Алке́ста, також Алкестіда (дав.-гр. Ἄλκηστις) — дочка володаря Іолку Пелія, дружина Адмета. Погодилася замість чоловіка прийняти смерть, та її врятував Геракл.
| Алкеста | |
|---|---|
| Батько | Пелій |
| Мати | Анаксібія[d] |
| Брати, сестри | Evadned |
| У шлюбі з | Адмет |
| Діти | Eumelusd |
|
Евріпід написав однойменну трагедію — Алкеста. Основою трагедії послужила маловідома північногрецька легенда про долю фессалійського царя Адмета, а також міф про покарання Зевсом Аполлона: Феб, розсерджений на батька за смерть свого сина Асклепія, знищує його кіклопів, що робили Олімпійцю блискавки. А Зевс за це віддає на певний час Аполлона на для послуг людям, і той потрапляє до Адмета, який гуманно й шанобливо ставиться до нового слуги, не знаючи, що це бог. Дія відбувається в місті Фери у Фесалії. Трагедія починається з діалогу між Аполлоном і богом смерті Танатосом. Феб розповідає, що Мойри визначили ранню смерть Адметові, але йому пощастило їх обдурити й випросити життя ціною життя когось з родини. Проте навіть батько Ферет не погоджується помирати добровільно. І лише молода дружина пропонує йому своє життя.
З'являються Адмет і Алкеста з дітьми. В останньому монолозі Адметова дружина вмотивовує причини свого трагічного рішення :
«Тебе люблю й шаную і життя своє Кладу, об ти міг світло денне бачити, Хоч я вмирать за тебе і не мусила - Могла ж я, з фессалійців мужа вибравши, Володаркою в домі жить розкішному, Та не хотіла: не було б тебе тоді, Осиротіли б діти… Тож відмовилась Од молодості — дару неповторного.»''
Помираючи, Алкеста в маренні вже бачить Аїд. Алкеста звертається до чоловіка з єдиним проханням — не одружуватися вдруге і «не приводити їм мачуху». Воно викликано не ревнощами, а турботою про дітей.
Адмет у відчаї обіцяє дружині вести самотній способ життя, вічно її пам'ятати, виконати всі її прохання. Останні слова Алкести звернуті до дітей, з якими вона зворушливо прощається. Під час цих подій до палацу Адмета прибуває його друг Геракл. Щоб не засмучувати гостя своїм горем, цар нічого не говорить йому про смерть дружини, а жалобу в будинку пояснює смертю чужої жінки.
Під час поховання між Адметом і його батьком Феретом відбувається гострий діалог: вони обвинувачують один одного у загибелі жінки. У цей час сп'янілий Геракл починє горлати веселих пісень, що обурюють слугу, і він починає його лаяти. Геракл довго не розуміє, в чому справа, поки слуга не розповідає про все. Щоб віддячити Адметові за його гостинність, Геракл відправляється на могилу Алкести, чекає демона смерті і, коли той прилітає, хапає його і душить до тих пір, поки Танатос не дає присягу повернути Алкесту. Геракл накриває її довгим покривалом, приводить до Адмета й умовляє того прийняти його подарунок — нову жінку.
Образ цієй героїні вражає глибиною почуттів і шляхетністю. Сила кохання до Адмета в ній така, що перемагає страх перед Аїдом і навіть материнське почуття. Евріпід створив зовсім новий, чистий і прекрасний образ героїні, вірної й свідомої подруги чоловіка, о поділяє з ним щастя і горе.
Перед глядачами виступають уже не герої класичної трагедії, просто люди, які в запалі сварки до лайки і ледве не б'ються. Позбавлений героїчного ореолу і герой з героїв Геракл, зображений просто доброю людиною, яка вміє насолоджуватися радощами життя і має свою нескладну життєву філософію: життя коротке, його слід використовувати для розваг, вина й жінок.
За цією легендою австрійський композитор Крістоф Віллібальд Глюк написав ліричну оперу на три дії Алкеста, яка була поставлена у Відні у 1767 році.
Див. також Редагувати
Література Редагувати
- Словник античної міфології. — К.: Наукова думка, 1985. — С. 27.
- ↑ Альцеста // Энциклопедический лексикон — СПб: 1835. — Т. 2. — С. 59.
- Любкер Ф. Pelias // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 998–999.
- ↑ Альцеста // Энциклопедический словарь / под ред. И. Е. Андреевский — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1890. — Т. Iа. — С. 592–593.
- Любкер Ф. Ἄδμητος // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 17.