківни Мироненко. Пізніше Михайло Михайлович із сім'єю переїхав до Кишинева.
Після закінчення Кишинівської гімназії Вадим Богомолець вступив на юридичний факультет Харківського університету.
Кар'єра Редагувати
По закінченні курсу навчання Богомольця було залишено на викладацьку роботу — читати студентам римське право. Однак через деякий час він вирішив зайнятися юридичною практикою.
Його першим місцем роботи став Полтавський окружний суд. У 1904 році, не бачачи, очевидно, перспектив для службового зростання в Полтаві (станом на цей рік він залишався «молодшим кандидатом на судові посади»), Вадим Богомолець переїжджає до Севастополя. Там він робить кар'єру в судових органах Чорноморського флоту: від слідчого — до помічника прокурора Севастопольського військово-морського суду, яким він залишався до 1917 року.
Дослужився до штатського рангу надвірного радника, начальника Головної військово-морської судової управи Чорноморського флоту. Був нагороджений орденами св. Станіслава II ст. та св. Анни II ст.
Влітку 1912 року Вадим Богомолець перебував у плаванні на крейсері «Кагул» (раніше називався «Очаків» — той самий, на якому підняв повстання лейтенант Шмідт).
У червні 1914 року отримав звання підполковника.
Часи УНР, Гетьманату і Директорії Редагувати
З утворенням Української Народної Республіки підполковник Вадим Богомолець присвятив себе створенню українського бойового флоту. Його вибір був не дивним. Ще до революційних подій 1917 року Вадим Богомолець, людина в побуті російськомовна, був одним з членів українського конспіративного гуртка «Кобзар» у Севастополі.
За Центральної Ради Вадим Богомолець увійшов в Українську чорноморську громаду Севастополя, створену навесні 1917 року. Там він відповідав за агітаційно-пропагандистську роботу. Оскільки Вадим Богомолець мав певний викладацький досвід, то взявся читати солдатам і матросам українізовуваних частин історію України.
Вадим Богомолець увійшов також до Українського генерального військового комітету, на базі якого потім формуватиметься українське оборонне відомство. Як юрисконсульт, брав участь у створенні Українського військово-морського міністерства — Генерального секретарства морських справ.
Разом з ним у Секретарстві працювали директор канцелярії підполковник Володимир Савченко-Більський і завідувач відділом контролю лейтенант Михайло Білинський. У такому складі Генеральне секретарство розробило «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки», а також прапор військового флоту УНР.
Оскільки Вадим Богомолець єдиний з трьох мав юридичну освіту, фактично він був його основним розробником цього закону.
«Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки», затверджений Центральною Радою, оголошував весь військовий і торговий флот на Чорному морі «флотом УНР». І хоча, подібно до знаменитого «акту злуки» УНР і ЗУНР, він мав здебільшого декларативний характер, проте його значення полягає в легітимізації самого факту появи українського флоту.
Даний закон потім визначав основи військово-морської політики Української Держави гетьмана Павла Скоропадського.
На початку 1990-х років, коли Україна і Росія ділили Чорноморський флот СРСР, Київ спирався на «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки» як на історичний і юридичний прецедент.
За Гетьманату — Головний військово-морський прокурор, очолював Головне військово-морське управління при морському міністерстві у Києві. Отримав з рук гетьмана звання генерал-хорунжого. Очолював військово-морський суд Української Держави. Після повалення гетьмана Павла Скоропадського — військово-морський аташе УНР в Румунії в 1919 р.
На еміграції Редагувати
У 1922 році після поразки УНР Вадим Богомолець емігрував до Туреччини, де приєднався до організації «Комітет спасіння України».
Організація займалася розповсюдженням у Туреччині інформації про Україну і видавничою діяльністю. До лютого 1922 року Комітет очолював інженер-полковник Олександр Авдіясевич, а після його смерті цю посаду посів генерал-хорунжий Вадим Богомолець. З квітня 1922 року Комітет встиг випустити шість номерів журналу «Вільна Україна» французькою мовою.
Помер Вадим Михайлович Богомолець 19 квітня 1936 року. Похований на кладовищі в містечку Візен-Шалетт-сюр-Луан під Парижем.
Родина Редагувати
Вадим Михайлович Богомолець був двоюрідним братом академіка Олександра Олександровича Богомольця.
Кузени Богомольці були одружені з рідними сестрами: Вадим — з Софією Георгіївною Тихоцькою (1878–1947), Олександр — з її молодшою сестрою Ольгою (1891–1956).
Між сім'ями Вадима і Олександра Богомольців існувала міцна і щира дружба.
Чи підтримували обидві сім'ї спілкування між собою після 1917 року, невідомо. На той момент Вадим Богомолець служив у Севастополі, а Олександр Богомолець завідував кафедрою загальної патології медичного факультету Саратовського університету.
Молодша сестра Вадима Богомольця — Наталя Михайлівна Богомолець-Лазурська (1880–1958) грала в театрі Садовського на одній сцені з Марією Заньковецькою, була її найкращою подругою. Заміж вийшла за філолога і літературознавця Володимира Лазурського, члена одеської «Просвіти».
Після смерті Марії Заньковецької Наталя Михайлівна написала книгу спогадів про неї.
У подружжя Вадима і Софії Богомольців була єдина донька Ніна (1911 — ?). Її подальша доля невідома.
Читайте також Редагувати
Джерела Редагувати
- «Адрес-календарь и справочная книжка Полтавской губернии на 1904 год». — Полтава. 1904.
- Дашкевич Я. «Турецько-українські взаємовідносини в першій половині ХХ ст.»/«Україна. Наука і культура». Вип. 35, 2009 р. — С. 67.
- Кот С., Кучерук О. «Національний пантеон». — «Зовнішні справи», 2007 р. — № 9.
- Литвин М. Р., Науменко К. Є. «Збройні сили України першої половини XX ст. Генерали і адмірали»/ Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. — Львів, Харків. «Видавництво Сага», 2007. — 244 с.
- Мамчак М. «Україна: шлях до моря. Історія українського флоту» [ 12 квітня 2013 у Wayback Machine.]
- - С. 173, 175 Савченко Г. «Український рух у гарнізонах російської армії Кримського півострова» [ 9 липня 2015 у Wayback Machine.]
- Сайт «Боевые корабли мира» [ 16 жовтня 2007 у Wayback Machine.]