Розпад Російської імперії

Розпад Російської імперії — процеси системної дезінтеграції, що відбувалися в економіці, соціальній структурі, громадській і політичній сферах Російської імперії, що призвели до припинення існування Російської імперії 1 вересня 1917 року. З проголошенням Російська республіки, Російська імперія перестала існувати. Лютнева революція 1917 призвела до помітного посилення відцентрових сил та національно-визвольних рухів, польського, українського, фінського та багатьох інших. Після Жовтневого перевороту 1917 року було проголошено, зокрема, незалежність України, Фінляндії та ряду інших країн. Спроби комуністів-більшовиків повернути контроль над національними державами (Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна та інші), провалилися в ході Весняного наступу 1918 імперської армії Німеччини. Повстання Чехословацького корпусу влітку 1918 стає каталізатором подальшого розпаду, викликавши утворення непідконтрольних Москві урядів на усій пост-російській території. У ході війни на пост-російському імперському просторі (1917–1923) комуністи-більшовики повторно окупували більшу частину території колишньої Російської імперії. Це призвело до утворення СРСР 30 грудня 1922 шляхом об'єднання Російської РФСР, Української РСР, Білоруської РСР та Закавказької СФРС, хоча масштабні національно-визвольні рухи по усій території тривають до сучасного часу. Ухвалення Конституції СРСР 31 січня 1924 сприяло визнанню цього державного утворення провідними державами того часу, зокрема новий лейбористський уряд (Велика Британія) на чолі із Рамсеєм Макдональдом став першим, що визнав владу СРСР .

Розпад Російської імперії
Країна	Російська імперія
Місце розташування	Євразія
Наступник	розпад СРСР
Дата й час	20 століття
Час/дата початку	1917
Час/дата закінчення	1922
Персонаж твору	Крах імперії
Безпосередньою причиною є	Лютнева революція
Розпад Російської імперії у Вікісховищі

Координати: 60° пн. ш. 100° сх. д. / 60° пн. ш. 100° сх. д. / 60; 100

Розпад Російської імперії станом на вересень 1918

Причини розпаду

Національні та культурні протиріччя

Величезна територія імперії та значні культурні відмінності народів, що її населяли, створювали серйозні протиріччя міжнаціональних відносин між народами, що населяли Російську імперію. Ці протиріччя визначались, найперше, між центром імперії, який спирався на московитів, та західними народами Російської імперії — поляків, фінів, українців, литовців, остзейських німців,  які культурно були більш наближені до європейської культури і частково зберегли її традиції. Це істотно відрізняло західноєвропейські імперії, які розширювалися на території, більш відсталі за метрополії, від Російської імперії, яка при розширенні на Захід встановлювала панування над народами, що були значно більш цивілізованими, ніж сама Московщина. Як наслідок, західні народи Російської імперії і, поляки, українці, фіни, прибалтійські народи всіляко опирались російському пануванню. Австрійський історик української та російської тематики Андреас Каппелер зазначав з цього приводу, що «Польський національний рух уперше і найвідчутніше похитнув Російську імперію. Він став в опозицію не лише до уряду, а й до більшої частини російського суспільства і вплинув на литовців, білорусів та українців, які століттями залежали від польської знаті й перебували під впливом польської культури. Поляки також відіграли головну роль під час кризи Радянської імперії наприкінці XX століття».

Устремління поляків на об'єднання інших поневолених Російською імперією європейських народів отримав назву прометеїзм.

Культурні протиріччя між центром імперії, колишньою деспотичною Московією, та західними народами імперії з іронією охарактеризував Тарас Шевченко: «Од молдованина до фіна / На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!».

Наслідком цих протиріч стали великі повстання, що відбулись на західних теренах Російської імперії: національно-визвольне Листопадове повстання 1830—1831 рр. поляків і литовців, яке поширилося на землі Правобережної України та Білорусі, Повстання великопольське 1848 р., що було частиною загальнопольського плану народного повстання в рамках Весни народів та Січневе повстання 1863 р., в якому разом з поляками взяли участь литовці, білоруси й українці. Ці повстання вибухнули на хвилі європейських революційних і національних рухів.

Дезінтеграція соціальних структур

Наявність значних культурних відмінностей народів, що населяли Російську імперію спричинило утворення жорстко централізованої системи управління імперією. З цього приводу російський теоретик марксизму і філософ Георгій Плеханов зауважував, що «повне підпорядкування особистості інтересам держави не було викликано якимись особливими властивостями російського народного духу. Воно було вимушеним наслідком тих умов, при яких довелося вести боротьбу за існування російським людям… Раз виникнувши, цей наслідок сам став причиною, що сильно уповільнює подальший економічний і культурний прогрес Великоросії».

Як наслідок, консервація правлячого класу та відсутність вертикальної соціальної мобільності стали одними з причин зменшення ефективності управління державою.

Дезінтеграція економіки

Починаючи з середини 1890-х років і до початку Першої світової війни переважно аграрна та технічно відстала Російська імперія пережила технічну революцію, що призвело до стрімкого зростання темпів приросту в окремих секторах промислового виробництва. Тим, не менше, зважаючи на низьку базу, рівень розвитку промисловості істотно відставав від передових промислових країн світу і становив 5,3 % при тому, що доля населення Російської імперії становила 10,2 %. Таким чином, Російська імперія, не зважаючи на успіхи в розвитку промислового сектора, лишалась відсталою бідною аграрною країною, в якій ВВП на душу населення був у 3.5 рази нижче, ніж в США, в 3.3 рази нижче, ніж в Англії, в 1.7 рази нижче, ніж в Італії.

У Першу світову війну Росія увійшла однією найбіднішою країною серед учасників війни і однією з найбідніших країн Європи. Участь у війні лише поглибила проблеми економіки імперії: було мобілізовано значну частину активного селянського населення та відбулась мілітаризація промисловості. Це призвело до зменшення виробництва сільськогосподарської продукції та її продажу, оскільки мілітаризована промисловість зменшила виробництво товарів, необхідних селянам, що, загалом, негативно вплинуло на обсяги торгівлі у державі та доступність обігових коштів. Як наслідок, виникли проблеми із забезпеченням продовольством діючої армії та промислових центрів, що сприяло посиленню соціальної кризи.

Дезінтеграція політичної системи

Величезна територія імперії та значні культурні відмінності народів, що її населяли, поступово призвели до зменшення ефективності централізованого управління та його поступового виродження.

Історичний контекст

Перша світова війна

У 1914 році Російська імперія вступила в Першу світову війну на боці Антанти проти держав Троїстого союзу. У 1915 році Німеччина окупувала безпосередньо прилеглі до свого кордону території Російської імперії (в основному сучасна Польща і Литва). Мілітаризація життя загалом та на територіях ведення бойових зокрема сприяло посиленню економічної та соціальної кризи.

Лютнева революція 1917 року

Лютнева революція 1917 року призвела до помітного посилення процесів національної самоідентифікації окремих народів, що населяли Російську імперію, насамперед польського, українського і фінського та інших.

Жовтневий переворот

Після Жовтневого перевороту 1917 року стався новий потужний сплеск національних рухів і була проголошена, зокрема, незалежність Фінляндії. Повстання Чехословацького корпусу влітку 1918 року стало каталізатором подальшого розпаду, викликавши утворення непідконтрольних Москві урядів вже на території самої Росії. Тим не менше, силою зброї та масових репресій більшовики змогли відновили контроль над більшою частиною території колишньої Російської імперії.

Розпад Австро-Угорської та Османської імперій

Одночасно з розпадом Російської імперії в 1918 році відбувся розпад Австро-Угорської імперії, однієї з наймогутніших імперій Європи. Як і в Російській імперії, розпад був викликаний Першою світовою війною та загостренням національних суперечок між національними меншинами імперії. Внаслідок розпаду утворилися такі нові держави, як Польща, Чехословаччина, Австрія та Угорщина. Інша територія імперії була розподілена між Італією, Румунією та Югославією.

Одночасно з розпадом Російської імперії також відбувався розпад Османської імперії, що тривав з 1908 (Молодотурецької революції) і до 1922 (Розділ Османської імперії). Причини розпаду були ті ж самі: Перша світова війна та загостренням національних суперечок між національними меншинами імперії.

Розпад імперії та відновлення незалежності держав

1915 рік

Польща

див також Польща

Королівство Польське (1815—1916) було утворене в результаті в результаті розподілу Варшавського герцогства між Королівством Пруссія, Австрійською імперією і Росією на Віденському конгресі 1814-1815.

В ході Великого відступу (1915) московитів під тиском наступу німецької та австро-угорської армій навесні-влітку 1915 Королівство Польське було зайняте німецько-австрійськими військами. У серпні 1916 року Німеччина і Австро-Угорщина досягли угоди про створення на території підконтрольної держави Королівства Польського (1916—1918). 5 листопада 1916 призначений німецьким імператором варшавський генерал-губернатор Г. Беселер і призначений австро-угорським імператором люблінський генерал-губернатор К. Кук оголосили від імені своїх монархів маніфест про створення Королівства Польського (1916—1918). 8 листопада 1916 Беселер закликав поляків вступати до польського вермахту, а в грудні 1916 був утворений новий, підконтрольний Німеччині орган влади - .

12 (25) грудня 1916 Микола II, для підняття морального духу московської армії, яка відступала, та припинити чутки про його наміри укласти сепаратний мир з Німеччиною видав наказ від імені Верховного головнокомандувача до військ, в якому були такі слова: «Час для наступу миру ще не настав… Росія ще не виконала завдання, поставлені перед нею війною… відновлення вільної Польщі…». Заява про вільну Польщу від московського царя було зроблено вперше.

16 (29) березня 1917 року Тимчасовий уряд Росії визнав право Польщі на незалежність за умови «вільного військового союзу» з Росією, тобто, зробив спробу повернути Польщу як маріонеткову державу під свій контроль. Цьому визнанню сприяли створені у Росії ще в 1914 році структури Польської військової організації (в червні того ж року в Петрограді пройшов з'їзд Союзу військових поляків в Росії).

В серпні 1917 лідерами ряду польських партій був заснований Польський національний комітет (ПНК), метою якого було створення незалежної польської держави. ПНК отримав дипломатичну підтримку Третьої Французької Республіки, Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, Королівства Італія (1861—1946) та США. З рубежу 1917-1918 років можна говорити про визнання міжнародним співтовариством права на відродження незалежної Польської держави.

12 вересня 1917 року почались реформи державного управління в Королівстві Польському. 27 жовтня 1917 року була створена Рада Регентства, яка тимчасово здійснювала повноваження польського монарха, 3 березня 1918 року між а (Російською Совєцкьою Республікою і Центральними державами був укладений сепаратний мирний договір, за яким польські землі, виводилися з-під московитської окупації. 9 квітня 1918 року були проведені вибори в законодавчий орган королівства — Державну Раду (Польське Королівство 1918). 29 серпня 1918 Рада народних комісарів РСФРР анулювала договори Російської імперії про розподіл Польщі, остаточно оформивши незалежність Польщі від Росії, як політично, так і юридично.

березень 1917 - жовтень 1917

Після Лютневої революція в Російській імперії 4 березня 1917 Тимчасовий уряд прийняв указ про усунення всіх губернаторів і віце-губернаторів від займаних посад. В губерніях, где було земство, губернатори замінялися головами губернських земських управ. Де земств не було, керівництва не було встановлене, що паралізувало систему місцевого управління. 16 березня 1917 р.Тимчасовий уряд визнав незалежність Польщі (де-факто неконтрольованої з початку німецької окупації в 1915 р.) за умови укладення з Росією «вільного військового союзу».

Фінляндія

див також Велике князівство Фінляндське, Фінська Соціалістична Робітнича Республіка, Проголошення незалежності Фінляндії, Фінляндія

Зречення Миколи II від престолу 2 березня 1917 року автоматично розірвало персональну унію з Великим князівством Фінляндським. 20 (7) березня 1917 Тимчасовий уряд видав Акт про затвердження Конституції Великого Князівства Фінляндського, який стверджував повернення Фінляндії всіх прав часів автономії і скасовував всі обмеження періоду московізації Фінляндії.

26 (13) березня 1917 на зміну русифікованому утворено новий — . Головою фінського Сенату лишався російський генерал-губернатор Фінляндії. Тимчасовий уряд 31 березня призначив на цю посаду .

У розпал липневої кризи 1917 парламент Фінляндії проголосив незалежність Великого князівства Фінляндського від Росії у внутрішніх справах і обмежив компетенцію Тимчасового уряду питаннями військової і зовнішньої політики. 18 (5) липня, коли ще був не зрозумілий результат повстання більшовиків в Петрограді, парламент Фінляндії схвалив соціал-демократичний проект про перебирання верховної влади, але цей закон був відхилений Тимчасовим урядом Росії, парламент Фінляндії розпущений, а його будівля була захоплена московитськими військами.

8 вересня був сформований останній , який мав над собою російський контроль — . 17 (4) вересня 1917 був призначений останній генерал-губернатор Фінляндії — Микола Некрасов.

15 листопада 1917 року було ухвалене остаточне рішення — Парламент Фінляндії проголосив себе вищою державною владою. Ця можливість була передбачена в законі про престолонаслідування, параграфом 38, прийнятим під час шведського правління, що зберіг силу при московських імператорах: при відсутності претендентів на престол протягом півроку парламент мав право сам вирішити це питання. Після цього рішення Уряд Сетяля подав у відставку. 27 листопада 1917 року зібрався Сенат нового складу під головуванням Пера Евінд Свінхувуд.

Країни Балтії

До лютого 1917 року вся Литва і частина Латвії були звільнені від московського панування німецькими військами, Естонія і частина Латвії залишалися під контролем московського уряду.

Естонія

див також Комуна трудового народу Естонії, Естонська Республіка (1918—1940), Естонія

16 березня 1917 була обрана . Одночасно комісаром Тимчасового уряду в Естляндській губернії було призначено колишнього ревельського міського голову Яана Поска.

22 березня в Ревелі організовано Талліннський естонський союз, який зажадав від Тимчасового уряду приєднання до Естляндської губернії північних повітів Ліфляндії і введення автономії. 26 березня в Петрограді відбулася 40-тисячна демонстрація на підтримку автономії. 30 березня Тимчасовий уряд видав постанову «Про тимчасове влаштування адміністративного управління і місцевого самоврядування Естляндської губернії», відповідно до якого до складу Естляндськой губернії були включені північні повіти Ліфляндської губернії з естонським населенням (Юр'ївський, Перновський, Феллінський, Верроський і Езельський повіти, а також населені естонцями волості Валкського повіту; точна нова межа між Естляндською і Ліфляндською губерніями так і не була встановлена) і створювався дорадчий орган при губернському комісарові — Тимчасова земська рада Естляндської губернії, яка стала першими Всеестонськими зборами народних представників. Земська рада обиралася повітовими земськими радами та міськими думами. У губернську земську раду було обрано 62 депутати, перше засідання відбулося 14 липня 1917 року в Ревелі, головою Ради обрано Артура Вальнера.

З квітня 1917 року в російській армії стали створюватися естонські національні військові частини, їхній оргкомітет сформовано 20 квітня.

31 травня в Ревелі відбувся I Естонський церковний з'їзд, на якому було ухвалено рішення утворити самостійну Естонську євангелічно-лютеранську церкву.

3-4 липня в Ревелі на I-му Естонському національному конгресі було висунуто вимогу про перетворення Естляндії в автономний округ Російської демократичної федеративної республіки. Однак провідні політичні сили Росії не підтримали ідею федералізації країни, а Тимчасовий уряд відклав рішення національного питання до скликання Установчих зборів.

23-27 липня Ревельска Рада робітничих і солдатських депутатів організувала і провела I з'їзд Рад Естляндськой губернії, на якому обрано (Всеестляндскій виконком Рад).

Під час операції «Альбіон» 29 вересня (11 жовтня) — 20 жовтня (2 листопада) 1917 рік німецький флот зайшов у Ризьку затоку і зайняв острови архіпелагу Моонзунд.

18 лютого 1918 року німецькі війська почали наступ в Естонії. 19 лютого 1918 року Земська рада сформувала підпільний Комітет порятунку Естонії під головуванням Костянтина Пятса. 24 лютого Виконком Рад Естляндії і Ревельська Рада робітничих і солдатських депутатів покинули місто Ревель. Цього ж дня Комітет порятунку Естонії опублікував «Маніфест до всіх народів Естонії», який оголошував Естонію незалежною демократичною республікою, нейтральною відносно російсько-німецького конфлікту. У той же день Костянтина Пятса обрано головою Тимчасового уряду Естонії.

25 лютого 1918 року в Ревель увійшли німецькі війська, а до 4 березня всі естонські землі були звільнені німецькими військами від влади росії і включені в Область Верховного командування всіма німецькими збройними силами на Сході (Ober Ost). Німецька влада не визнала незалежності Естонії і встановила в краї військово-окупаційний режим, при якому на ключові адміністративні посади призначалися офіцери німецької армії або остзейські німці.

Латвія

див також війна за незалежність Латвії, Латвійська Соціалістична Радянська Республіка, Латвія

У вересні 1917 року в зайнятій німецькими військами Ризі латиські політичні партії сформували коаліцію — Демократичний блок.

У лютому 1918 року територію Латвії зайняли німецькі війська та ліквідували Республіку Ісколата.

8 березня 1918 року Курляндським ландесратом було проголошено про створення незалежного Курляндського герцогства. 15 березня Вільгельм II підписав акт про його визнання самостійною державою.

12 квітня в Ризі, на об'єднаному ландесраті Ліфляндії, Естляндії, м. Рига і о. Езель було оголошено про створення Балтійського герцогства, до складу якого увійшло і Курляндске герцогство, і про встановлення персональної унії Балтійського герцогства з Пруссією. Передбачалося, що формальним главою герцогства стане Адольф Фрідріх Мекленбург-Шверінський, з метою подальшого приєднання країн Балтії до федеративної Німецької імперії.

26 січня 1921 країни-переможці в Першій світовій війні (Антанта) офіційно визнали незалежність Латвійської Республіки.

22 вересня 1921 Латвія і дві інші прибалтійські країни були визнані Лігою Націй.

Литва

див також Литовське королівство (1918), Литовська радянська республіка, Литва

У вересні 1917 року Литва була звільнена від московського панування німецькою армією. 18-22 вересня 1917 року з дозволу німецької влади була проведена Вільнюська конференція, яка обрала Раду Литви. 11 грудня Рада Литви прийняла декларацію про незалежність і «вечні союзні зв'язки Литовської держави з Німеччиною».

16 лютого 1918 Рада Литви прийняла «Акт незалежності Литви», який стверджував повну свободу Литви від будь-яких союзницьких зобов'язань перед Німеччиною, але 21 лютого канцлер Німеччини повідомив Раду, що німецька держава не може визнати незалежність Литви на таких засадах. 28 лютого президія Ради заявила, що Рада згодна на визнання незалежності відповідно до принципів попередньої декларації, 23 березня 1918 імператор Вільгельм II визнав незалежність Литви.

Білорусь

див також Соціалістична Радянська Республіка Білорусі та Білоруська Народна Республіка, Білорусь

Західні землі Білорусі під час Першої світової війни було окуповані вермахтом в 1915 році. Німецька окупаційна влада на окупованих територіях намагалася розвинути місцеву лісову промисловість, були відкрили білоруські, литовські та єврейські школи з обов'язковим вивченням німецької мови, навчання російською мовою було заборонене.

З липня 1917 року в Білорусі активізувалися білоруські національні сили, які з ініціативи Білоруської соціалістичної громади провели II з'їзд білоруських національних організацій та ухвалили рішення домагатися автономії Білорусі в складі демократичної республіканської Росії. На з'їзді була сформована Центральна Рада, яка після жовтня 1917-го була перетворена у Велику білоруську раду. 25 березня 1918 року, після тривалих суперечок між прихильниками незалежності й прихильниками автономії Білорусі в складі Росії більшістю голосів була прийнята Третя Статутна грамота, у якій Білоруська Народна Республіка проголошувалася незалежною державою.

Україна

див також Українська революція (1917—1921), Українська Народна Республіка, Україна

17 березня 1917 року в Києві на зборах представників політичних, громадських, культурних і професійних організацій було оголошено про створення Української Центральної Ради. завданням якої її творці визначили координацію національного руху, на перших порах позиціонувала себе як територіальний орган, який проводив в Україні революційну політику Тимчасового уряду.

У квітні на Всеукраїнському національному з'їзді було ухвалено рішення про створення проекту автономного статусу України, сформований орган виконавчої влади (Мала Рада). Резолюція цього з'їзду відображала ескалацію вимог до Тимчасового уряду, зокрема, вимогу, що в майбутній мирній конференції брали участь «крім представників воюючих держав і представники народів, на території яких відбувається війна, в тому числі і України», що чітко вказувало про намір перетворити Україну в суб'єкт міжнародного права, що виходило за рамки програми автономії.

У травні під егідою Ради пройшов ряд всеукраїнських з'їздів: військовий, селянський, робочий, кооперативний. Рішуча вимога «негайного проголошення особливим актом принципу національно-територіальної автономії» містилося і в рішеннях Першого Всеукраїнського військового з'їзду, який також висловився за «негайне призначення при Тимчасовому уряді міністра у справах України», реорганізацію армії за національно-територіальним принципом, формування української національної армії, «українізації» Чорноморського флоту і окремих кораблів Балтійського флоту.

На основі резолюцій з'їздів Рада склала спеціальний меморандум Тимчасовому уряду. У першому пункті документа говорилося, що «від Тимчасового уряду очікується вираз в тому чи іншому акті принципово-доброзичливе ставлення» до гасла автономії. Висувалася вимога участі «представників українського народу» в міжнародному обговоренні «українського питання». П'ятий пункт меморандуму був такий: «В інтересах підняття бойової потужності армії і відновлення дисципліни необхідне проведення в життя виділення українців в окремі військові частини як в тилу, так, за можливості, і на фронті». Це був фактично перший крок до створення незалежної армії — і значить, самостійної держави. Інші пункти передбачали поширення українізації початкової школи на середню і вищу «як щодо мови, так і предметів викладання», українізацію адміністративного апарату, субсидування українських владних структур з центру, амністію або реабілітацію репресованих осіб української національності.

16 червня було опубліковано повідомлення Тимчасового уряду про «негативне рішення щодо питання про видання акта про автономію України». Незважаючи на це, 23 червня на засіданні Комітету Центральної ради був прийнятий і в того ж дня оприлюднений Перший Універсал, що проголосив в односторонньому порядку національно-територіальну автономію України в складі Росії. Законодавчим органом оголошувалося Всенародні українські збори (Сейм), що обирається загальним рівним, прямим, таємним голосуванням, при цьому ясно давалося зрозуміти, що його рішення будуть мати пріоритет над рішеннями Всеросійських установчих зборів. Центральна рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ в Україні, для забезпечення її діяльності вводилися додаткові збори з населення України. 29 червня Центральна рада створила Генеральний секретаріат — свій виконавчий орган. Першим генеральним секретарем був обраний В. Винниченко. С. Петлюра зайняв пост генерального секретаря з військових справ. У Декларації Генерального секретаріату, проголошеної 29 червня, створюваному секретаріату військових справ було поставлено завдання «українізації армії, як в тилу, так, по можливості, і на фронті». Рада в Декларації Генерального секретаріату була названа «вищим не тільки виконавчим, але й законодавчим органом усього організованого українського народу».

В кінці червня та на початку липня в Києві пройшли переговори з делегацією Тимчасового уряду — військовим і морським міністром О. Ф. Керенським, міністром закордонних справ М. І. Терещенко, міністром пошти і телеграфу І. Г. Церетелі, до яких приєднався і міністр шляхів сполучення Н. В. Некрасов. За підсумками переговорів делегація заявила, що Тимчасовий уряд не заперечуватиме проти автономії України, однак просить утриматися від одностороннього декларування цього принципу й залишити остаточне рішення Всеросійським установчим зборам. Переговори закінчилися угодою, заснованим на взаємних поступках. Найзначніший крок назустріч Раді з боку делегації полягав у визнанні права на самовизначення за «кожним народом». При цьому делегація без погодження з урядом визнала територіальні претензії Ради на 9 губерній (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Херсонська, Катеринославська, а також північна Таврія). Ці дії викликали урядову криза в Петрограді: 15 липня на знак протесту проти цього рішення пішли у відставку всі міністри-кадети.

15 липня з Петрограда до Києва надійшла телеграма з текстом урядової декларації, де говорилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд прихильно поставиться до розробки Українською радою проекту національно-політичного статуту України. У відповідь Центральна рада 16 липня проголосила Другий Універсал, в якому було заявлено, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України, і, найголовніше, декларувалося, що Рада виступає рішуче проти самовільного оголошення автономії України до Всеросійських установчих зборів. З приводу військового питання приймалася фактично точка зору Тимчасового уряду прикомандирування представників кабінету і Військового міністра Генштабу, питання про «українізацію» армії були виведені на другий план.

В середині липня українська делегація прибула до Петрограда для затвердження складу Генерального секретаріату Тимчасовим урядом. Делегація привезла з собою Статут Генерального секретаріату, в преамбулі якого йшлося, що Центральна Рада є органом революційної демократії всіх народів України, її мета — остаточне введення автономії України, підготовка Всеукраїнських та Всеросійських установчих зборів. Урядова комісія, однак, відкинула Статут Генерального секретаріату і 17 серпня замінила його на «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», згідно з якою Генеральний секретаріат перетворювався в місцевий орган Тимчасового уряду, його правочинність поширювалася лише на 5 губерній (Київську, Волинську, Подільську, Полтавську і Чернігівську), були ліквідовані секретаріати військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошти і телеграфів. Кількість секретаріату таким чином зменшувалася до семи, причому вводилося квотування за національною ознакою; чотири з семи повинні були бути неукраїнцями. У документі Тимчасового уряду не було ні найменшої згадки про липневі домовленості. Поява цього документа лише посилила напруженість і Рада в своїй резолюції від 22 серпня охарактеризувала його як свідчення «імперіалістичних тенденцій російської буржуазії щодо України». Заклик до «організованої боротьби … трудящих мас населення всієї України» свідчив про явну ескалацію протистояння Києва і Петрограда, як і бойкот Радою , скликаної у Москві 12 серпня.

В кінці вересня була опублікована нова Декларація Секретаріату, в якій про липневі угоді вже не згадувалося — цим документом в Україні явочним порядком вводилася та сама структура управління, на яку Тимчасовий уряд наклав заборону своєю «Інструкцією» від 17 серпня. Більш того, в Декларації вказувалося, що секретаріату військових справ (створення якого Тимчасовий уряд однозначно заборонив) має бути надано право призначення та відставки «військових чинів у військових округах на території України і в усіх українських військових частинах», при цьому за «вищої військовою владою» визнавалося лише чисто формальне право «затвердження» цих розпоряджень української влади. У відповідь Тимчасовий уряд, посилаючись на відсутність офіційної постанови про заснування Центральної ради, ухвалив рішення вважати саму Центральну раду, Секретаріат, а заодно і свою «Інструкцію» від 4 серпня «неіснуючими». Через тиждень Тимчасовий уряд спробував викликати в Петроград «для особистих пояснень» трьох керівників Ради — В. К. Винниченка (голова Генсекретаріату), О. М. Зарубіна (генеральний контролер) та І. М. Стешенко (генеральний секретар). Рада цей виклик ігнорувала, заявивши, що «не допустить слідства над українською революційною народною установою». У резолюції, прийнятій в цей же період Всеукраїнською радою військових депутатів, містився заклик «ігнорувати» призначення Тимчасовим урядом комісара м. Києва та вважати неприпустимими будь-які призначення на посади в Київському військовому окрузі без відома Центральної ради, а також заборонялося виконувати розпорядження будь-якої посадової особи, призначеної без узгодження з Центральною радою. Це був прямий крок до незалежності України та розвалу Російської імперії, який відбувся ще до Жовтневого перевороту і повалення Тимчасового уряду.

Крим

див також Кримська Демократична Республіка, Кримський крайовий уряд, Кримська Радянська Соціалістична Республіка, Кримська Автономна Соціалістична Радянська Республіка, Українська Радянська Соціалістична Республіка,

9 грудня по 26 грудня 1917 року в Ханському палаці в Бахчисараї відбувся I Курултай кримськотатарського народу (крим. Qırımtatar Halqınıñ Birinci Qurultayı) — національний з'їзд кримських татар, який проголосив про створення Кримської Народної Республіки, обрав президію (до якої увійшов зокрема Номан Челебіджихан) і ухвалив демократичну Конституцію, з якою було запроваджено загальне виборче право, рівноправність чоловіків і жінок, скасовано звання і станові привілеї, затверджено порядок скликання парламенту та обрання національного уряду.

Наприкінці січня 1918 року більшовики захопили увесь Крим, оголосили про розпуск Курултаю і Ради народних представників та влаштували на півострові масовий терор.. У Ялті, Феодосії, Євпаторії, розгорнулося переслідування кримотатарської місцевої інтелігенції. Радянські солдати ґвалтували кримськотатарських жінок. Було заарештовано і розстріляно без суду у лютому 1918 р. в Севастополі муфтія Ч. Челебієва. Інший лідер кримських татар Д. Сейдамет встиг виїхати через Україну та Кавказ до Османської імперії. Значна кількість вояків КНР пішла в гори.

Під загрозою наступу четвертного союзу, 19 і 21 березня двічі (перший раз — в межах всієї губернії, другий — Криму) більшовиками було проголошено Соціалістичну Радянську Республіку Тавриди.

Внаслідок успішної Кримської операції (1918) армія Армії УНР форсувала Сиваш і звільнила від більшовиків Джанкой і дісталася Сімферополя. Перемоги було досягнуто з мінімальними втратами. Однак далі, через політичний конфлікт між керівництвом УНР і союзниками Німецької імперії, війська УНР були змушені полишити Крим. З відходом німецьких військ у 1919 Крим знову опиняється під окупацією більшовиків (Червона армія) у 1920 — під владою Армії Денікіна, а з 1921 (після вигнання залишків білогвардійців-врангелівців) — остаточно під владою більшовиків. 18 жовтня 1921 утворено Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку в складі РРФСР.. З 1945 до 1954 Кримська область перебувала у складі Російської РФСР, а з 1954 до 1991 — у складі Української РСР. З 1991 Крим - це Україна.

Дон

див також Всевелике Військо Донське (1918 – 1920), Донська радянська республіка(1918)

Після Лютневої революції велике значення на Дону починають грати Донський військовий З'їзд - Коло порятунку Дону та його виконавчі органи: Військовий уряд та Донський обласний отаман.

Кубань

див також Кубанська Народна Республіка

У квітні 1917 року Кубанське козацьким військом було створено політичну організацію — Кубанська рада. 24 вересня 1917 року Кубанська рада прийняла рішення про створення Законодавчої Ради (парламенту).

Північний Кавказ

1 травня 1917 року у Владикавказі за ініціативи Тимчасового Центрального Комітету об'єднаних горців відбувся Перший Гірський з'їзд, на якому було створено . Центральному комітету Союзу об'єднаних горців безпосередньо підпорядковувались Дагестанська область, гірські округи Терської області (Назрановський, Нальчикський, Владикавказький, Грозненський, Веденський, Хасав-Юртовський), Ногайський округ Терської області, Кубанський Гірський обласний комітет і Кубанська Гірська обласна рада, виконавчі комітети ногайців і караногайців Ставропольської губернії.

Закавказзя

див також Бакинська комуна, Азербайджанська Радянська Соціалістична Республіка, Вірменська Радянська Соціалістична Республіка, Соціалістична Радянська Республіка Абхазія, Грузинська Радянська Соціалістична Республіка, Нахічеванська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, Закавказька Демократична Федеративна Республіка, Спеціальний Закавказький Комітет

24 листопада 1917 нарада, в якій взяли участь представники всіх політичних партій, Крайової і Тифліської Рад, Особливого Закавказького комітету, консулів країн Антанти, відмовилася визнати владу Раднаркому Радянської Росії. Представники партії більшовиків, які опинилися на нараді в меншості, оголосили декларацію, що засуджувала організаторів наради, і покинули її.

5 грудня 1917 року між російськими і турецькими військами на Кавказькому фронті було укладено так зване Ерзінджанське перемир'я. Це призвело до масового відходу російських військ з Західної Вірменії на територію Росії. До початку 1918 турецьким силам в Закавказзі фактично протистояли лише кілька тисяч кавказьких (в основному вірменських) добровольців під командою двохсот офіцерів.

25 січня 1918 після розгону Установчих зборів, Закавказький комісаріат, обговоривши питання про політичне становище, ухвалив рішення про скликання Закавказького сейму з делегатів від Закавказзя до Всеросійських Установчих зборів як законодавчого органу Закавказзя.

Татарстан

див також Ідель-Урал, Татарська Автономна Радянська Соціалістична Республіка, Татарстан

1-ший Всеросійський з'їзд мусульман на початку травня 1917 року в Москві прийняв резолюцію про територіальну автономію та федеративний устрій. Активними прихильниками створення власної держави були, зокрема, Ільяс та Джангір Алкіни, Галімжан Ібрагімов, Усман Токумбетов та деякі інші, пізніше обрані 1-м Всеросійським мусульманським військовим з'їздом до Всеросійської Мусульманської Військової Ради – Харбі Шуро. На спільному засіданні цього з'їзду з 1-м Всеросійським мусульманським військовим з'їздом та Всеросійським з'їздом мусульманського духовенства 22 липня 1917 року було проголошено Національно-культурну автономія тюрко-татар-мусульман Європейської Росії і Сибіру. Крім того, 27 липня на 3-му засіданні 2-го Всеросійського мусульманського з'їзду за доповіддю Максуді Садрі було засновано координуючий орган Національної Ради - Міллі Меджліс, з місцем перебування у місті Уфа.

Башкирія

див також Башкирський уряд, Держава Башкортостан, Башкирський націоналізм та Башкирська Автономна Радянська Соціалістична Республіка

З 20 по 27 липня 1917 в Караван-сараї в Оренбурзі проходив 1-ший Всебашкирський курултай. До його президії обрані голови обласного бюро Сагід Мрясов, Аллабірде Ягафаров, Ахмет-Закі Валіді, Курбангалієв Мухаммед-Габдулхай, Хурматулла Ідельбаєв. З'їзд обговорив і прийняв резолюції про роботу Тимчасового бюро, про управління Башкортостаном, про ставлення до війни і національної армії, про земельні справи, освіту і становище жінок. На з'їзді було обрано Башкирське центральне шуро у складі 6 чоловік. Шуро безпосередньо займався підготовкою переговорів і реалізацією автономії Держави Башкортостан Обрано членів виконавчого комітету Центрального Шуро: Манатов Шаріф (голова), Мутін Гаріф, Мрясов Сагід, Мутін Ільдархан, Куватов Усман, Юмагулов Харіс.

Казахстан, Туркестан

див також Алашська автономія, Туркестанська автономія, Казахстан

На Першому Всеказахському з'їзді, що відбувався в Оренбурзі з 21 по 28 липня 1917 року, відбулося організаційне оформлення партії Алаш-орда із утоворенням самопроголошених держав Алаш-Орда та Туркестанська автономія

Cибір

8 жовтня 1917 року сибірське обласництво оголосило Сибір автономією і створило перший сибірський уряд на чолі з Григорієм Потаніним, який згодом був знищений більшовиками.

листопад 1917 - січень 1918

Новий сплеск відцентрових рухів та державотворення поневолених регіонів відбувається із захопленням влади більшовиками, та ухваленні Декларації прав народів Росії від 2 листопада 1917 року, в якій визнавали право на вільне самовизначення аж до повного відділення. 12 (25) листопада 1917 року відбуваються Вибори до Всеросійських установчих зборів. 5 (18) січня 1918 року Установчі збори збираються на своє перше засідання у Петрограді, і за кілька годин до примусового розпуску проголошують Росію демократичною федеративною республікою.

Фінляндія

Громадянська війна у Фінляндії січень — травень 1918

див також Проголошення незалежності Фінляндії, Громадянська війна у Фінляндії

15 (28) листопада 1917 року парламент Фінляндії взяв найвищу владу в країні та сформував новий склад уряду — під керівництвом Пера Евінда Свінгувуда (див. ), який уповноважив свого голову представити в парламент Фінляндії проект нової Конституції Фінляндії. Передаючи 21 листопада (4 грудня) 1917 року проект нової Конституції на розгляд парламенту Фінляндії , голова сенату Пер Евінд Свінгувуд оголосив заяву Сенату «До народу Фінляндії», у якій було оголошено про намір змінити державний устрій Фінляндії (прийняття республіканської форми правління), а також містилося звернення «до влад іноземних держав» (зокрема до Всеросійських установчих зборів) з проханням про визнання політичної незалежності та суверенітету Фінляндії (яке пізніше було названо «). 23 листопада (6 грудня) 1917 року декларацію схвалив парламент Фінляндії голосуванням 100 проти 88.

18 ((31) грудня 1917 року державну незалежність Фінляндії першою визнав Раднарком (уряд) РСФРР під головуванням В.Леніна. У січні 1918 року незалежність Фінляндії визнали Німеччина та Франція.

Одночасно з цими подіями посилилося протистояння між прихильниками соціал-демократичної партія Фінляндії (основними силами яких були загони фінської червоної гвардії,яких підтримували "червоні") та (на стороні якого були загони самооборони (охоронні загони, Охоронний корпус Фінляндії, яких підтримували "біл"). Також в країні знаходилося близько 80 тисяч військ окупаційної російської імперської армії.

27 січня в країні почалося переворот "червоних", організований крайньою лівою , який призвів до громадянської війни між "червоною" Фінською СРР із національними силами фінів (Республіка Фінляндія).

Естонія

Протягом 23—25 жовтня (5—7 листопада) 1917 року влада в Естляндській губернії, за винятком зайнятими німецькими військами Моонзундського архіпелагу, перейшла до Рад робітничих і солдатських депутатів в особі Військово-революційного комітету Естляндської губернії (голова — І. В. Рабчинський, заступник голови — В. Е. Кінгісепп), а 27 жовтня (9 листопада) Яан Поска передав усі справи з управління Естляндською губернією уповноваженому ВРК В. Е. Кінгісеппу. Верховним органом влади оголошено Виконавчий комітет Рад робітничих і солдатських депутатів Естляндської губернії. Водночас Земська рада Естляндії продовжувала функціонувати, формування естонських військових частин тривало.

15 (28) листопада 1917 року Земська рада Естляндії оголосила про скликання найближчим часом Естонських Конституційних Зборів «для визначення майбутнього державного устрою Естонії», а до скликання Зборів проголосила себе верховною владою в країні. 19 листопада (2 грудня) Виконком Рад робітничих і солдатських депутатів Естляндської губернії ухвалив рішення про розпуск Земської ради, однак одночасно підтримав ідею скликання Естонських Конституційних Зборів і призначив вибори на 21—22 січня (3—4 лютого) 1918 року. Незважаючи на розпуск, Земська рада Естляндії продовжила підпільну діяльність через свої органи — правління, раду старійшин, земську управу.

Наприкінці 1917 року територія Естляндії розширилася. Постановою Виконкому Ради Естляндії від 23 грудня 1917 року (5 січня 1918 року) місто Нарва було передано з Петроградської губернії до складу Естляндської губернії, і в її складі утворено Нарвський повіт. До складу нового повіту увійшли місто Нарва, Вайварська, Сиренецька волості, волості Ійзаку, Йихві Везенбергського повіту Естляндської губернії та низка поселень Ямбурзького повіту Петроградської губернії. Це рішення було ухвалене на підставі підсумків проведеного 10 (23) грудня 1917 року плебісциту.

21—22 січня (3—4 лютого) 1918 року були проведені вибори до Всеросійські установчі збори, у результаті яких перше місце посіла РСДРП(б), отримавши 37,1 % голосів. Установчі збори передбачалося відкрити 15 лютого 1918 року.

У грудні 1917 року на острові Найссаар, що служив військово-морською базою, прикриваючи вхід на ревельський рейд, була самопроголошена Радянська республіка матросів та будівельників.

Латвія

На початку грудня 1917 року на не зайнятій німцями території в місті Валці латвійськими національними партіями і організаціями була сформована Латвійська тимчасова національна рада (ЛТНР).

Також 24 грудня 1917 року (6 січня 1918 року) в латвійському місті Валка Виконком Ради робітничих, солдатських і безземельних депутатів Латвії (Ісколат) прийняв декларацію про самовизначення Латвії. Була утворена Республіка Ісколата, влада якої поширювалася на райони Латвії, не зайняті німецькими військами. Головою уряду Республіки Ісколата став Фріціс Розіньш (Розіньш).

1 січня Виконком заборонив діяльність ЛТНР, однак Фріцис Розінь призупинив це рішення, і ЛТНР продовжив свою діяльність. 30 січня 1918 року Латвійська тимчасова національна рада ухвалила рішення про створення суверенної і демократичної Латвії, до якої повинні бути включені всі населені латвійцями регіони.

Литва

1 (24) грудня 1917 року Литовська Таріба прийняла декларацію про незалежність у «вічних союзних зв'язках Литовської держави з Німеччиною».

Білорусь

Після Жовтневого перевороту в Петрограді влада у Білорусі була захоплена до більшовицьким Облвиконкомом Західної області та фронту (Облвиконкомзах).

Одночасно з цим активізувалися і національні сили в Білорусі. Білоруська Центральна Рада була перетворена у Велику Білоруську Раду (ВБР). ВБР не визнавала влади Облвиконкомзаху, який вважала виключно фронтовим органом. У грудні 1917 року за наказом Обліскомзаху озброєні представники більшовиків, заарештували президію і розігнали делегатів Першого Загальнобілоруського конгресу.

Українська Народна Республіка

Україна

На початок Жовтневого перевороту на владу в Києві претендували три основні політичні сили: Українська Центральна Рада, органи влади Тимчасового уряду (Міська рада і штаб Київського військового округу) та Київська Рада. У місті нараховувалося до 7 тис. бійців революційних загонів, зокрема до 3 тис. червоногвардійців, тоді як штаб Київського військового округу мав до 12 тис. осіб. Крім того, власними українськими військами розпоряджався уряд Української Центральної Ради.

27 жовтня (9 листопада) Київська Рада прийняла резолюцію про підтримку більшовицького перевороту в Петрограді і оголосила себе єдиною владою в Києві. 29 жовтня (11 листопада) почалося повстання, підтримане розпочатим 30 жовтня (12 листопада) страйком до 20 тис. робітників. До 31 жовтня (13 листопада) більшовики зайняли штаб Київського військового округу, командування якого 1 (14 листопада) покинуло місто. Однак переворот більшовиків закінчився провалом: Українська Центральна Рада стягнула до Києва лояльні частини і більшовики були вибиті з міста.

7 (20 листопада) Українська Центральна Рада своїм III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку у межах Київської, Волинської, Подільської, Херсонської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської губерній та повітів Північної Таврії. Одночасно Українська Центральна Рада ухвалила закон про вибори до Установчих зборів України та низку інших законів. 12 (25 листопада) були проведені демократичні вибори до Всеросійських Установчих зборів, в яких взяли участь деякі діячі Центральної Ради. За результатами виборів більшовики отримали 10 %, інші партії — 75 %.

3 (16 грудня) РНК РСФРР був змушений визнати право України на самовизначення, водночас у першій половині грудня 1917 року загони комуніста Антонова-Овсієнко почали окупацію району Харківщини, і 4 (17 грудня) уряд Радянської Росії висунув ультиматум Українській Центральній Раді «надавати сприяння революційним військам у їхній боротьбі з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням», проте УЦР відкинула цей ультиматум. За ініціативою більшовиків була розпочата підготовка до скликання Всеукраїнський з'їзд рад в Києві, який завершився підтримкою чинної Української Центральної Ради і її курсу. Тому за підтримки Радянської Росії більшовики створили паралельний Всеукраїнський з'їзд рад в Харкові, що відбувся 11-12 (24-25) грудня 1917 року, де була проголошена маріонеткова Українська Народна Республіка Рад (у складі Росії) і обраний Народний секретаріат (уряд), тоді як у Києві збереглася влада Української Центральної Ради та її виконавчого органу — Генерального секретаріату Української Центральної Ради. У грудні 1917 — січні 1918 більшовики за підтримки Росії продовжили Першу радянсько-українська війну проти військ Української Центральної Ради. Більшовики окупували Катеринослав, Полтаву, Кременчук, Єлисаветград, Миколаєв, Херсон та інші міста. 21 грудня 1917 (3 січня 1918 за новим стилем) на нараді президія Румчороду (Рада солдатських депутатів від Румунського фронту, Чорноморського Флоту та Одеси) оголосив Одесу вільним містом.

22 грудня 1917 (4 січня 1918) делегація УЦР прибула до Брест-Литовська для самостійної участі в мирних переговорах. Троцький був змушений визнати українську делегацію самостійною стороною переговорного процесу.

Після розгону більшовиками Установчих зборів (6 (18) січня 1918 року) Центральна Рада 9 (22) січня 1918 року прийняттям IV Універсалу проголосила Українську Народну Республіку незалежною і суверенною країною.

16 (29) січня 1918 у Києві спалахнув січневий заколот під керівництвом київського комітету більшовиків РСДРП(б) , а 13 січня (26 січня за новим стилем) 1918 року в Одесі почалося повстання Румчорода.

Січневий заколот в Києві було придушений до вечора 22 січня (4 лютого) 1918 року, але повстання в Одесі завершилося 18 січня із утворенням короткочасного квазідержавного утворення Одеської радянська республіки, яка визнала вищу владу Раднаркому в Петрограді і радянського уряду в Харкові. Одеська радянська республіка була формально включена Бессарабія, в столиці якої (Кишиневі) 13 січня 1918 року Революційним штабом радянських військ Бессарабського району було організоване захоплення всіх найважливіших об'єктів. Однак 18 січня в Бессарабію зайшли війська УНР, і наступного дня розпочався наступ Румунії.

26 січня (8 лютого) 1918 року російські більшовики під командуванням Муравйова окупували Київ. Наступного дня 27 січня 1918 (9 лютого 1918) делегація Українською Народної Республіки у Бересті підписала Берестейський мир із Німецькою імперією, Австро-Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством, який визнав суверенітету України та узгодив військову допомогу проти російських більшовиків в обмін на поставки продовольства.

Крим

У жовтні 1917 року на з'їзді представників кримськотатарських організацій, було прийнято рішення пщодо проведення вирішувати Курултаю кримських татар. 17 листопада 1917 відбулися вибори, на яких було обрано 76 делегатів. Курултай відкрився 26 листопада в Ханському палаці (Бахчисарай). Він взяв на себе всі повноваження Мусульманського виконавчого комітету, проголосив створення Кримської Народної Республіки, прийняв її Конституцію і державну символіку, після чого оголосив себе парламентом. Уряд очолив Номан Челебіджіхан. Держава існувала до січня 1918 року, але внаслідок перевороту та військових дій більшовики захопили увесь Крим, оголосили про розпуск Курултаю і Ради народних представників та влаштували на півострові масовий терор.

Бессарабія (Румунія, Молдова)

Після Жовтневого перевороту помічнику головнокомандувача військами Румунського фронту генералу Щербачову, який фактично виконував обов'язки головнокомандувача) вдалося на деякий час стримати розклад військ під впливом революції іта більшовицької агітації. Щербачов домігся того, що 30 жовтня (12 листопада) 1917 року фронтовий комітет прийняв рішення про непризнання радянської влади. Французькі військові представники на Румунському фронті (у місті Ясси знаходився штаб Румунського фронту і генерала Бертло) підтримали генерала Щербачова, йому було дозволено розпочати мирні переговори з австро-німецькими військами. 26 листопада (9 грудня) у Фокшанах було укладено перемир'я між об'єднаними російсько-румунськими та німецько-австрійськими військами. Це дозволило Щербачову придушити більшовицький вплив в армії. В ніч на 5 (18) грудня він доручив військам, вірним Українській Центральній Раді, зайняти всі штаби. За цим послідувало роззброєння румунами тих частин, у яких був сильний вплив більшовиків. Залишившись без зброї і продовольства, військовослужбовці російської армії були змушені в жорстокий мороз пішки повертатися до Росії. Румунський фронт припинив своє існування в середині грудня 1917 року.

21 листопада (4 грудня) 1917 року на Військово-молдавському з'їзді був сформований Сфатул Церій, який 2(15) грудня 1917 року прийняв декларацію, що проголошувала утворення Молдовської Демократичної Республіки.

Республіка була визнана більшовицьким урядом. 7 грудня 1917 року за згодою Сфатул Церій румунські війська перетнули Прут і зайняли кілька прикордонних сіл. 8 січня 1917 румунські війська почали наступ на північні і південні райони Молдавської Демократичної Республіки і 13 січня після незначних боїв з військами Румчорода зайняли Кишинів, а до початку лютого всю центральну і південну частину Молдови. В цей же час північ Молдови був зайнятий австро-угорськими військами.

24 січня (6 лютого) 1918 року Сфатул Церій проголосив незалежність Молдавської демократичної республіки.

Військо Донське

26 жовтня 1917 року генерал Олексій Каледін оголосив воєнний стан в Області Війська Донського, і Військовий уряд взяв на себе всю повноту державної влади. Протягом місяця Ради в містах Донської області були ліквідовані. 2 грудня 1917 року козачі частини Каледіна зайняли Ростов. 25 грудня 1917 року (7 січня 1918 року) було оголошено про створення Добровольчої армії.

У січні 1918 року Рада народних комісарів Радянської Росії створює Південний революційний фронт під командуванням більшовика Антонова-Овсієнка. У міру окупації цими військами півдню, після п'яти місячних боїв та відходу Добровольчої армії і залишків козацьких частин генерала Каледіна, активізуються прихильники радянської влади в Донській області. 10 (23) січня 1918 року відкривається З'їзд фронтового козацтва, який оголошує себе владою, проголошує А. М. Каледіна усунутим з посади отамана, обирає козацький Військово-Революційний комітет на чолі з Ф. Г. Підтєлковим і М. В. Кривошликовим, і визнає владу Ради народних комісарів СРСР. У січні — лютому 1918 року війська Каледіна, зазнавши ряд поразок від більшовицьких частин у районі Ростова і Новочеркаська, відступили у Сальські степи і на Кубань. 29 січня (11 лютого) 1918 року Каледін склав свої повноваження і покінчив життя самогубством (застрілився).

На окупованій більшовиками частині територій Всевеликого Війська Донського 23 березня 1918 року була проголошена Донська Радянська Республіка — автономне утворення територіальне у складі Російської СФРР.

Кубань

1 (14) січня 1918 року губернський виконком Ставропольської губернії проголосив створення Ставропольської радянської республіки у складі РСФРР.

Кубанська Рада не визнала радянської влади. 28 січня 1918 року Кубанською Законодавчою Радою на чолі з Миколою Рябоволом, на землях колишньої Кубанської області була проголошена незалежна Кубанська народна республіка зі столицею в Катеринодарі (Нова Січ). 16 лютого 1918 року було обрано уряд Кубанської народної республіки на чолі з Лукою Бичем.

Північний Кавказ

У листопаді 1917 року на території Дагестану та гірських округів Терської області Центральний комітет Союзу об'єднаних горців Кавказу проголосив Республіку Горців Кавказу на чолі з Абдулом Чермоєвим. Горський уряд, однак, міг розраховувати на визнання лише на території Дагестану, причому навіть там його не всюди визнавали, особливо в аулах, що межували з Чечнею і сам уряд не мав постійної резиденції. Так, Гайдар Бамматов, який вважався міністром закордонних справ, постійно знаходився в Тифлісі в пошуках покровительства «зовнішньої сили» — спочатку Туреччини, а згодом — Англії. Головні міста Дагестану були під владою рад депутатів та міських самоврядувань, які отримували підтримку з радянської Астрахані та від солдатських ешелонів, що поверталися додому з розвалених Кавказького та фронтів Першої світової війни.

Одночасно з цим 1 грудня 1917 року у Владикавказі, на нараді представників ЦК , Військового уряду Терського козацтва та Союзу міст Терсько-Дагестанського краю було створено антибільшовицький Терсько-Дагестанський уряд. Фактично Горський уряд і Терсько-Дагестанський уряд існували паралельно до березня 1918 року.

Закавказзя

11 (24) листопада 1917 року на нараді з питання організації місцевої влади в Закавказзі у зв'язку з Жовтневим переворотом було прийнято рішення щодо створення «Незалежного уряду Закавказзя» (Закавказького комісаріату), який би собою замінив функції Особливого Закавказького комітету створеного Тимчасовим урядом Росії «до скликання Всеросійських установчих зборів, а в разі неможливості його скликання ... до з'їзду членів Установчих зборів від Закавказзя і Кавказького фронту».

5 (18) грудня 1917 року між Османською імперією та Закавказьким комісаріатом на Кавказькому фронті було укладено Ерзінджанське перемир'я, що призвело до масового відступу російських військ із Західної Вірменії. До початку 1918 року турецьким силам у Закавказзі фактично протистояли лише кілька тисяч кавказьких (здебільшого вірменських) добровольців під командуванням двохсот офіцерів.

12 (25) січня 1918 року після розгону більшовиками Всеросійських установчих зборів Закавказький комісаріат прийняв рішення про скликання власного представницького і законодавчого органу державної влади Закавказького Сейму.

Башкирія

Башкирське центральне шуро, що знаходилося в Оренбурзі, 11 листопада 1917 року у фармані № 1 (указ № 1) підтвердило необхідність для башкир власного національного самоврядування. А 15 листопада фарманом № 2 (указом № 2) Башкирське центральне шуро проголосило національно-територіальну автономію Башкурдистану, його підписали голова шуро Шаріф Манатов, його заступник Ахмет-Закі Валіді, секретар Шайхзада Бабич та шість завідувачів відділами. У постанові та фармані говорилося: «Башкирське крайове шуро оголошує башкирську територію Оренбурзької, Уфімської, Самарської і Пермської губерній з 15 листопада автономною частиною Російської республіки».

Фарман шуро про проголошення автономії Башкурдистану був затверджений на (III Всебашкирському з'їзді (курултаї)), який проходив 8 грудня (21 грудня) 1917 — 20 грудня 1917 (2 січня 1918) року в Оренбурзі та називався Установчим. Установчий курултай визначив заходи щодо здійснення автономного управління Башкурдистану, а також був установлений передпарламент Кесе-курултай (Малий курултай), що складався з представників населення краю по одному на кожні 100 тисяч осіб пропорційно.

20 грудня 1917 року Кесе-Курултаєм був створений вищий виконавчий орган влади республіки — Башкирський уряд (Уряд Башкурдистану) Відповідно до резолюції установчого курултаю від 20 грудня 1917 року, почалося створення власного башкирського війська під керівництвом завідувача військовим відділом уряду Башкурдистану Ахмет-Закі Валіді. За ухваленими на з'їздах постановами, на території республіки засновуються мирові та загальні судові органи, що діють на підставі загальнодержавних законів, для яких касаційною інстанцією був Російський урядовий сенат, а в тих випадках, коли сторонами виступали виключно башкири, застосовувалися закони, видані Курултаєм.

Військо, банки, залізниці, пошта, телеграф, збір податків передавалися в управління державних установ Башкурдистану, а адміністративний поділ на губернії і повіти замінювалося кантонами - традиційний для башкортів.

На початку січня 1918 року представник Башкирського центрального шуро Ш. А. Манатов прибув до Петрограда і 7 січня зустрівся з В. І. Леніним, щоб домогтися визнання автономії з боку центральних властей. Під час переговорів Ленін сказав: «Ми не визнаємо башкирський рух контрреволюційним, спрямованим проти нас... Ми вважаємо, що національні рухи народів Сходу цілком природні і дуже потрібні».

Казахстан

5-13 грудня 1917 року на II загальноказахському з'їзді в Оренбурзі була проголошена Алашська автономія (каз. Алаш-Орда) зі столицею в Семеї (Семипалатинську) - перша незалежна казахська держава з часу анексії Казахського ханства Російською імперією в 1848 році.

Середня Азія (Туркестан)

Політична картина в Середній Азії на момент Жовтневого перевороту 1917 1917 року відрізнялася крайньою строкатістю, усталений на той час адміністративний поділ та етнічна класифікація різко не збігалися із сучасними. Ключовим для царської Московії було розділення місцевих народів на осілих і кочових; під киргизами і туркменами зазвичай розуміли кочові племена, а під узбеками і таджиками — осілих, сучасні казахи називалися «кайсак-киргизами» («казах-киргизи», «казак-киргизи» тощо).

Станом на 1917 рік основними державними утвореннями у васальній залежності від Московії в регіоні були Бухарський емірат (окупований у 1868 році) і Хівинське ханство (окуповане у 1873 році), а також територія колишнього Кокандського ханства окуповане у 1876 році) у Ферганській області (детальніше див. Середньоазійські володіння Московитської імперії).

Збройний переворот більшовиків, що стався в Петрограді, відобразився в середньоазійському регіоні практично негайно. Вже 27 жовтня (10 листопада) , 22 листопада сформовано більшовицько-лівосерівський «Совнарком Туркестанського краю».

Паралельно з цими подіями, IV Надзвичайний крайовий загально мусульманський з'їзд у Коканді з 27 листопада 1917 року взяв курс на формування Туркестанської автономії.

лютий 1918 — травень 1918

Берестейський мир

див також: Берестейський мир (Центральні держави із Московією) та Берестейський мир (Центральні держави з УНР)

Захопивши владу в Петрограді більшовики 26 жовтня 1917 року проголошують Декрет про мир (1917), який запропонував усім воюючим народам негайно укласти «справедливий демократичний мир без анексій і контрибуцій». 9 грудня 1917 року починаються сепаратні переговори з Німеччиною про негайний мир, з 20 грудня російську делегацію очолює нарком закордонних справ Лев Троцький.

Умови, висунуті німцями, включали відділення обширних національно-територіальних автономій та держав на заході колишньої Російської імперії, виплату репарацій Німеччині та компенсацій особам німецької національності, які постраждали в ході революційних подій. Також Німеччина вела окремі переговори з Україною, як із повністю незалежною державою.

Троцький запропонував несподівану формулу «ні миру, ні війни», що полягала в штучному затягуванні переговорів з надією на швидку революцію в самій Німеччині, що було схвалено на засіданні ЦК РСДРП(б) більшістю (9 голосів проти 7).

Однак ця стратегія провалилася. 9 лютого 1918 року німецька делегація в Бересті за наказом кайзера Вільгельма II висуває більшовикам перший ультиматум, 16 лютого повідомляє радянську сторону про відновлення воєнних дій. 21 лютого німецькою стороною висунуто другий, більш жорсткий ультиматум. Того ж дня Раднарком приймає декрет "Соціалістична вітчизна у небезпеці!", починає масовий набір до Червоної Армії, 23 лютого відбуваються перші зіткнення Червоної Армії з наступаючими німецькими частинами.

23 лютого ЦК Російсьої СДРП(б) під тиском Леніна приймає рішення про прийняття німецького ультиматуму і 3 березня 1918 мир підписується на німецьких умовах. VII з'їзд Російської СДРП(б) (на цьому з'їзді перейменованої в РКП(б)), що працював 6-8 березня 1918 року, приймає резолюцію, що схвалює укладення миру (30 голосів за, 12 проти, 4 утрималися). 15 березня Берестський мир було ратифіковано на IV З'їзді Рад.

Території, окуповані Німеччиною згідно Берестейскього миру

Весняний наступ 1918 р. та його наслідки

У лютому 1918 року, після затягування радянською стороною мирних переговорів у Бересті, німецька армія переходить у наступ.

Після укладення Берестейського миру німецька армія безперешкодно займає Прибалтику (Литву, Латвію, Естонію), Білорусь, Україну, висаджується у Фінляндії, вступає на землі Війська Донського. Турецькі війська починають наступ у Закавказзі. До травня 1918 року німецько-австрійські війська ліквідовують всі радянські республіки в Прибалтиці та в Україні.

Фінляндія і Карелія

Під час громадянської війни у Фінляндіїї Радянська Росія підтримує уряд Фінської СРР, а Фінляндській республіці допомогу надають Швеція і Німеччина. Однак із початком німецького наступу у лютому 1918 року Радянська Росія змушена різко скоротити свою допомогу «червоним», за умовами Берестського миру з Фінляндії виводяться російські війська, а Балтійський флот покидає Гельсінкі , зброя та боєприпаси російських військ здебільшого дістаються «білим».

Одночасно керівництво фінських «білих» заявляє про план деокупації території Фінляндії та приєднання Карелії. В ході першої радянсько-фінської війни у березні 1918 року добровольчі фінські загони заходять до Східної Карелії та займають Ухту. 15 березня фінський генерал Карл Густав Маннергейм затверджує «план Валленіуса», що передбачає звільнення частини колишньої території Російської імперії до лінії Петсамо (Печенга) — Кольський півострів — Біле море — Онезьке озеро — річка Свір — Ладозьке озеро, та перетворення Петрограда на «вільне місто — республіку» на зразок Данцига. У березні в Ухті збирається Ухтинський комітет (карел. Uhtuan Toimikunta — Ухтуан Тоймікунта), які очолювли Туйску та Пааво Агава, що прийняв постанову про приєднання Східної Карелії до Фінляндії.

У квітні в результаті білофіни займають частину території південної Карелії, а 15 травня спільно із місцевими карелами проголошують на зайнятій території Олонецкий уряд.

Дії фінів та місцевого населення із деокупації Карелії стримують висаджені в Мурманську на початку березня війська Антанти та кайзер Вільгельм II, який побоювався втрати влади більшовиками в результаті заняття Петрограда фінами і прагнув сприяти обміну території Виборзької губернії, залишеної за Росією, на область Петсамо (Печенги) з виходом до Баренцева моря, що було необхідно Німеччині для ведення війни на Півночі з Англією, чиї війська почали інтервенцію в Помор'ї.

У березні 1918 року Німеччина отримала право розміщувати військові бази у Фінляндії, а 3 квітня 1918 року в Ганко висадився добре озброєний німецький експедиційний корпус чисельністю від 9 до 12 тисяч осіб з завданням звільнити столицю "червоної" Фінляндії. Загальна кількість солдатів у Фінляндії під командуванням генерала Рюдігера фон дер Гольца склала 20 тисяч осіб (включаючи гарнізони на Аландських островах).

12-13 квітня 1918 війська звільнили Гельсінкі, передавши місто представникам . 21 квітня було звільнено Гювінкя, 22 квітня — Рійгімякі, 26 квітня — Гямеенлінна. Бригада з Ловійси звільнила Лахті 19 квітня і перерізала сполучення між західним і східним угрупуванням червоних.

На початку травня 1918 року Фінська СРР припинила своє існування, а Республіка Фінляндія потрапила під протекторат кайзерівської Німеччини.

Естонія

18 лютого 1918 року німецькі війська розпочали наступ в Естонії. 19 лютого 1918 року Земська Рада вийшла з підпілля та сформувала Комітет порятунку Естонії під головуванням Костянтина Пятса.

24 лютого Виконком Рад Естляндії та Ревельська Рада робітничих і солдатських депутатів покинули місто Ревель(Таллінн), у якому того ж дня Комітет порятунку Естонії опублікував "Маніфест до усіх народів Естоніії", який проголошував державну незалежність та нейтральність щодо російсько-німецького конфлікту. Того ж дня Костянтин Пятс був обраний головою .

25 лютого 1918 року в Ревель увійшли німецькі війська, а до 4 березня всі естонські землі були окуповані і включені до Області Верховного командування всіма німецькими збройними силами на Сході (Oбер Ост). Німецька окупаційна адміністрація не визнала незалежності Естонії та встановила військово-окупаційний режим, при якому на ключові адміністративні посади призначалися офіцери німецької армії або остзейські німці.

Одночасно з окупацією Ревеля німцями була ліквідована Радянська республіка матросів та будівельників на острові Найссаар — матроси завантажилися на судна Балтійського флоту і відступили в Гельсінкі, а звідти — на Кронштадт.

Латвія

У лютому 1918 року німецькі війська зайняли всю територію Латвії та ліквідували радянський Ісколат.

8 березня 1918 року в Мітаві Курляндським ландесратом було проголошено створення незалежного Герцогство Курляндії і Семигалії і 15 березня Вільгельм II підписав акт про визнання герцогства самостійною державою.

12 квітня в Ризі на об'єднаному ландесраті Ліфляндії, Естляндії, м. Рига та о. Езель було оголошено про створення Балтійського герцогства, до складу якого увійшло і Курляндське герцогство, та про встановлення персональної унії Балтійського герцогства з Пруссією. Передбачалося, що формальним головою герцогства стане Адольф Фрідріх Мекленбурзький, однак, подібно до інших німецьких квазідержавних утворень, Прибалтика мала стати частиною федеративної Німецької імперії.

Литва

16 лютого 1918 року Литовська Таріба прийняла «Акт незалежності Литви», який, на відміну від «грудневої декларації», затверджував свободу Литви від будь-яких союзницьких зобов’язань перед Німеччиною та вирішення долі держави представницьким Установчим сеймом. 21 лютого канцлер Німеччини повідомив Тарібу, що німецька держава не може визнати незалежність Литви на інших засадах, ніж ті, що зафіксовані в грудневій декларації. 28 лютого президіум Тариби заявив, що погоджується на визнання незалежності відповідно до принципів декларації від 24 грудня 1917 року. Незалежність Литви була визнана 23 березня 1918 року імператором Вільгельмом II .

Білорусь

У березні 1918 року територія Білорусі була звільнена від російської окупації німецькими військами. 25 березня 1918 року представники кількох національних рухів в умовах німецької окупації оголосили про створення незалежної Білоруської Народної Республіки у складі Могильовської губернії та частин Мінської, Гродненської (включаючи Білосток), Віленської, Вітебської, Смоленської губерній.

Україна

Згідно Берестейського миру Центральних держав із УНР на початку лютого 1918 року німецько-австрійські війська були введені на територію України. У Києві 1 березня 1918 було відновлено владу Центральної Ради.

12 лютого 1918 у Харкові разом з квазідержавною маріонетковою радянською Українською Народною Республікою Рад було проголошено квазідержавну маріонеткову Донецько-Криворізьку Радянську Республіку. З 7 по 10 березня 1918 року у Сімферополі на Установчому з'їзді Рад, Ревкомів і земельних комітетів Таврійської губернії був обраний Таврійський Центральний Виконавчий Комітет, який оголосив про створення квазідержавну маріонеткову Радянську Соціалістичну Республіка Тавриди.

19 березня 1918 року в Катеринославі (Дінпро) усі радянські квазідержавні утворення на території України, контрольовані Російською РФСР (Донецько-Криворізька Радянська Республіка, Українська Народна Республіка Рад, Одеська Радянська Республіка, Радянська Соціалістична Республіка Тавриди) оголосили про їх об'єднання в єдину Українську Народну Республіку Рад у складі Російської РФСР. Однак до кінця квітня 1918 року ці території були деокуповані об'єднаними німецько-українськими військами, а квіздержавні утворення були ліквідовані.

Також 29 квітня 1918 року німецькими військами була розпущена Українська Центральна Рада, Українська Народна Республіка була скасована із створенням Української Держави під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського.

Бессарабія (Румунія, Молдова)

В лютому 1918 року румунські війська встановили контроль над територією Бессарабії і спробували перетнути річку Дністер, але були зупинені радянськими військами біля Резина — Шолданешти. На початку березня був підписаний радянсько-румунський протокол про ліквідацію конфлікту. На засіданні 24 січня 1918 Сфатул Церій (парламент) проголосив незалежність Молдовії від Росії, а 27 березня 1918 проголосував за приєднання МДР до Румунського королівства

Відновивши незалежність Румунське королівство підписало сепаратний мирного Бухарестський мирний договір 7 травня 1918 року. Згідно з цим договором, Румунія втратила Добруджу, але досягла визнання Центральними державами своїх прав на Бессарабію.

Дон та Кубань

див також: , Кубанська Народна Республіка

У березні 1918 року під тиском військових дій більшовицької Червоної армії Кубанська Рада була змушена з боями покинути Катеринодар і 13 квітня 1918 більшевиками була проголошено Кубанську Радянську Республіку в складі Радянської Росії.

22 лютого 1918 року добровольці вийшли в Перший Кубанський похід із Ростова-на-Дону до Катеринодару. 13 квітня 1918 року під час штурму Катеринодара загинув генерал Корнілов, новим командувачем став генерал Денікін, а Добровольча армія повернулась на Дон.

13 березня 1918 року у Новоросійську була проголошена меншовицька квазідержавна Чорноморська Радянська Республіка в складі РСФСР.

Наступ німецько-українських військ звільнення ними Ростова і Таганрога, призвело до падіння квазідержавної Донської радянської республіки (23 березня - 4 травня 1918) і проголошення отаманом Петром Красновим 10 травня 1918 незалежної Донської Республіки. Вже 28 квітня 1918 до Києва прибув представник донського отамана П. Краснова генерал А. Черячукін, виконувач обов'язків посла Всевеликого війська Донського в Українській Державі — уряд Дону виявив зацікавленість у тісних політичних та економічних зв'язках з Україною. У той же час відносини між козаками і Добровольчою армією залишалися складними; козаки, хоча і мали сильні антибільшовицькі настрої, не виявляли особливого бажання воювати за межами своїх традиційних земель.

30 травня 1918 прорадянські Кубанська Радянська Республіка і Чорноморська Радянська республіка об'єдналися у Кубано-Чорноморська Радянська Республіка в складі РРФСР.

Північний Кавказ

3 березня 1918 року в П'ятигорську на 2-му з'їзді народів Терека була проголошена Терська Радянська Республіка в складі РСФСР. 5 березня 1918 більшовики силою виганяють з Владикавказу Терсько-Дагестанський уряд і уряд Республіки Горців Кавказу, які змушені втекти до Тбілісі. Уряд терської радянської республіки переїжджає до Владикавказу.

Закавказзя (Туреччина, Грузія, Вірменія, Азербайджан)

10 (23) лютого 1918 року відбулася перша сесія Закавказького сейму.

На початку лютого турецькі війська, скориставшись розпадом Кавказького фронту розпочали широкомасштабний наступ під приводом необхідності захисту мусульманського населення Східної Туреччини.

Протягом лютого турецькі війська продовжували просуватись вперед і до початку березня зайняли Трапезунд і Ерзурум. У таких умовах Закавказьким сеймом було прийняте рішення про початок мирних переговорів з турками.

Мирні переговори, які проходили з 1 (14) березня по 1 (14) квітня у Трапезунді, завершились невдачею. Згідно зі статтею IV Берестейського миру (з Радянською Росією) та російсько-турецьким додатковим договором, Туреччині передавались території Західної Вірменії, а також області Батума, Карсу і Ардагану. Туреччина вимагала від делегації Закавказького сейму визнати умови Берестейського миру (з Радянською Росією). Сейм перервав переговори і відкликав делегацію з Трапезунда, офіційно оголосивши про вступ у війну з Туреччиною. При цьому представники азербайджанської фракції у сеймі відкрито заявили, що в створенні загального союзу закавказьких народів проти Туреччини вони не братимуть участі, враховуючи їх "особливі релігійні зв'язки з Туреччиною".

Також у цей час внаслідок міжетнічних сутичок в Баку в березні 1918 до влади приходять більшовики, які оголошують в місті Бакинську комуну.

У квітні османська армія розпочала наступ і зайняла Батумі, але була зупинена під Карсом. 22 квітня 1918 Туреччина і Закавказький сейм домовились про перемир'я та відновлення мирних переговорів. Також 22 квітня 1918 року сейм прийняв декларацію про незалежність і створення Закавказької Демократичної Федеративної Республіки. 11 травня 1918 переговори відновилися у місті Батумі, під час переговорів турецька сторона вимагала ще більших уступок від Закавказзя. У такій ситуації грузинська сторона розпочала секретні двосторонні переговори з Німеччиною щодо переходу Грузії до сфери німецьких інтересів. Німеччина погодилась на грузинські пропозиції, оскільки вже у квітні 1918 року підписала з Туреччиною секретну угоду про поділ сфер впливу в Закавказзі, згідно з якою Грузія вже знаходилась у сфері впливу Німеччини і між сторонами був укладений . 25 травня 1918 року німецькі війська висадились в Грузії, 26 травня 1918 була оголошена незалежна Грузинська Демократична Республіка, у той же день Закавказький сейм оголосив про саморозпуск. А 28 травня свою незалежність оголосили Республіка Вірменія і Азербайджанська Демократична Республіка.

Також у цей час після переговорів з турецьким урядом у захопленому турками Батумі, 11 травня члени першого складу Горського уряду оголосили про відновлення Республіки Горців Кавказу

Середня Азія (Туркестан, Бухара, Хива)

Після Жовтневого перевороту 1917 року у Ташкенті була встановлена влада більшовиків та лівих есерів. Для ліквідації Туркестанської автономії з Москви до Ташкента прибули 11 ешелонів з військами та артилерією під командуванням Костянтина Осипова. До складу радянських військ входили також озброєні вірменські загони дашнаків. Таким чином, Туркестанська автономія була ліквідована більшовиками і дашнаками через 3 місяці після створення у лютому 1918 і до кінця квітня 1918 року була сформована Туркестанська Автономна Радянська Соціалістична Республіка. При встановленні радянської влади в Середньоазіатському регіоні, більшевики опиралися на військові дії та на місцевих робітників російської національності.

У той же час відносини з Бухарським еміратом та Хивинським ханством залишалися нерозв'язаними, існуючі до 1917 року васальні стосунки цих держав з Російською імперією були припинені на офіційному рівні після Жовтневого перевороту. У березні 1918 року більшевики та ліві есери здійснили першу невдалу спробу окупації та радянізації Бухарського емірату (див. ).

травень 1918 — жовтень 1918. Інтервенція військ Антанти. Повстання Чехословацького корпусу

див також:: Військові дії на пост-російсько-імперському просторі, Військові дії на пост-імперсько-російскьому просторі на Півночі, та

Укладення сепаратного Берестейського миру між Центральними Державами та Росією загострило відносини Росії з колишніми союзниками по Антанті, які не визнали законність цього договору. Відповідно Антанта взяла курс на отримання контролю над усіма стратегічними портами колишньої Російської імперії (Мурманськ, Архангельськ, Владивосток і Одеса). У лютому-березні 1918 року нарком закордонних справ Лев Троцький отримує повідомлення про ймовірний напад германо-фінських сил на Мурманськ та стратегічну залізницю Мурманськ-Петроград, побудовану з величезними зусиллями роком раніше. Троцький безуспішно намагався маневрувати між передбачуваною германо-фінською та англо-французькою інтервенцією в Мурманську, що закінчилося провалом: до червня Мурманськ остаточно вийшов з-під контролю Раднаркому. Голова Мурманської крайової ради Юр'єв А. М. відмовився виконувати накази про організацію відсічі англійському десанту, заявивши, що «військова сила безсумнівно на їхньому боці» і 1 липня 1918 року Раднарком оголосив Юр'єва «ворогом народу». 2 липня 1918 року Троцький, вже як нарком військмору, опублікував наказ, зокрема, зазначаючи: «Будь-яка допомога, пряма чи непряма, чужоземному загону, що вторгся на територію Радянської Республіки, буде розглядатися як державна зрада і каратися за законами воєнного часу» (див. ).

Окрім висадки у Мурманську британських військ, 5 квітня 1918 у Владивостоці висадився десант Великої Британії та Японії для охорони військових вантажів, доставлених союзниками для царського та Тимчасового урядів Росії, та безпеки японських громадян. Проте через два тижні війська повернулися на кораблі.

Повстання Чехословацького корпусу, Комуч, Сибірська Респубілка

Сформований у 1917 році переважно із чехів та словаків (як військовополонених Австро-Угорщини, так і підданих Російської імперії) Чехословацький корпус, що прямував після підписання сепаратного Берестейського миру з Росією до Франції через Далекий Схід і розтягнувся від Пензи до Владивостока, у травні 1918 року піднімає повстання та захоплює низку міст вздовж залізниці зокрема Петропавловськ, Курган, Омськ, Новоніколаєвськ, Томськ, Пензу, Кузнецьк, Єкатеринбург, Іркутськ, Читу, Владивосток. У пошуках будь-якої політичної сили, на яку можна було б спиратися, чехи і словаки звертаються до есерів. 8 червня 1918 року в Самарі проголошується влада . Одночасно з цим в Омську до влади приходить більш консервативний . 4 липня 1918 року Рада міністрів Сибірського уряду оголошує та проголошувала Сибірську республіку на вільній від більшовиків території Сибіру з гіпотетичною можливістю возз'єднання Сибірської республіки з Європейською Росією на федеративних засадах.

У липні 1918 в центральній частині пост-російсько-імперсього простору відбувається серія повстань, організованих різними політичними силами. Борис Савінков організував повстання в Ярославлі, Муромі та Рибінську. 6-7 липня 1918 року повстання лівих есерів у Москві майже призвів до падіння більшовицького уряду. Після нього 10—11 липня 1918 відбулося лівого есера Муравйова, в Симбірську, де його сили у складі двох полків захопили стратегічні пункти міста та заарештували керівних більшовиків, але на переговорах він був убитий. Скориставшись ситуацією, сформована Комучем до серпня 1918 бере під контроль середнє Поволжя та південний Урал. Однак вже у вересні 1918 року її становище різко ускладнюється у зв'язку з контрнаступом більшовиків.

23 вересня 1918 року на в результаті форуму антибільшовицьких урядів, політичних партій, козацьких військ і місцевих самоврядувань (23 делегації близько 200 осіб) утворюється (неофіційні назви — Директорія, Уфімська Директорія, Омська Директорія) з 5 осіб. 9 жовтня 1918 основні її члени на чолі з Миколою Авксєнтьєвим для формування ради міністрів прибули до Омська.

Розширення інтервенції Антанти

У лютому 1918 року контрольований на той момент більшовиками Мурманськ опинився під загрозою германо-фінського наступу на стратегічну Мурманську залізницю. Стан Мурманська викликав сильну стурбованість держав Антанти, які наприкінці лютого запропонували голові Мурманської крайової ради Юр'єву А. М. свою допомогу в обороні міста від військ Центральних держав. Нарком закордонних справ Лев Троцький, маневруючи між можливою германо-фінською та британо-французькою інтервенціями в Мурманську, санкціонував прийняття військової допомоги Антанти. Однак загалом ці маневри провалилися, що вилилося у широкомасштабну інтервенцію в Мурманську, а потім в Архангельську. До червня 1918 року Раднарком втратив контроль над Мурманськом, оголосивши Юр'єва А. М. 1 липня 1918 ворогом народу. 2 липня 1918 року Троцький видав наказ, зокрема, зазначаючи: «Будь-яка допомога, пряма чи непряма, чужоземному загону, що вторгся на територію Радянської Республіки, буде розглядатися як державна зрада і каратися за законами воєнного часу».

6 липня 1918 року Антанта оголосила Владивосток «міжнародною зоною», відбулася висадка значних сил японських та американських військових контингентів. 2 серпня 1918 року британський експедиційний корпус висадився в Архангельську. Радянська влада на півночі була ліквідована, утворене Верховне управління Північної області приступило до формування власної .

Таким чином, Антанта отримала контроль над усіма стратегічними морськими портами колишньої Російської імперії, не заблокованими Центральними державами — Мурманськом, Архангельськом і Владивостоком.

Держави з підтримкою Німеччини

У травні — листопаді 1918 року під протекторатом Німецької імперії знаходилися такі держави:

• Королівство Польське (1916—1918).

• у жовтні 1918 проголошено Королівство Фінляндія, проте обраний королем принц гессенський Фрідріх Карл так і не прибув до Фінляндії, країною правив від його імені, як регент, голова Сенату (прем'єр-міністр) Пер Свінгувуд.
• у квітні 1918 року проголошено Балтійське герцогство зі столицею в Ризі, яке 22 вересня 1918 року було визнано незалежною державою імператором Німеччини Вільгельмом II. Передбачуваний герцог так і не був обраний, від його імені герцогством мала правити Регентська рада.
• у липні 1918 року проголошено Литовська Королівство. Литовським королем мав стати німецький принц Вільгельм Урах, який так і не прибув до країни.
• Українська Держава. Очолювалась гетьманом Павлом Скоропадським.

• Донська Козацька Республіка. Очолювалась отаманом Красновим Петром

Під контролем союзника Німеччини, Османської імперії фактично знаходилася:

• Азербайджанська Демократична Республіка.

Закавказзя

З травня по жовтень 1918 року Грузія була окупована німецькими військами, а Вірменія згідно Батумської угоди перебувала під протекторатом Османської імперії.

В Азербайджані в цей час діяли дві сили: захід країни контролювали сили Азербайджанської Демократичної Республіки зі столицею в Гянджаі, а Баку і узбережжя Каспію контролювали війська Бакинської комуни, підтримані загоном Г. Петрова, надісланим із Астрахані. У березні 1918 року військами Бакинської комуни і загонами вірменської партії «Дашнакцутюн» була організоване організоване знищення мусульманського населення в Баку (1918). 4 червня 1918 року було укладено договір про мир і дружбу між Азербайджанської Демократичною Республікою та Туреччиною, згідно з яким Туреччина зобов'язувалася «надавати допомогу збройною силою уряду Азербайджанської Республіки, якщо така буде потрібна для забезпечення порядку і безпеки в країні» і наступного дня турецько-азербайджанська армія почала наступ на Баку. Внаслідок успішних дій турецько-азербайджанських військ 31 липня 1918 Бакинська комуна склала з себе повноваження і передала владу в східному Азербайджані Диктатурі Центрокаспію, яка негайно запросила допомоги в обороні міста у англійців. 17 серпня 1918 року англійські війська під командуванням генерала Денстервілля висадилися в Баку. Незважаючи на допомогу Антанти, Диктатурі Центрокаспію не вдалося організувати оборону міста, і 15 вересня 1918 увійшли в Баку, де влаштували оргнанізоване знищення вірменського населення у Баку (1918). Диктатура Центрокаспія була ліквідована, група керівників Бакинської комуни (так звані 26 бакинських комісарів) в останній момент втекла з Баку до Красноводська, де були заарештовані «Диктатурою Закаспію» і розстріляні.

Однак турецькі війська продовжили рух на схід на початку ужовтня 1918 року зайшли на територію Дагестану. В жовтні 1918 року турецькі війська зайняли Дербент і Темір-Хан-Шуру, влада в яких була передана уряду протурецької Республіки Горців Кавказу, яка була відновлена у травні 1918 року в Батумі.

Козацькі області (Дон, Кубань) та Північний Кавказ

В червні 1918 року підтримувана Центральними державами Донська армія Донської Республіки розпочала звільнення територій від більшовиків. Також тоді ж, з її підтримкою, почалася Добровольчої армії. В цих умовах 6 липня 1918 року більшевики об'єднали радянські квазідержави на Північному Кавказі (Кубано-Чорноморську Радянську Республіка, , Терську Радянську Республікау) у єдину Північно-Кавказьку Радянську Республіку зі столицею в Катеринодарі. Незважаючи на зусилля більшевиків, до осені 1918 року Добровольча армія зайняла більшість козачих областей на Північному Кавказі. Під контролем 11-ї армії РККА та Північно-Кавказької Радянської Республіки залишились лише Ставрополь і Армавір.

Середня Азія (Туркестан)

В липні-серпні 1918 року за підтримки британських сил (див. ) в Ашгабаті було створено есерсько-білогвардійський . Це суттєво ускладнило положення Туркестанської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки, яка була відрізана від основної території РСФСР.

Територія, яка де-факто перебувала під частковим контролем Раднаркому (листопад 1918)

листопад 1918 року

Ситуація, в якій опинився більшовицький московський уряд (Раднарком) у середині 1918 р., радянська історіографія характеризує як «Радянська республіка в кільці фронтів». Фактично під контролем більшовиків у Москві залишаються лише частина центральних губернії європейської частини пост-імперського простору Царської Росії.

Капітуляція Німеччини у 1918 та її наслідки

9-11 листопада 1918 року в Німеччині відбулася Листопадова революція, викликана крайньою напругою сил Німеччини у війні. Німецька імперія підписала Комп'єнське перемир'я 1918 із представниками Франції, Великобританії, яке фактично означало Капітуляцію Німеччини у Першій світовій війні перед Союзниками. За умовами перемир'я Німеччина повинна була також денонсувати Берестейський мир з урядом московських більшовиків і Бухарестський мирний договір (1918) із Румунським королівством. Німецькі війська повинні були залишатися на своїх місцях дислокування до прибуття військ Антанти.

Польща

див також Королівство Польське (1916—1918) та Польська Республіка (1918—1939)

7 листопада 1918 року в Любліні було створено Тимчасовий народний уряд на чолі з Ігнацієм Дашинським, який у маніфесті до польського народу він проголосив створення Польської Республіки. В день капітуляції Німеччини, 11 листопада 1918 року, польські загони роззброїли німецький гарнізон у Варшаві, і повернувшись із німецького полону, Юзеф Пілсудський прийняв владу з рук Регентської ради Королівства Польського.

Україна

див також Західно-Українська Народна Республіка

Практично одночасно, 13 листопада 1918 року у Львові була проголошена Західно-Українська Народна Республіка і створено її уряд — Державний секретаріат ЗУНР на чолі з Костем Левицьким. Польський уряд не визнав нової держави, та розпочав польсько-українську війну, Польщу в ній підтримували країни Антанти, насамперед Французька республіка. 21 листопада 1918 року польські війська окупували Львів, і керівництво ЗУНР було змушене переїхати до Тернополя. 11 листопада 1918 Румунія окупувала Буковину. 22 січня 1919 року відбулася злука: ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою

Також 13 листопада 1918 року була відновлена Директорія Української Народної Республіки, а 14 грудня 1918 року до Києва увійшли війська Директорії на чолі з Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком, які відновили Українську Народну Республіку.

Білорусь

див також Білоруська Народна Республіка

У грудні 1918 року розпочався вивід німецьких військ та наступ московських більшовиків, керівництво БНР було змушене переміститися із Мінська до Гродно.

Фінляндія

12 грудня 1918 року принц Фрідріх Карл Гессен-Кассельський зрікся престолу, а 16 грудня 1918 німецькі війська покинули країну. 17 липня 1919 року була проголошена Фінляндська Республіка.

Прибалтика

Після Листопадової революції 1918 почався вивід німецьких військ з Прибалтики.

Балтійське герцогство (Латвія, Естонія)

див Балтійське герцогство

Вже 18 листопада 1918 року Народна рада на чолі з Карлісом Улманісом та Янісом Чаксте проголосила незалежність Латвійської Республіки.

19 листопада 1918 німецьке командування в Естонії передало всю владу Тимчасовій раді Естонської Республіки.

Литва

див Литовське королівство (1918)

2 листопада запрошення зайняти литовський престол принцу Вільгельму Ураху було відкликано, а влада Литви вирішила заснувати республіканське правління і було проголошено Литовську Республіку.

Закавказзя

30 жовтня представниками Антанти і Туреччини було підписано так зване Мудросське перемир'я, яке, зокрема, передбачало евакуацію турецьких військ із Закавказзя і надання державам Антанти права окупувати Баку та Батум.

Виводячи війська, турки запропонували уряду Вірменії зайняти звільнені ними уїзди Ахалкалакського та Борчалинського колишньої Тбіліської губернії з мішаним вірменсько-грузинським населенням, а німці — уряду Грузії. Це призвело до війни між вірменами та грузинами у грудні 1918 року, яка завершилася підписанням 31 грудня в Садахло за посередництвом Великобританії мирної угоди. Згідно з мирним договором північна частина Борчалинського уїзду передавалась Грузії, південна — Вірменії, а середня (де розташовані Алавердські мідні рудники) оголошувалась "нейтральною зоною" та адміністративно підпорядковувалась англійському генерал-губернатору (пізніше також входила до складу Вірменії).

Тим часом розпалася війна між вірменами і азербайджанцями. У листопаді 1918 року війська Республіки Вірменія під командуванням генерала Андраника Озаняна вторглися на територію Нагірного Карабаху, що перебувала під контролем проярменського Народного уряду Карабаху. Однак під тиском англійського уряду Андраник був змушений припинити наступ і повернутися до Вірменії.

Після відходу турецьких військ 3 листопада 1918 року на території Сурмалинського уїзду Ериванської губернії в місті Ігдирі була провозглашена протурецька Аракська Республіка на чолі з Джафаркулі Нахічеванським. Територія молодої республіки, на думку її уряду, повинна була охоплювати Ериванський, Ечміадзинський, Шаруро-Даралагезький, Сурмалинський та Нахічеванський уїзди Ериванської губернії. Пізніше була ліквідована і повернута до складу Першої Республіки Вірменії.

Крім цього, в залишеному турецькими військами Карсе 5 листопада 1918 року було сформовано протурецьку "Карську мусульманську раду", яка 1 грудня 1918 року на підконтрольних їй територіях провозгласила створення Південно-Західної Кавказької демократичної республіки.

Азербайджанська Демократична Республіка

див.також Азербайджанська Демократична Республіка

17 листопада 1918 року з Ірану до Баку прибули англійські війська під командуванням . Англійці вимагали виведення військ АДР зі столиці. З цього часу по квітень 1919 року військове міністерство АДР, створене 7 листопада, розташовувалося в Єлизаветполі (Гянджа).

Грузинська Демократична Республіка

див.також Грузинська Демократична Республіка

Протягом листопада-грудня 1918 англійські війська зайняли стратегічні пункти Закавказзя — Баку, Тифліс, Батум, що дозволило контролювати Закавказьку залізницю і постачання нафти та гасу з Баку. До кінця грудня чисельність англійських військ у Грузії досягла приблизно 25 тисяч.

Перша Республіка Вірменія

див.також Республіка Вірменія

Проголошена 28 травня 1918 року. У листопаді вірменські війська вступили в Каракліс (Ванадзор), на початку грудня — в Александрополь (Ґюмрі).

Наслідки війн у Кавказькому регіоні

Виводячи війська, турки запропонували уряду Вірменії зайняти звільнені ними уїзди Ахалкалакського та Борчалинського колишньої Тбіліської губернії з мішаним вірменсько-грузинським населенням, а німці — уряду Грузії. Це призвело до Вірмено-грузинської війни у грудні 1918 року, яка завершилася підписанням 31 грудня мирної угоди в за посередництвом Великобританії. Згідно з мирним договором північна частина Борчалинського уїзду передавалась Грузії, південна — Вірменії, а середня (де розташовані Алавердські мідні рудники) оголошувалась "нейтральною зоною" та адміністративно підпорядковувалась англійському генерал-губернатору (пізніше також входила до складу Вірменії).

Одночасно розпочалася війна між вірменами і азербайджанцями. У листопаді 1918 року війська Республіки Вірменія під командуванням генерала Озанян Андраніка зайшли на територію Нагірного Карабаху, що перебувала під контролем провірменського Народного уряду Карабаху, однак під тиском англійського уряду Андраник був змушений припинити наступ і повернутися до Вірменії.

Після відходу турецьких військ 3 листопада 1918 року на території Сурмалинського уїзду Ериванської губернії в місті Ігдирі була проголошена протурецька Аракська республіка на чолі з із охопленням Еривансього, Ечміадзинського, Шаруро-Даралагезького, Сурмалинського та Нахічеванського повітів Ериванської губернії. Пізніше була ліквідована і повернута до складу Республіки Вірменія.

Крім цього, в залишеному турецькими військами Карсі 5 листопада 1918 року було сформовано протурецьку "Карську мусульманську раду", яка 1 грудня 1918 року на підконтрольних їй територіях провозгласила створення .

Карта Європи 1919

листопад 1918 — лютий 1919. Радянська (комуністично-більшовицько-кремлівська) агресія

У листопаді 1918 року кремлівський більшовицький комуністичний уряд денонсував Берестейський мир (між Центральними Державаи та Російською РФСР), і починається наступ комуністичної Червоної Армії. До лютого 1919 року комуністи-більшовики окупували частини України, Прибалтики та Білорусії, але їх наступ, починаючи з грудня 1918 року, зіткнувся з Польщею, яка виступила із проєктом відновлення польської великої держави "від моря до моря".

• Естонія: 22 листопада Червона Армія окупувала Нарву, комуністи оголосили Естляндську трудову комуну, яка, однак, не контролювала всю територію Естонії. Комуністи не змогли захопити Таллін (Ревель). У січні 1919 року розпочалася спільна наступальна операція естонців та білогвардійського Північного корпусу і у лютому 1919 року комуністи були вигнані з Естонії. Саморозпуск Естляндської трудової комуни було оголошено 5 червня 1919 року.
• Латвія: У грудні 1918 року розпочалася радянська агресія в Латвії, 13 січня 1919 року оголошено Латвійську Соціалістичну Радянську Республіку, яка, однак, не контролювала всю територію Латвії. Сили латиських націоналістів концентрувалися в Лієпаї (Лібава). 22 травня 1919 року сили "білих" латишів та німецьких добровольців вигнали комуністів з Риги. Остаточно ЛСРР була повністю ліквідована в січні 1920 року після втрати міст Даугавпілс та Резекне.
• Литва: У грудні 1918 року Червона Армія почала окупацію Литви. 16 грудня 1918 року оголошено Литовську Радянську Республіку. 5 січня 1919 року було окуповано Вільнюс. Взяти Каунас (Ковно) Червоній Армії не вдалося.
• Україна: У грудні 1918 - січні 1919 року кремлівські комуністи окупували Харків, Полтаву та Катеринослав, 5 лютого 1919 року більшовики тимчасово окуповують Київ. Війська УНР змушені були відступити та перегрупуватися
• Білорусь: У грудні 1918 року почалася радянська агресія. 1 січня 1919 року було оголошено Соціалістичну Радянську Республіку Білорусія, у січні Червона Армія окупувала Мінськ, в лютому практично всю білоруську територію, окрім Гродно, яке відійшло до Польщі.
• Литва, Білорусь: Після створення радянських республік у Литві та Білорусі у лютому-початку березня 1919 року відбулося їх об'єднання в тимчасову Литовсько-Білоруську Радянську Соціалістичну Республіку (Літбел). Формування державного утовреня відбувалося в умовах активного наступу польських військ. У грудні 1918 - січні 1919 року велися бої за Вільнюс. У лютому 1919 року сформовано радянсько-польський фронт. До серпня більшовицький режим Літбелу остаточно ліквідовано поляками після захоплення Мінська.

Інтервенція Антанти на Південь України та Закавказзя

Напередодні завершення Першої світової війни Антанта прийняла рішення «розширити Румунський фронт на схід» і зайняти частину стратегічно важливих регіонів в Україні. Французькі війська висадились десантами в Одесі і в Криму у листопаді 1918 року, британці висадилися в Закавказзі.

• Франція. У листопаді 1918 року до Одеси висадився франко-грецький контингент, підсилений невеликими румунськими, сербськими та польськими частинами. У січні 1919 року французи розпочали розширення зони інтервенції, зайнявши 31 січня 1919 року Херсон, 3 лютого 1918 Миколаїв. Однак уже у березні 1919 року політика Франції кардинально змінилась: війська залишили Херсон і Миколаїв під тиском частин отамана Григор'єва, який на той момент перейшов від Директорії УНР на бік більшовицької влади України, у квітні 1919 року відбулася евакуація Одеси, почалися бунти на французьких кораблях, що перебували в Криму. Тоді ж стався остаточна еквакуація французьких військ з півдня України.
• Велика Британія. У листопаді — грудні 1918 року британські війська зайняли Батум і Баку.

Реакція чехословацького корпусу

Закінчення Першої світової війни та проголошення незалежної Чехословаччини 28 жовтня 1918 року призвело до того, що Чехословацький корпус у листопаді-грудні 1918 року остаточно втратив будь-який інтерес до подій у Росії. У листопаді-грудні штаб Колчака відводив чехословаків з фронту і використовував їх виключно для охорони залізничних шляхів.

У 1919 році чехи та словаки фактично дотримувались нейтралітету, відмовляючись активно діяти на стороні білого руху і продовжували вимагати своєї евакуації. У червні 1919 року чехів та словаків відбувся бунт, спричинений затягуванням евакуації. Незважаючи на це, евакуація із Владивостока почалася лише у грудні 1919 року і тривала до 2 вересня 1920 року.

листопад 1918 — жовтень 1919, Сибір

3 листопада 1918 року в Омську Директорією було сформовано , у якому адмірал Олександр Колчак отримав посаду міністра військових справ. Вже 18 листопада 1918 року внаслідок . Ставши верховним правителем, Колчак виключив з уряду всіх есерів і встановив військову диктатуру. Проте визнання інших антибільшовицьких сил адмірал отримав далеко не одразу. 30 квітня 1919 року його визнав уряд , а генерал-лейтенант Антон Денікін і діючий на Північо-Заході генерал Микола Юденіч (див. Північно-Західний край) лише влітку 1919 року.

У березні 1919 року війська адмірала Колчака розпочали наступ, який остаточно зупинився в серпні 1919 року. Серйозним ударом для білих стала втрата в липні 1919 року Уралу з його заводами (див. ). Положення уряду Колчака ускладнювалося широким партизанським рухом, який складався із різноманітними повстаннями національно-визвольних рухів, незадоволених мобілізаціями та террором населенням, а також діяльністю підпільних комуністів.

Восени 1919 року фронт, що відступив на Захід Сибіру і впав. У листопаді 1919 року після втрати Омська уряд перевівся в Іркутськ, а в січні 1920 року верховний правитель передав владу на сході Росії отаману забайкальських козаків Григорію Семенову.

1919 - Україна

Січень-лютий. Радянський наступ

Березень-травень. Григорівці та махнівці

Липень-грудень. Петлюрівці, махновці та денікінці

1919 - Закавказзя

серпень - грудень 1919 - Створення Північно-Західної області та її окупація більшовиками

лютий 1920 - Окупація більшовиками Північної області

1920 рік - Окупація більшовиками Середньої Азії (Туркестану)

1920 рік - Сибір, Заснування Далекосхідної Республіки

1920 рік - визнання незалежності країн Балтії (Естонія, Латвія, Литва)

1920-1921 - Окупація більшовиками РРФСР України

1920-1921 - Окупація більшовиками РРФСР Закавказзя

1920 - Окупація радянськими військами РРФСР Криму

1921-1922 роки - Окупація радянськими військами РРФСР Далекосхідної Республіки

грудень 1922 — січень 1924 - створення СРСР та прийняття конституції

лютий 1924 - січень 1925 - початок міжнародного визнання СРСР

Ухвалення Конституції СРСР 31 січня 1924 сприяло визнанню цього утворення провідними іноземними державами. Наступного дня після ухвалення Конституції СРСР, до Москви доставлено ноту нового лейбористського уряду (Велика Британія) із формулюванням влади Рад «де-юре правителями тих територій старої Російської імперії, які визнають їхню владу», таким чином Британська імперія стала першою "світовою державою", яка визнала владу СРСР.

Після Великобританії у 1925 дипломатичне визнання СРСР запропонували: Королівство Італія (7 лютого), (Норвегія) (15 лютого), Перша Австрійська Республіка (25 лютого), Королівство Греція (8 березня), Вільне місто Данциг (13 березня), (Королівство Швеція) (15 березня), (Канада) (24 березня), Республіка Китай (31 травня), (Данія) (18 червня), Князівство Албанія (4 липня), (Мексика) (4 серпня), Королівство Хіджаз (6 серпня), Угорське королівство (18 вересня), Третя Французька Республіка (28 жовтня) та Японська імперія (20 січня).

Протидія розпаду імперії

Східна та Центральна Європа після підписання Ризького миру (1921) який остаточно розмежував країни що виникли після розпаду Російської імперії

Процесам розпаду імперії протидіяв не тільки державний апарат імперії, але й росіяни, виявляючи таким чином свою імперську сутність. Російський філософ українського походження Микола Бердяєв з цього приводу писав: «Після падіння Візантійської імперії, другого Риму, найбільшого в світі православного царства, в російському народі прокинулося свідомість, що російське, московське царство залишається єдиним православним царством в світі і що російський народ єдиний носій православної віри».

Після Жовтневого перевороту та захоплення влади більшовиками були здійснені спроби відновлення імперії в її старих кордонах. Спроби більшовицького уряду повернути контроль над західними національними країнами (Фінляндія, Україна, Естонія і т. д.) були зруйновані в ході німецького наступу навесні 1918 року. Після (поразки Німеччини у війні) в серпні-вересні 1918, у листопаді 1918 відповідно до Брестського мирного договору були утворені незалежні держави Польща, Литва, Латвія та Естонія, незалежність яких підтримали країни Антанти. 13 листопада 1918 радянська Росія денонсувала цей договір, заявивши про свої претензії на території нових держав, і почала агресивну окупацію, ввівши свої війська, але в умовах війни на пост-російському імперському просторі (1917–1923) була змушена визнати незалежність цих держав.

Наприкінці 1922 року радянській Росія вдалось частково окупувати і закріпити контроль над новими державами шляхом створення СРСР, до якого, окрім Російскьої РФСР, увійшли Білоруська РСР, Українська РСР і Закавказька СФРР.

За результатами радянсько-фінської та Другої світової воєн були в різні способи були окуповані (Карелія, Тува, балтійські країни, Бессарабія та інші), або потрапили під контроль (Польська Народна Республіка). В 1980-1990-ті роки через неефективність управління та політичної системи в цілому, міжнаціональні протиріччя та зростаючу економічну відсталість в період розпаду увійшов , а потім і розвалився СРСР. Процес розпаду колишньої Російської імперії триває і донині.

Історичні наслідки розпаду Російської імперії

Розпад Російської імперії призвів до відновлення незалежності та утворення нових європейських держав. Незважаючи на те, що в період Другої світової війни частина з цих держав прямо чи непрямо виявились під контролем СРСР, їх економіки та соціальні інститути розвивались краще, ніж в СРСР та радянській Росії. Ці країни також повністю або частково змогли уникнути окремих хвороб «побудови соціалізму та комунізму», масштабного терору, реперсіїй, геноцидів через які пройшли народи СРСР. З розпадом СРСР ці країни змогли досить швидко інтегруватись в загальноєвропейський економічний та соціальний простір.

Див. також

• Розпад СРСР
• Розпад Австро-Угорської імперії
• Розпад Османської імперії
• Розпад Росії

Примітки

1. . web.archive.org. 26 жовтня 2011. Процитовано 20 червня 2024.
2. . Архів оригіналу за 22 вересня 2009. Процитовано 15 серпня 2016.
3. Плеханов Г. В. История русской общественной мысли [ 16 серпня 2016 у Wayback Machine.] (рос.)
4. . Архів оригіналу за 29 січня 2016. Процитовано 18 серпня 2016.
5. . web.archive.org. 17 травня 2021. Процитовано 28 травня 2024.
6. Occupation of Western Armenia. Wikipedia (англ.). 3 травня 2024. Процитовано 19 червня 2024.
7. Treaty of Poti. Wikipedia (англ.). 15 травня 2024. Процитовано 19 червня 2024.
8. Николай Бердяев. Истоки и смысл русского коммунизма [ 9 серпня 2016 у Wayback Machine.] (рос.)