Марсіа́нин — це гіпотетичний житель планети Марс, тамтешнього походження чи земного. Хоча пошук доказів існування життя на Марсі триває, багато письменників-фантастів уявляли собі, яким можуть бути тамтешні організми. В фантастиці поширена тема марсіан як розумних істот, стосунки яких із землянами слугують рушійною силою сюжету творів.
| Марсіанин | |
| Місце розташування | Марс |
|---|---|
| Рідний світ | Марс у культурі |
Походження образу Редагувати
Довгий час Марс претендував на найімовірніше місце перебування позаземного життя. Його поверхня, на відміну від поверхні Венери, має помітні деталі рельєфу. Ранні спостерігачі тлумачили побачені в телескопи зони як аналогії земних форм рельєфу: синьо-зелені ділянки вважалися океанами або рослинністю; що полярні шапки, які зростають і меншають впродовж сезонів, складаються з водяного снігу та льоду; мінливі візерунки пояснювалися як хмарний покрив або ліси. У 1877 році астроном Джованні Скіапареллі повідомив про заплутану мережу річищ на Марсі, що в пресі було перекладено як «канали», що сприяло уявленню про них як штучні споруди. Американський астроном Персіваль Ловелл у своїх книгах «Марс» (1895), «Марс і його канали» (1906) і «Марс як місце життя» (1909) створив образ прохолодного, посушливого світу з великими червоними пустелями та кількома територіями, здатними підтримувати життя стародавньої цивілізації, яка проклала канали задля зрошення. Багато вчених ще на початку XX сторіччя вважали наявність життя на Марсі — включно з розумним людиноподібним життям — ймовірним, якщо не гарантованим. Однак фотографії, зроблені під час прольоту зонда «Марінер» у 1965 році та посадки зондів «Вікінг» у 1976 році, показали, що Марс надто холодний і має надто розріджену атмосферу, щоб підтримувати високоорганізоване життя. Дані, отримані з місій Pathfinder (1996), Global Surveyor (1996), Odyssey (2001), Mars Exploration Rover (2003), Mars Reconnaissance Orbiter (2005) і Phoenix (2007) підтвердили дані «Марінера» та «Вікінга», що в минулому на поверхні Марса текла вода і що вона все ще може перебувати у значних кількостях під поверхнею та/або на полюсах. Попри те Марс лишається найближчою до Землі планетою і найбільше схожий на Землю щодо природних умов. Це дозволяє використати Марс як метафору Землі з її проблемами.
За сучасними уявленнями, стародавній Марс був більше схожий на Землю і мав умови, сприятливі для виникнення життя. Там немає високоорганізованих організмів, проте в ґрунті можуть бути бактерії.
Розвиток образу Редагувати
У більшості ранніх творів про Марс розповідається про утопічні інопланетні суспільства. Марс є домом для такої цивілізації в романі Персі Грега «Крізь зодіак» (1880), а в романі Роберта Кромі «Поринання в космос» (1890) поєднано соціологічну критику з історією міжпланетного кохання. Анонімна книга «Політика та життя на Марсі» (1883) підкреслює занепокоєння фемінізмом. Розвинена марсіанська цивілізація створює тло для пригод у «Запечатаному пакеті містера Незнайомця» (1889) Г'ю Макколла, і в «Подорожі на Марс» Густава В. Поупа (1894).
Курд Лассвіц у романі «На двох планетах» (1897) зобразив як високорозвинені марсіани, що побудували в себе утопічне суспільство, відвідують Землю. Вони поширюють свої технології та насаджують новий лад, перетворюючи Землю на процвітаючу, але підлеглу планету.
Того ж року Герберт Велз написав роман «Війна світів», у якому описується вторгнення марсіан на Землю. Велз зобразив марсіан як схожих на восьминогів кволих істот, залежних від своїх машин. Змальована ним воєнна міць загарбників, які розглядають людей як джерело їжі, нездоланна для землян, проте виявляється марною проти земних бактерій. Невдовзі Гарретт Патнем Сервісс написав продовження під назвою «Завоювання Едісоном Марса» (1898), в якому земляни здійснюють успішну контратаку на Марс. Твір Сервісса також містить ідею палеоконтакту, оскільки жителі Марса там у давнину викрали людей з Землі, щоб перетворити на своїх рабів.
Існувала тема реінкарнації на Марсі, як у книзі «Уранія» Камілла Фламмаріона (1889) або «Впевненість майбутнього життя на Марсі» Луїса Поупа Гратакапа (1903). В багатьох ранніх історіях про Марс описується як «людина з Марса» відвідує Землю. Так, у «Людина з Марса» (1891) Томаса Блота критикувалася релігія, в Генрі Даудінг у «Людині з Марса, або Служіння заради служіння» (1910) пропагував християнський активізм. Найбільш комерційно успішною з цих історій була п'єса Річарда Ґентоні «Послання з Марса» (1899), у якій марсіанин прибуває уві сні, щоб змінити характер скупого астронома-любителя; п'єса довго демонструвалася в Лондоні та Нью-Йорку, була двічі екранізована та новелізована Лестером Лурганом у 1912 році.
Едгар Барроуз започаткував у 1912 році серію про Барсум — Марс, куди містичним чином потрапляють земляни, стаючи там героями. Барроуз продовжував традиції тогочасних пригодницьких романів, але переніс дію на іншу планету, населену розвиненими цивілізаціями, що перебувають у занепаді. Десятиліттями пізніше Майкл Муркок наслідував ці книги в трилогії «Кейн зі Старого Марса», починаючи з роману «Воїни Марса» (1965).
У епоху розквіту палп-журналів у літературі панував образ злих марсіан. Прикладами слугують «Лихо з Марса» (1928) Клер Вінгер Гарріс, «Монстри Марса» (1931) Едмонда Гамілтона «Марс колонізує» (1935) Майлза Дж. Бреєра. Зображення в цих творах марсіан стали кліше для образу інопланетян у наступні роки. На противагу Клайв Стейплз Лююїс у романі «Тиха планета» (1938) показав марсіан звіроподібними, проте духовно чистими, шляхетними істотами. На Марсі живуть кілька рас, які мають свої спеціалізації, але складають єдине гармонійне суспільство.
У творчості Лі Брекетт Марс опиняється під загрозою через землян, як у «Тіні над Марсом» (1944). Згодом Рей Бредбері продовжив романтизацію Марса в «Марсіанських хроніках» (1950). У його оповіданнях Марс мертвий, але земляни бачать власне минуле в залишках тамтешньої цивілізації. Декільком іншим письменникам вдалося відобразити подібну атмосферу, зокрема Кліффорду Сімаку у «Семеро повернулися» (1950) і Джеймсу Балларду в «Гробницях часу» (1963).
У 1950-х роках романтика екзотичного Марса здебільшого залишилася позаду, оскільки панівною темою стали проблеми колонізації планети, де не вистачає води та кисню, як у «Пісках Марса» (1951) Артура Кларка, «Червоній планеті» (1949) Роберта Гайнлайна «Місії на Марс» (1955) Патріка Мура. Виникли нові теми, які згодом стали основними елементами міфу про Марс, включаючи повстання марсіанської колонії проти земного панування, фізіологічну адаптацію людини до марсіанських умов і суперечки між прихильниками тераформування та тими, хто віддає перевагу Марсу в його природному стані. Наприклад, «Людина плюс» (1976) Фредеріка Пола похмуро показує становлення кіборга-колоніста. Негостинний Марс показаний понурою тюремною колонією в антиутопічному «Прощавай, земне блаженство» (1966) Девіда Комптона. Корінні форми життя часто фігурують у цих романах, але небагато з них ворожі до людей. «Марсіанський інка» (1976) Яна Вотсона (1976) описує дивовижно адаптивні марсіанські мікроби, тоді як «У залі марсіанських королів» (1977) Джона Варлі стверджується, що давня марсіанська раса перебуває в сплячці. Але загалом тема марсіан стала менш активно використовуватися в фантастиці через результати досліджень, отримані з реальних космічних апаратів.
Однак у середині 1980-х років інтерес до експедицій на Марс і колонізації почав відроджуватися. Зокрема це відбулося через реальні проєкти висадки людини на Марсі. Тема розроблялася у «Фронтері» (1984) Льюїса Шайнера. Теоретик теорії змови Річард Гоугланд посприяв інтересу громадськості до червоної планети своєю книгою «Пам'ятники Марса: Місто на межі вічності» (1987), стверджуючи, що там є штучні споруди, зокрема «Обличчя». 1989 року — у двадцяту річницю першої висадки на Місяць, президент США Джордж Буш окреслив план пілотованої місії на Марс до 2019 року. Такі романи, як «Марсіанська веселка» (1991) Роберта Форварда описують труднощі польоту на Марс, зокрема політичні, як у «На Марс» (1993) Грега Беара. На тему тераформування планети Кім Робінсон написав трилогію: «Червоний Марс» (1992), «Зелений Марс» (1993) і «Блакитний Марс» (1996).
Вторгнення технологічно розвинених марсіан стало слугувати для сатиричних цілей, як у «Дню, коли прийшли марсіани» Фредеріка Пола (1988), але небезпека вторгнення мікробного марсіанського показана в «Таємниці життя» Пола Дж. Маколі (2001) і стає приводом для чорного гумору в романі Ріка Муді «Чотири пальці смерті» (2010). Виникли й деякі оригінальні ідеї розвитку Марса. В Роберта Чарльза Вілсона у «Вісі» (2005), багатотисячолітній проєкт терраформування Марса вдається завершити за лічені дні. В «Каріатиді» (2009) Брюса Стерлінга Китай планує колонію на Марсі, розвиваючи флору та фауну під куполом. У «Тихій війні» (2008) Пола Дж. Маколі і продовженнях «Сади сонця» (2009) і «У пащі кита» (2012) Земля знищила бунтівну колонію Марса, що змусило вцілілих заселити марсіанські супутники. В «І прокинеться Левіафан» (2011) Джеймса Корі Марс утворює одну з протиборчих сил у Сонячної системи проти Землі та жителів астероїдів.
Примітки Редагувати
- ↑ SFE: Mars. sf-encyclopedia.com. Процитовано 28 квітня 2023.
- Hauser-Rochester, Scott (9 листопада 2015). Why is science fiction so obsessed with Mars?. Futurity (амер.). Процитовано 29 квітня 2023.
- @NatGeoUK (6 грудня 2022). Life just might exist on Mars after all. National Geographic (en-gb). Процитовано 30 квітня 2023.