Аль-Харіс V ібн Джабала (араб. الحارث بن جبلة, або Флавій Арета грец. Φλάβιος Ἀρέθας; д/н — 569) — малік Гассанідів у 528—569 роках, філарх Аравії Петрейської та Палестини Секунди. Був вірним союзником Візантії, брав участь у війнах з Сасанідами. У роки його панування остаточно склалося так зване Гассанідське царство.
| Титул | король |
|---|---|
| Дата народження | 6 століття |
| Дата смерті | 569 |
| Батько | Jabalah IV ibn al-Harithd |
| Дитина | Al-Mundhir III ibn al-Harithd і Halimad |
| Рід діяльності | військовослужбовець |
| Посада | Patrikiosd і король |
| Аль-Харіс ібн Джабала у Вікісховищі |
Життєпис ред.
Син малік Джабали IV. Перша згадка відноситься до 523 року, коли очолював оборону Наджрану проти хим'яритського маліка Зу Наваса, але через зраду частини містян вимушен рятуватися втечею. Посів владу 528 року після загибелі батька у битві при Таннурі (на початку Іберійської війни між Візантією та Сасанідською державою). 529 року він був піднесений візантійським імператором Юстиніаном I до гідності головнокомандувача усіх арабських союзників імперії на Сході з титулом патрикія і філарха сарацинів. Проте його фактична влада була обмежена північно-східною частиною арабського кордону Візантії.
Долучився до військових кампаній проти Сасанідів. Уже в 528 році брав участь у кампанії проти лахмідського маліка Аль-Мунзіра III. У 529 році він допоміг придушити повстання самаритян в Палестині Секунда, захопивши 20 тис. хлопчиків і дівчаток, яких продав у рабство. За це отримав посаду верховного філарха та почесний титул vir gloriosissimus («найславетніший»).
530 року брав участь у переможній для візантійців битві при Дарі. У 531 році він очолив 5-тисячний військо у битві при Каллінікі. Хоча його васальні загони втекли, аль-Харіс продовжував битися на чолі власних вояків. Того ж року брав активну участь в боях навколо Мартирополя. 532 року війна припинилася.
У 537/538 або 539 роках знову вступив у конфлікт з Аль-Мунзіром III за права випасу худоби на землях на південь від Пальміри, поблизу старої Страти Діоклетіани (на південний схід від провінції Фінікія Ліванська). За цим атакував землі Лахмідів і забрав багату здобич. Шахиншах Хосров I використав цю суперечку як привід для відновлення бортьби з Візантією, і в 540 році спалахнула нова війна. Під час кампанії 541 року Аль-Харіс разом з 1200 візантійців під командуванням полководців Іоанна Глуттона і Траяна були відправлені Велізарієм до Ассирії. Вони проникли далеко вглиб ворожої території і зібрали багато здобичі. Проте в якийсь момент візантійський загін був відправлений назад, і згодом Аль-Харіс не зміг ані зустрітися з Велізарієм, ані повідомити про його місцезнаходження. До цього додався спалах хвороби серед армії, що змусило Велізарія відійти. У 544/545 році Харіт був залучений у збройний конфлікт з іншим арабським філархом аль-Асвадом.
545 року було встановлено перемир'я між Візантією та Сасанідами. Але 546 року боротьба між Гассанідами і Лахмідами продовжилася. Під час раптового нападу Аль-Мунзіра III захопив одного із синів Аль-Харіса й приніс його в жертву. Проте незабаром Аль-Харіс завдав жорсткої поразки Аль-Мунзіру III. У відповідб лахміди стали здійснювати неодноразові рейди до Сирії, де йому протистояв Аль-Харіс. У червні 554 року в битві при Явм Халімі («День Халіми»), оспіваній у доісламській арабській поезії, поблизу Халкіди, у якій Лахміди зазнали поразки, загинули Аль-Мунзір III і Джабала, син Аль-Харіса.
У листопаді 563 року Аль-Харіс відвідав імператора Юстиніана I в Константинополі, щоб обговорити питання спадщини та набіги на його володіння Амра III, якого зрештою було куплено субсидіями. Загинув 569 року під час потужного землетрусу. Йому спадкував син аль-Мунзір ібн аль-Харіс.
Віра ред.
Аль-Харіс був прихильником міафізитської доктрини, що пояснюється, швидше за все, його прагненням відстояти етнокультурну самобутність арабів у візантійського світі. Протягом свого правління аль-Харіт підтримував антихалкидонські тенденції в регіоні Сирії, головуючи на церковних радах і займаючись теологією, активно сприяючи відродженню Міафізитської церкви.
Джерела ред.
- Greatrex, Geoffrey; Lieu, Samuel N. C. (2002). The Roman Eastern Frontier and the Persian Wars (Part II, 363—630 AD). London: Routledge. ISBN 0-415-14687-9.
- Kazhdan, Alexander, ed. (1991). The Oxford Dictionary of Byzantium. Oxford and New York: Oxford University Press. ISBN 0-19-504652-8.
- Martindale, John R., ed. (1992). The Prosopography of the Later Roman Empire: Volume III, AD 527—641. Cambridge: Cambridge University Press. ISBN 0-521-20160-8.
- Shahîd, Irfan (1995). Byzantium and the Arabs in the Sixth Century, Volume 1. Washington, DC: Dumbarton Oaks. ISBN 978-0-88402-214-5.