Сколобів Пулинська селищна громада Ско лобів 1 село в Україні в Житомирському районі Житомирської області Населення стан

Ско́лобів — село в Україні, в Житомирському районі Житомирської області. Населення становить 359 осіб.

село Сколобів
Країна	Україна
Область	Житомирська область
Район	Житомирський район
Громада	Пулинська селищна громада
Основні дані
Населення	359
Площа	1,91 км²
Густота населення	187,96 осіб/км²
Поштовий індекс	12016
Телефонний код	+380 4131
Географічні дані
Географічні координати	50°31′02″ пн. ш. 28°18′49″ сх. д. / 50.51722° пн. ш. 28.31361° сх. д. / 50.51722; 28.31361Координати: 50°31′02″ пн. ш. 28°18′49″ сх. д. / 50.51722° пн. ш. 28.31361° сх. д. / 50.51722; 28.31361
Середня висота над рівнем моря	223 м
Місцева влада
Адреса ради	вул. Шевченка, 104, смт Пулини, Житомирський р-н старостат- 12015, Житомирська обл., Житомирський р-н, с. Кошелівка, вул. Миру, 25
Карта
Сколобів
Сколобів
Мапа

У Вікіпедії є статті про інші населені пункти з такою назвою: Сколобів.

Історія ред.

Як писав Будник: "с. Скол-о-був Володар-Волинського р-ну Житомирської обл. (сучасна транскрипція — Сколобів), місто сколу — битви древлян з татаро-монголами. Переживання за (розповідями) переказами про нашу історію уклали в моїй свідомості такі географічні поняття моєї сторони, як Коростень — Малин — Турчинка з Півночі, Києва — Москви зі Сходу та Фастова — Білої Церкви — Умані з південного Сходу. Це були в моїх уявленнях головні стратегічні репери імовірних мандрівок. А ще і річечка моя Ірша, неподалік беручи початок, вела мене до Тетерева — Дніпром мимо десятилітньої обов'язкової загальноосвітньої до Дніпра у Чорне море… «

Сколобов, до 1917 р. — Волинська губернія, Житомирський повіт, Пулинська волость, в радян. період Житомирська/Київська область, Пулинський німецький район. Лютеранське село на власній землі. В на північний-захід від Житомира. Лютеранський прихід Геймталь. Жителів: 231 (1906), 300 (1910).

Село Сколобів було німецьким селом. Про це свідчать записи на сайті Астраханського „Русско-Немецкого дома“: „ПУЛИНСКИЙ НЕМЕЦКИЙ РАЙОН/DEUTSCHER KREIS PULIN, Киевская обл. К сев.-зап. от Житомира. Образован 20.6.1930 по постановлению ВУЦИК в сост. 30 с/с Пулинского, Володарского и Барашивского р-нов; среди них — нем. с/с: ….Сколобов,…“, населені пункти з цього списку збігаються з переліком парафій пулинського костьолу; в книзі: МОСКВА 2006 ББК 63.3 „Немецкие населенные пункты в Российской империи: География и население. Справочник. Сост. В. Ф. Дизендорф. М.: Общественная академия наук …“, ст. 106: Сколобов — Волынская губ.»

Село Сколобов — центр сільської ради. Розташоване в південно-західній частині Хорошівського району. Околицею села зі сходу протікає річка Ірша. Площа населеного пункту складає . На 01.01.2007 року в селі 279 дворів, нежилих 66, кількість населення — 584 чол. (наразі ситуація дещо змінилася, населення здебільшого в віці до 80 років, багато молоді, є переселенці з зони АТО та Сходу нашої країни). Відстань до райцентру — , до обласного центру — . (додаток — данные Сколобов).

Заселення територій сучасного Пулинського району розпочалося ще в період первісно-общинного ладу. Про це свідчать найдені на околицях сіл Ягодинка, Вязовець, Сколобів кремнієві знаряддя праці (різці, рубила, скебки, ножоподібні інструменти), а також бивні і зуби мамонтів.

В захороненнях с. Сколобов залишки дюжей, що були креміровані, були засипані в посудини, що виконують роль урн. Крім того, в похованнях в с. Сколобов виявлено сліди забарвлюючих речовин, що містили залишки кремації, в інших серах Житомирської області відмічається інгумація.

Поблизу села Сколобов знайдено поховання часів міді.

У скарбі, знайденому у 1970 р. на Житомирщині у с. Сколобов Червоноармійського району, поруч з монетами Польщі, Німеччини, Швейцарії, Сполучених Нідерландів були широко представлені російські монети від часу княжіння Івана Васильовича (1533—1547 рр.) до кінця царювання Михайла Федоровича (1613—1645 рр.), включаючи Лжедмитрія І і Владислава Сигизмундовича (додаток — скарб Сколобов).

Місце заснування поселення і його назва — це вічний живий пам'ятник тим, хто віддав життя, захищаючи свій край від ненавісного і невірного пришельця — татарської навали на Волинь. З літописів відомо, що 1467 р. Житомирські околиці пережили великий напад татар. Мабуть, від тих далеких часів на місці де «скол був» (сколювалися мечами і списами) виникла назва поселення. Можливо, про давнє минуле, про боротьбу з татарами свідчить назва урочища — «Різак». В історичних документах зустрічаються й інші назва села: Сколобівці, Сколобл, Сколобовець, Сколубов.

Ще цікавим фактом є походження слів «слово», «слава» і «чутка», можливо назва села також могла бути пов'язана з приналежністю до етносу.

Етнонім слов'яни є самоназвою, найбільш вірогідно, що в принципі він утворився десь при переході від протослов'янської мови до праслов'янської (рубіж, коли на землі кімерийців приходять скіфи — в цей же час, коли відбувається сама тісна взаємодія протослов'янських і протобалтійських мов, після чого лексема «слов/слав» потрапляє в в протобалтійські мови). Грецька мова в принципі не знає слів, що розпочинаються на σλ/ςλ і всі аналогічні фонетичні запозичення відбуваються з обов'язковою вставкою звука [к] і з часом вокалізацією σλ/ςλ — приблизно так, скіфів греки (потрібно враховувати, що і в протослов'янських мовах, як і в багатьох інших, можливі були утворення доволі дивних і чудернацьких діалектів в прикордонних регіонах) перетворили в склобов/сколобов/сколодов/сколотов. Хоча самі по собі слов'янські лексеми слово, слава і «молва» мають спільне індоєвропейське походження з грецькими лексемами λόγος и κλέος..

Поселення швидко розрослося і вже як село Сколобів з дерев'яною церквою, яка пізніше згоріла, згадується в актах від 1605 року, в зв'язку з пограбуванням селянами сусіднього с. Мотовилівка за наказом Грежанського старости Мартина Міховського. Нова церква Покрови Пресвятої Богородиці збудована в 1862 році на пожертвування місцевих поміщиків і прихожан. Сколобівська церква була дуже гарна, збудована без єдиного цвяха. Славилася як історична пам'ятка, як духовний скарб, як святиня. Її куполи красувалися і їх було видно з сусідні сіл. На церкві був високий хрест, оздоблений бурштином. Коли світило сонце, він виблискував і ніби випромінював святе, цілюще проміння. Це була неповторна краса. Церква була огороджена металевою огорожею, виготовленою у місцевій кузні. Зверху на огорожі були маленькі хрестики. На Покрову — пристольне свято — до сколобівської церкви з'їжджалося багато народу з сусідніх сіл.

З «инвентаря м. Горошков и принадлежащих селу сел.» за 1700 рік відомо, що жителі села займалися сільським господарством і на той час вирощували льон. Сколобівські «данники» платили дань на користь містечка «50 грибов, одну курицу, три вязки льна по восем пучков у каждой».

Із «Ходатайства» М. І. Кутузова 1803 року відомо, що село було складовою частиною його маєтку. Архівні матеріали свідчать про велику людяність і гуманність російського полководця.

Після війни з Польщею, в вересні 1793 року Голеніщев-Кутузов-Смоленський Михайло Іларіонович (Ларіонович) (5.9.1747-16.4.1813, Бунцлау, Силезія), граф (1811), світлійший князь (1812), полководець, дипломат, генерал-фельдмаршал (1812), отримує в нагороду від Катерини ІІ багаті поселення в Волинській області з 2667 кріпосних, в тому числі в 1795 році і Горошівський ключ (господарська одиниця з селами і слободами на території району).

29 серпня 1802 року Кутузов звільнений з посади і отримав дозвіл від Олександра І відправитися в відпустку в Горошки. В містечку він оселяється в Горошківському замку, який поновлює. Будує цегляний завод, гамарню (мануфактуру, в якій відливає гарматні ядра). Часто пише сім'ї в Санкт-Петербург листи, в яких інформує про відправлення грошей.

На початку березня 1805 року був викликаний з Горошек і призначений головнокомандуючим Подільської армії і виступив на війну проти Наполеона.

Отримавши при Кутузові розвиток і ставши містечком, Горошки в 1912 році були перейменовані на честь національного героя. Літом 1919 року під час війни УНР з більшовиками дерев'яний будинок Кутузова в Горошівськову замку згорів.

Про перебування Кутузова в Горошках є експозиція у Володарсько-Волинському музеї історії району. Тут зберігається репродукція портретів Михайла Кутузова — дарунок місцевих художників та зібрана цікава інформація про перебування генерал-фельдмаршала на Волині: копії листів із Горошок, які датуються 1803—1804 рр., фотокопії записок, прохань, дозволів. Зокрема, прохання Кутузова від 14 травня 1803 р. у духовну консисторію про дозвіл на будівництво у селі Сколобові церкви взамін тієї, що згоріла в 1796 р. «…чрезъ пожарной случай церкви Божей, и с того времени имеют в отправлении христианских достойностей невозможность…» та дозвіл від 19 травня 1803 р. поміщику Овруцького повіту, села Сколобова, генералу від інфантерії і різних орденів кавалера М. Голєніщева-Кутузова на будівництво нової церкви. Цікавою є фотокопія записки від 18 серпня 1814 р. Державного земського банку у Волинський Головний суд у другий департамент про борги М. І. Кутузова станом на лютий 1812 р. і перенесення їх на дочок Кутузова.

Пізніше село належало графіні Полотій, а з 1820 р. — поміщикам Поляновським і Прожамовському. Його мешканці перебували в безправному злиденному становищі.

Про важке життя селян свідчать викупні акти на землю. Через непомірно високі ціни селяни не могли викупити землю від поміщиків. Тому кращі земля знову попали в руки інших поміщиків — Соколовських і Соханицьких.

Є копія викопіювання про купівлю Дубеницьким маєтку Поляновського: «Выкопировка съ общаго плана бывш.наслѣдниковъ Поляновскихъ при с. Сколобовѣ Житомѵрскаго уѣзда Волынской губерніи нынѣ пріобрѣтенная жителемъ съ Сколобова Петромъ Анѳимовичемъ Дубинецкимъ». (додаток — Викопировка).

Об'єднання селян у боротьбі проти польських поміщиків призвели до запровадження указом від 26 травня 1847 року інвентарних правил. За селянами закріплювалася земля, якою вони користувалися, але власником її й далі вважалися поміщики. Для тяглових, тобто тих, хто мали робочу худобу, встановлювалися три тяглові й один жіночий робочий день на тиждень, напівтяглових — два дні піших і один жіночий. За огородниками числилися ті ж самі повинності, що й до реформи. Бобилі-чоловіки мали платити оброк від 1,5 до 2,5 крб., а жінки — від 0,75 до 1,25 крб. 19 грудня 1848 року затверджено нову редакцію інвентарних правил, за якою поміщикам надавалося право змінювати селянські наділи на гірші. Інвентарні правила не похитнули кріпосного ладу, хоч якоюсь мірою обмежували особисту сваволю поміщиків. Однак, всупереч інвентарним правилам, пани змушували кріпаків відбувати панщину по 4-5 днів на тиждень, безоплатно користувалися працею підлітків. Обтяжені надмірною панщиною, селяни не мали змоги обробляи свої земельні наділи. Скарги окремих селян і цілих сільських громад, які дійшли до нас, стверджують, що інвентарі ніскільки не поліпшили становища кріпаків. Особливо зросло число порушень інвентарних правил у 1849—1850 роках.

Все це спричинилося до того, що і після оголошення інвентарних правил селяни продовжували боротьбу проти феодально-кріпосницького гніту, в тому числі й проти інвентарів, що освячували це гноблення. 1848 року на Київщині селянським рухом проти інвентарних правил було охоплено пнад 100 сіл, а на Волині — 96, в тому числі майже вся територія Житомирщини, зокрема такі населені пункти, як Баранівка, Головине, Голубієвичі, Дівочки, Котельня, Кропивня, Любар, Любарка, Любомирка, Мокре, Мочульня, Новаки, Осники, Половецьке, Прибитки, Сколобів, Слободище, Турчинівка, Щербини та інші.

В свій час, панський маєток відвідав відомий письменник В. Г. Короленко, про що згадує в своїх творах.

13 вересня 1905 року, розповідаючи в листі до брата Іларіона про початок роботи над «Історією», Короленко писав: «Тепер я живу в атмосфері нашого двору в Житомирі, серед його мешканців, починаючи зі старого Поляновського».

Поляновський був хазяїном двору, в якому майбутній письменник провів більшу частину свого дитинства і де понині знаходиться його літературно-меморіальний музей.

В «Історії» Короленко не приховує, що характеристика «пана комірника» (т.т. землеміра), як називали його сусіди, базується на більш пізніх розповідях і що він сам «вполне ясно» пам'ятає Коляновського (як і деякі інші персонажі, той носить дещо видозмінене прізвище) «в последние дни его жизни». Скільки ж років було Короленко перед смертю і похованням власника будинку, по описаних ним самим враженням? Чотири роки! Факт цей встановлюється завдяки знайденій в фондах Житомирського облдержархіву виписці з «метрической погребальной Житомирского прихода книги», з якої свідчить, що «тысяча восемьсот п'ятдесят седьмого года августа двадцятого дня в городе Житомире умер от водянки помещик житомирського уезда Казимир Поляновский…имевший от роду семьдесят шесть лет». Оскільки в інших документах, що знаходяться в «Деле по иску помещика Каземира Поляновского на помещика Феликса Поляновского и его наследников о разделе имения села Сколубов», покійний називав себе «Казимиром Фадеевым сыном» і «бывшим Житомирским граничным коморником», можна з впевненістю заключити, що річ іде про «том самом» Поляновському, а не про інших носіїв цього доволі поширеного прізвища. Про те ж свідчить і згадка села Сколубова (сучасна назва Сколобів, знаходиться в Пулинському районі Житомирської області). Воно фігурує і в «Истории», де Короленко розповідає, як одного разу, напередодні реформи 1861 року, гостював тут в садибі, яку після смерті Поляновського успадкувала його вдова. Останню звали Нарцизой Валентинівною. Від «пана-комірника» у неї було дві доньки: Соф'я Северина, що народилася 1 листопада 1851 року і Адольфіна, чия поява на світ — 5 липня 1857 року — ледве не збіглася зі смертю батька. Про добрі відносини між мешканцями і власниками будинку в певній мірі свідчить той факт, що при хрещенні молодшої з них була присутня в ролі «восприемницы» мати письменника Евеліна Іосифівна. А роком раніше, коли народилася сестра Короленко Марія, аналогічну роль виконували Н. В. Поляновська і її старша донька".

В 1891 році в селі була відкрита трьохкласна церковно-приходська школа, вчителей у якій був піп, прізвище його невідомо. Тут мала можливість навчатися тільки частина дітей (деяким забороняли батьки, деякі не мали одягу і взуття, деякі вже працювали). Так, за статистичними даними, в селі було 197 дітей молодшого шкільного віку (8-11 років), а навчались в школі лише половина. Діти старшого віку зовсім не мали можливості здобувати освіту.

В книзі «Мы не должны бояться никаких страданий» из Духовного наследия мучеников и исповедников Русской православной церкви" є дані про Жураковського Софронія Семеновича.

Жураковський Софроній Семенович народився 11 березня 1869 року в сім'ї паламаря в м. Левків Житомирського повіту Волинської губернії. Закінчив Волинську духовну семінарію, служив вчителем. В 1893 році рукоположений до церкви Апостола і Евангеліста Іоанна Богослова при Житомирській гімназії, викладав Закон Божий в двох Житомирських училищах. 5 серпня 1896 року переведений в Покровську церкву с. Сколобов, Житомирського повіту, Волинської губернії, де прослужив 23 роки до своєї мученицької загибелі 15 серпня 1919 року. За нього ручався епископ Волинський священомученник Фадей (Успенський), але його ходотайством не прийняли до уваги.

Він організував спілку тверезості, активно боровся з п'янством, крадіжками і розпустою. Арештований 22.06.1919 року. 8.08.1919 року по постанові Волинської губернії НК засуджений до ВМП. Розстріляний (додаток - Расстрел Жураковского). Його дружину звали Галина Павлівна (вроджена — Дашкевич), дітей: Микола (в 1945 році виїхав закордон), Сергій і Ніна. Вони одружилися в 1892 році.

Навчання тривало 3 роки.

Після революції була відкрита 4-класна школа. Директором її був В. В. Фесенко. У 1929 році початкова школа була реорганізована у 7-річну, розміщувалася у трьох пристосованих приміщеннях. Школу почали відвідувати учні із сусідніх сіл: Давидівки, Солодирів. У класах навчалось по 14-15 дітей і викладалися такі предмети, як: українська та російська мова, література, історія, арифметика та інші. Першим директором семирічки був Є. Д. Усиченко. А з вчителів працювали: Ольга Ульянівна Куліш, Іван Миколайович Паливода, Григорій Миколайович Литвинчук, Ніла Яківна Тимончук та інші.

Під час Великої Вітчизняної війни школа не працювала, руйнації не було.

В післявоєнний період школа із 7-річної була реорганізована у 8-річну. За всі роки існування старої школи її закінчили приблизно 920 учнів. Добудов ніяких не було.

31 серпня 1980 року гостинно прийняла учнів нова школа, яка була збудована за бюджетний кошт, централізовано виділений з м. Києва.

Школа розташована в центральній частині села, має 2 поверхи. Збудована з цегли, металевих, дерев'яних та залізобетонних конструкцій. Висота одного поверху — . Довжина будови — . В школі знаходиться 13 навчальних приміщень та 16 допоміжних. Дах побудований з хвилястих азбоцементних листів. Розмір усіх класних кімнат . Школа має 58 вікон.

На сьогодні школа має статус загальноосвітньої І-ІІ ступенів.

Серед випускників школи є люди, які здобули всеукраїнське визнання. Це І. П. Поліщук — професор медичної служби, І. М Лисюк — генерал-майор, М. П. Будник — засновник школи кобзарського мистецтва.

*Микола Будник (Николай Петрович Будник; 3 лютого 1953, с. Сколобов, Володарско-Волинский район (нинішній — Хорошівський), Житомирська область — 16 січня 2001, Ірпінь, Київська область) — кобзар, панмайстер (панотець), тобто голова Київського кобзарського цеху, бандурист, майстер народних музичних інструментів, художник, поет.

Реконструював 17 типів традиційних музичних інструментів. Серед них вересаївська кобза, кобза по Ригельману, «недбайлівська» бандура, деякі типи гусел і колісних лір, торбан («панська кобза») і інші.

Разом з М. Й. Хаем відродив Київський кобзарський традиційне професійне обʼєднання кобзарів), де відновив традиційні форми виконання в сучасних умовах: виступи традиційних співаків на вулицях і площах, біля церков, монастирів, в інших людних місцях. Автор підручника по виготовленню старосвітської бандури, вчитель багатьох зараз відомих кобзарів.

1980 — почав навчатися грати на бандурі у Георгія Ткаченка, від якого перейняв кобзарську школу разом з відомими нині кобзарями — Михайлом Хаєм, Володимиром Кушпетом, Миколою Товкайлом. Почав виготовляти бандури старовинного (старосвітського) типу.

Учнями М. Будника є Олесь Санін, Тарас Компаніченко, Тарас Силенко, Едуард Драч.

Майстри народних інструментів, учні М. Будника — це, наприклад, Олександр Кот, Руслан Козленко, Павел Зубченко, Іван Кушнір.

Два вчителі, один фельдшер і три попи — ось всі кадри, які вийшли з села до революції. І дивлячись на той час і на той мізерний рівень освіти, що міг забезпечити сільський священик за кошти батьків — це ще багато.

Життя трудового народу було надзвичайно тяжким. Від злиднів, недоїдання, виснажливої роботи селяни та збіднілі міщани часто хворіли на туберкульоз, тиф, холеру, внаслідок чого багато з них помирало. Особливо велика смертність спостерігалася серед дітей. Медичне обслуговування населення перебувало на дуже низькому рівні. На два населені пункти — Горошки і Пулине — перед реформою 1861 року працював один фельдшер. Селяни вдавалися до засобів народної медицини, користувалися послугами знахарів, ворожбитів, шептунів і повитух. У добу феодалізму майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки не було шкіл. В листі до своєї дочки М. І. Кутузов 1803 року писав: «У Горошках така нудьга, що я не дивуюся, що багато-хто йде в монахи. Однаково жити, що в монастирі, що тут у містечку».

Лише з 1878 року в Пулинах почали працювати дільнична лікарня на 2 ліжка та аптека. Після революції 1905—1907 рр. тут відкрили земську лікарню, яку обслуговували два лікарі.

Розвиток освіти, мистецтва і культури, відбувався в умовах польсько-шляхетського гніту (XVI—XVIII ст.), безперервних турецько-татарських набігів. Польський уряд насаджував єзуїтські школи, де прищеплювалася зневага до українського народу, до його культури і мови. Дяківські школи, що існували в деяких населених пунктах й утримувалися за рахунок батьків, а також школи, засновані православними братствами, переслідувалися, захоплювалися єзуїтами або закривалися. В школах для українського населення викладання здійснювалося польською мовою.

XX ст. докорінно змінило відносно спокійний установлений спосіб життя людей. Вони були втягнуті в вихор Першої світової і громадянської воєн і революції 1917 року, пережили боротьбу різних політичних сил за владу. Радянську владу вперше було встановлено в січні 1918 року, остаточно в 1920 році, після завершення війни з панською Польщею. Створюються нові органи влади: сіль ревком, комнезам, сільська рада.

Комнезам приступив до розподілу поміщицької і церковної землі. Цей рух очолив навесні 1918 року Милола Андрійович Бондарчук, який потім працював фельдшером і був старшим губернської надзвичайної комісії. Роботу з розподілу землі продовжив комітет бідноти.

Багато жителів Сколобова пішли захищати радянську владу в загін по боротьбі з білогвардійською. В ніч 3 серпня 1919 року було очищено від загонів Соколовського і Колісниченка.

В листопаді 1926 року в селі було засноване машино-кооперативне товариство ім. Жовтневої революції. В оргбюро товариства входили Володимир Мороз, Андрій Кислицький, Юхим Куліш, Петро Файдюк, Михайло Войтенко.

На 01.05.1928 року товариство мало один триколісний трактор «Запорожець», часовий двигун на 3 кінські сили і молотарку до нього, віялку, січкарню і 2 кінні культиватори. Першим трактористом був О. М. Кравченко.

В 1929 році була організована одна з перших в районі сільськогосподарська артіль ім. Таращанського полку («Тараща»).

На початок 30-х років 20-го століття у селі почалася насильницька колективізація. Селян, які звикли до індивідуального господарювання, примушвали вступати до колгоспу. Заможних селян розкуркулювали і висилали до Сибіру.

Насильницька колективізація, масове розкуркулення селян, непомірні хлібозаготівлі призвели до голодомору 1932—1933 рр. У селі діяла і червона мітла, до якої входили: Андрій Кирилович Кислицький, Володимир Федорович Мороз, Марія Яківна Бурківська, Олена Левчук. Це були жахливі роки для сколобівців. Люди гинули масово, мали місце випадки канібалізму. В селі не було жодного горобця, люди збирали гнилу картоплю на полі, не було котів і собак. Одна сім'я заховала корову в лісі і вижила тільки завдяки їй. На превеликий жаль, кількість жертв не встановлено. Костриця Ганна Йосипівна розповіла, що в їхній сім'ї від голоду померла мати — Базилюк Ярина Григорівна і 4 рідних братів і сестер: Федір, Антоніна, Текля і Микола. У сім'ї Базилюк Миколи померли 3 дітей: Уляна, Ганна і Василь. Онопрійчук Антон похоронив 4 сини. Войтенко Петро Михайлович розповідав, що в їхній сім'ї померли 2 брати: Василь і Володимир (додатки — Голодомор і Из книги памяти жертв Голодомора).

До 1934 року колективізація була завершена. В 1937 році в селі активісти, Сталінські посіпаки (Андрій Кислицький, Володимир Мороз та інші) руйнували церкву. Дзвони і куполи з хрестами падали з таким гулом, що в школі дзвонили вікна, бурштин розсипався довкола, його на перерві збирали учні. Церковні книги спалили, майно і золото, яке було в церкві розграбували. На місці святині зробили клуб, який стоїть донині.

«10 серпня 1939 (четвер) - Київ. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило прийняти пропозицію Президії Верховної Ради УРСР про закриття церков: у с. Івашковці Шаргородського району Вінницької області; в хут. Піщанському Пісківської сільради Дворічанського району Харківської області; в с. Олійник Теофіпольського району Камянець-Подільської області; в с. Лебяжже Зачепілівського району Харківської області; в с. Лобачів Володарського району Київської області; в с. Сколобів Володарсько-Болинського району Житомирської області; в с. Копистерині Шаргородського району Вінницької області; Миколаївської церкви в с. Грушеваха Петровського району Харківської області; в с. Петровському Старо-Керменчикського району Сталінської області; церкви в с. Тецьке Євсугського району Ворошиловградської області; в с. Кам'яна Яруга Чугуївського району Харківської області.», ЦДАГОУ. — Ф.1. — Оп.6. — Спр.513. — С.31-33. - ВЛАДИСЛАВ ГРИНЕВИЧ

За голодомором в село прийшли репресії 1937—1938 років. Репресовано наступних жителів Сколобова: Нейман Август Данилович (розстр. 28.09.1938 р.), Нейман Асаф Августович (розстр. 28.09.1938 р.), Ешке Ейвальд Августович (розстр. 29.09.1938 р.), Ліпінський Густав Данилович (розстр. 28.09.1938 р.), Деган Евальд Іванович (розстр. 22.09.1938 р.), Дем'янчук Василь Григорович (29.11.1937 р. засуджений до 8 років ВТТ, 13.12.1939 р. справу припинено за недоказаністю злочину), Грамс Густав Готлібович, Гур Готліб Андрійович, Гур Вільге Андрійович, Альгаер Отто Карлович (розстр. 22.09.1938 р.) Всіх їх реабілітовано посмертно.

Відомо про ще одного розстріляного жителя села, що знаходився в Ленінграді: Фридрих Александр Теодорович (он же Грамс Фридрих Вильгельмович), . р., уроженец немецкой кол. Сколобов Володарского р-на Киевской обл., немец, беспартийный, мастер драничного производства СКО ЛВО, проживал: г. Луга Лен. обл., Нижегородская ул., д. 41. Арестован 8 августа . Особой тройкой УНКВД ЛО 23 сентября . приговорен по ст. ст. 58-6-10 УК РСФСР к высшей мере наказания. Расстрелян в г. Ленинград 28 сентября .

Влітку 1941 року чорні орди фашистів пройшли через село. Багато сколобівців зі зброєю в руках пішли захищати Вітчизну. Окупувавши село, фашисти грабували жителів, вивозили молодь до Німеччини та Австрії на каторжні роботи. Наразі достеменно відомо, що найбільше село постраждало від НКВД, що діяло, аніж від фашистів. Невідомо хто саме розстріляв і замучив сільських жителів: Миколу Григоровича Краченка, Павла Кравченка, Володимира Васильовича Фесенка, Олександра Дмитровича Гомонюка, Олену Левчук (що входила до червоної мітли 1932-33 років), Кирила Гнатовича Іващенка, Мусія Левчука.

Як свідчить Г. П. Василенко, німці безперервно йшли через Дворище зі сторони Червоноармійська. Останні частини стали на постій у цьому селі. Багато очевидців згадують про змучений вигляд наших солдатів у поношеній формі, що відступали. Німці ж, навпаки, були добре екіпіровані, у маскувальній уніформі. Ось що з цього приводу зазначав очевидець тих подій О. О. Хомулко: «12 липня 1941 р. німці, зі сторони Червоноармійська, вдерлись у наше село Сколобів. По дорозі „переможно“ марширували молодчики із закачаними до ліктів рукавами, награючи на губних гармонях і викрикуючи фашистські гасла».

Партизанам загонів «За Батьківщину» та ім. Калініна жителі Сколобова передали 2 міномети, 2 ручних кулемети, гвинтівки та 2 ящики патронів. А мешканець цього села О. Костриця (військовополонений медпрацівник) виніс із німецького госпіталю і передав бійцям перев'язочних матеріалів.

Сколобівці не мирилися з фашистськими порядками, в селі діяла підпільна група, яку очолював директор школи Євген Дмитрович Усиченко.

Це та історія, яка описана в радянських підручниках. З перших вуст знаю, що в селі була ціла німецька вулиця, яка підтримувала село і не пускала туди ні фашистів, ні НКВД. Багато з так званих активістів, що були розстріляні брали участь в насильницькій колективізації і в загонах красної мітли. Село не менше страждало через загони радянських солдат, які проходили через село, розграбовували його, ґвалтували дівчат та жінок, спалювали хати.

На околиці Колонії в сторону села Сколобова було засноване німецьке кладовище, а в сторону села Івановичі Червоноармійського району — чеське.

На німецькому кладовищі стояла кірха, куди німці ходили молитися та слухати орган.

Далі, як пише підручник: 29 грудня 1943 року село було звільнене радянськими військами, але не всім судилося стати до мирної праці — 106 односельчан відділи своє життя на фронтах війни. На сільському кладовищі поховано 2 воїна 322-ї стрілецької дивізії, які загинули 29 грудня 1943 року в бою з німецько-фашистськими загарбниками, визволяючи село. Прізвища їх, на жаль, невідомі. В 1947 році на могилі невідомим солдатам споруджено цегляний обеліск, який в 1965 році замінено на стелу з чорного полірованого гарбо.

9 травня 1970 року в сільському парку відкрито пам'ятник вічної слави загиблим.

"Нас из деревни Сколобов ушли 23 человека, а вернулись только трое. С одной стороны, радость наша Победа, а с другой — слезы, что столько наших парней полегло. Это как поется в песне: «День Победы со слезами на глазах» — писав рядовий Сергій Сліпченко, що розпочав свій бойовий шлях зі звільнення Білорусі, потім були Прибалтика і Східна Пруссія. За підбиті три танки Сергій отримав орден Слави ІІІ ступеня. Також Сергій був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня і медаллю «За відвагу». В кінці війни рядового Сліпченко було поранено, Перемогу він зустрічав на лікарняному ліжку госпіталю в латвійському Даугавпилсе.

Є відомості про ще одного героя — Буру Андрія Ахтимовича (додаток — Бура Андрей Ахтымович).

В Польщі було знайдено поховання часів другої світової війни, де зазначені такі прізвища:

419. ГОЛЯЩЕНКО НИКОЛАЙ ЕВТУХОВИЧ 1924 Володарский р-н с. Сколобово

324. ГАВРИЛЮК ИВАН ФЕДОРОВИЧ 1902 Володарск-Волынский р-н с. Сколобов

2093. КОТЮК АЛЕКСАНДР НИКОЛАЕВИЧ 1902 Володарско-Волынский р-н, с. Сколобов.

Крім того, віднайдено такий реєстраційний запис (додаток — Список погиблих): Умершие от ран и первоначально похороненные в пов. Санок

Номер записи 4193370

Фамилия Будник

Имя Панкрат

Отчество Трофимович

Дата рождения __.__.1914

Место рождения Житомирская обл., Володарско-Волынский р-н, с. Сколобов

Дата и место призыва Володарско-Волынский РВК, Украинская ССР, Житомирская обл., Володарско-Волынский р-н

Последнее место службы 155 сд

Воинское звание рядовой

Причина выбытия умер от ран

Дата выбытия 11.10.1944

Название источника информации ЦАМО

Номер фонда источника информации 58

Номер описи источника информации 18003

Номер дела источника информации 3

Після звільнення почалися важкі роки повоєнної відбудови села, яка проходила у надзвичайно тяжких умовах. Відсутня техніка, всі роботи доводилося виконувати вручну. Весь тягар відбудови ліг на плечі жінок, підлітків, людей похилого віку.

Селяни і після війни залишались безправними. Вони не мали паспортів, обкладалися непомірними податками. Змушені були здавати державі хліб, картоплю, молоко, яйця, м'ясо. Податками були обкладені навіть фруктові дерева.

Тяжке матеріальне становище ускладнилося, бо в 1946—1947 роках в село знов прийшов голод. Він був зумовлений посухою і непомірними хлібозаготівля ми. З України вивозили хліб у країни так званого соціалістичного табору, а українські селяни знову голодували, проте масової загибелі людей не було.

Йшли роки. Завдяки праці Сколобівців село поступово залікувало рани війни. Я сама пам'ятаю, що в 1987—1991 роках в селі були трудодні, які повинні були відпрацьовувати навіть діти в колгоспах, на вулицю було по 1-2 телевізора. До моєї бабусі сходилися всі сусіди, щоб подивитися фільм. Такі посиденьки були нормою до 1996 року.

В 1955 році від Сколобова відійшло 3 колгоспи. Решта 3 об'єдналися в одну артіль «Комунар». В 1959 році артіль була приєднана до артілі «Червоний жовтень» села Давидівки і залишилось під даною назвою до роз'єднання 27 лютого 1965 року, після чого колгосп почав називатися «Радянська Україна».

22 лютого 1963 року увімкнено електролінію, що йшла до села, а 29 листопада 1963 року о 17:45 загорілася перша електрична лампочка від Кременчуцької ГЕС. 24 квітня 1963 року розпочалась кладка шосейної дороги від Червоноармійська (нині — Пулини) до Володарська-Волинського (нині — Хорошів). 21 січня 1964 року увімкнено перший в селі телевізор. 7 лютого 1967 року відкрито перший автобусний рейс «Сколобів-Нова Борова». В липні 1972 року в село здане в експлуатацію нове відділення зв'язку і швейна майстерня.

В серпні 1991 року в сел. Відкрито новий дитячий садок «Мальвіна», який працював до 1996 року, вдруге відкритий в січні 2006 року.

У 1996 році КСП «Радянська Україна» було перейменовано в КСП «Батьківщина», яке в 2000 році реорганізоване в ПОСП «Сколобівське».

У січні 2001 року в селі освятили приміщення для Свято-Покровського храму, що належить до УПЦ Київського патріархату.

Були в селі і свої обряди. За відомостями В. Кравченка, у с. Сколобів Волинської округи, ще у 20-х роках минулого століття звичай «різати кури» на весіллі відбувався за таким сценарієм: «…весільна дружина надіває собі на плечі рядна, голови обматують хустками або рушниками й обтикають пір'єм. Далі сідають на коні й гацають по „волоках“ — грабують кури. Після того хто може, той конем ускакує до молодого в хату… А в хаті — трощать ослони, табурети і т. ін.., ріжуть-патрають курей, й ще копають шанці знадвору біля хатнього порога і т. ін..». Цікаво, що в цьому випадку тема «ворожого набігу» сполучається з мотивом «ритуального безчинства», який нагадує елементи архаїчного потлачеподібного свята, коли заради престижу роздавалися подарунки і допускали свідоме нищення майна. Класичні приклади інституту патлача (від слова індіанців — нутка «патсхатл» — давати подарунок) описані етнографами в меланезійців та індійців північно-західного узбережжя Північної Америки.

Сколобів — співуче село. Народна пісня, як дорогий скарб, передавалася з покоління в покоління. А довгими зимовими вечорами збиралися юнаки і дівчата в теплих хатах на вечорниці і співали різних пісень. В селі діяв хор. Селян видовищними виступами дивують місцеві артисти: Сальвіна та Наталія Федорчуки; вихованці ДНЗ «Мальвіна» на чолі з Тетяною Ковальчук та Лесею Мельничук; вокальний гурт «Сколобівчанка»; художній колектив «Криниченька»; співочий колектив родини Федорчуків «Калина».

Уродженцем села є Чернявський Олександр Іванович — старший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2016 років.

Примітки ред.

Архів оригіналу за 22 жовтня 2016.

Посилання ред.

Погода в селі Сколобів [ 29 листопада 2016 у Wayback Machine.]

[1] Архів оригіналу за 22 жовтня 2016.