Друге Сицилійське повстання — велике повстання рабів, яке тривало в 104–100 роках до н. е., стало частиною громадянських війн Римської республіки.
| Друге Сицилійське повстання | ||||||
|---|---|---|---|---|---|---|
| Громадянські війни в Стародавньому Римі | ||||||
Рабиню обмінюють на вазу. Картина Генріха Семирадського, 1887 р. | ||||||
| ||||||
| Сторони | ||||||
| Римська республіка | Повсталі раби | |||||
| Командувачі | ||||||
| Публій Ліциній Нерва Луцій Ліциній Лукулл Гай Сервілій Маній Аквілій | Сальвій Трифон† Афініон† |
Передумови Редагувати
Умови на острові за 30 років, після періоду Першого сицилійського повстання, майже не змінилися. Хоча руйнування багатьох латифундій в ході повстання 136–132 років до н. е. у перший час мало своїм результатом деяке ослаблення великого землеволодіння і посилення вільної оренди, але це було явищем тимчасовим. До 104 до н. е. Сицилія знову зробилася країною найжорстокішого рабства, з тією тільки різницею, що серед рабів 104 року до н. е. жили традиції попереднього повстання, чого не було у 136 році до н. е.
У зв'язку з наборами, які проводив Гай Марій, з'ясувалося що багато вільнонароджених римських союзників знаходиться в рабстві. Сенат наказав преторам перевірити списки рабов. Переглядом зайнявся сицилійський пропретор Публій Ліциній Нерва. Більше 800 осіб було звільнено протягом короткого часу. Але потім Нерва припинив перевірку, підкуплений чи, може, заляканий рабовласниками. Надії на звільнення змінилися у сицилійських рабів злобою і відчаєм.
Повстання Редагувати
Невеличкі заворушення швидко переросли у повстання. Біля Гераклеї Мінойської, на південно-західному узбережжі острова, 80 рабів влаштували змову і вбили свого пана — римського вершника Публія Клонія. Після цього вони втекли з маєтку і зайняли гору в околицях міста. До них стали збігатися інші раби. Нерва, у якого не було достатніх сил, не зміг придушити руху на самому початку. Швидко кількість повсталих дійшла до 2 тис. осіб. 600 солдатів з гарнізону Енни, посланих Нервою, були розбиті. В руки рабів потрапило багато зброї. Кількість повсталих зросла до 6 тис. чоловік.
На загальних зборах повсталі обрали раду, а царем проголосили раба Салвія, який користувався популярністю вправного ворожбита. Обраний царем, він прийняв ім'я сирійського царя-узурпатора Трифона, який в 140-х роках до н. е. захопив владу у Сирії.
Сальвій розділив своє військо на три частини, призначивши над кожною окремого командувача. Їм він наказав робити глибокі набіги по всій Сицилії і після них кожен раз зустрічатися в певному місці в один і той же час. Ця тактика дала блискучі результати: у Салвія утворилася кіннота більш ніж в 2 тис. вершників, а піхота зросла до 20 тис. вояків.
Салвій взяв в облогу місто Мурганція в східній частині острова. Нерва з'явився на допомогу з загоном у 10 тис. Йому вдалося захопити табір рабів, зайнятих облогою міста. Але коли він підійшов до Мурганції, раби несподівано напали на нього з високих позицій і завдали поразки. Салвій наказав щадити ворогів, які кидали зброю, завдяки чому захопив у полон близько 4 тис. осіб.
Проте захопити Мурганцію Салвію не вдалося. Хоча він оголосив вільними міських рабів, господарі, в свою чергу, обіцяли їм свободу, якщо вони допоможуть відбити напад Салвія. Мургантійські раби воліли отримати свободу з рук панів і допомагали їм відбити облогу. Після цього Нерва оголосив недійсним обіцянку, дану рабам, і майже всі вони зрештою перебігли до Салвія.
В цей час у західній частині острова виник другий осередок повстання. Керуючим одного з маєтків в області Лілібея був раб, кілікієць Афініон, в минулому, ймовірно, пірат. Він підняв на повстання 200 рабів. До них приєдналися інші, так що протягом 5 днів навколо Афініона зібралося більше 1 тис. осіб, які проголосили його царем. Афініон володів видатними організаторськими здібностями. Він пішов по зовсім новому шляху. Комплектуючи своє військо, він зараховував до нього не всіх без розбору, а тільки найпридатніших до військової справи. Іншим рабам Афініон наказував залишатися на роботі в старих господарствах, забезпечуючи повний порядок. Ці колишні рабовласницькі господарства, що зробилися тепер вільними, повинні були постачати військо рабів продовольством і озброєнням. Афініон заявляв рабам, ніби боги сповістили йому за допомогою зірок (Афініон мав репутацію досвідченого зіркаря), що він стане царем всієї Сицилії і що тому необхідно берегти країну та її багатства наче свої власні.
Коли у Афініона зібралося військо в 10 тис. вояків, він зробив спробу захопити Лілібей, але зазнав невдачі і зняв облогу. Вищої точки повстання досягло тоді, коли Афініон визнав Трифона царем, а себе —— лише його головнокомандувачем. Столицею держави рабів була обрана Тріокала, місто, що лежало в південно-західній частині острова, на північ від Гераклеї. Тріокала, і без того майже недоступна завдяки своєму природному положенню (вона лежала на високій скелі), була сильно зміцнена Трифоном системою оборонних споруд. Повстанням були охоплені головним чином сільські місцевості Сицилії. Тільки в найбільших містах ще насилу трималася стара влада.
Після того як Нерві власними силами не вдалося впоратися з повстанням, римський сенат, незважаючи на майбутню війну з кімврами та тевтонами, перекинув до Сицилії у 103 році до н. е. армію у 17 тис. легіонерів під головуванням претора Луція Ліцінія Лукулла. Військо було збірним, складаючись з римлян, італіків та загонів з провінціалів і союзників. Трифон вирішив захищатися в Тріокале, але Афініон, звільнений ним з-під арешту, наполіг на тому, щоб дати бій у відкритому полі. Незважаючи на більш ніж подвійну перевагу сил (40 тис. у Афініона і 17 тис. — у Лукулла), раби були розбити втративши близько 20 тис. осіб. Поранений у ноги Афініон залишився на полі бою, а Трифон із залишками війська втік до Тріокалу.
Раби впали духом, і серед них почалися розмови про те, щоб скласти зброю і знову скоритися панам. Однак ці настрої були тимчасовими. Взяла гору думка тих, які пропонували боротися до останньої краплі крові. Афініону, прикидаючись на поле битви мертвим, вдалося вислизнути від ворогів і повернутися до своїх. Його поява вдихнуло мужність у рабів. Лукулл з'явився під Тріокалу тільки через 9 днів після битви. Взяти місто штурмом було неможливо. До того ж претор з якихось незрозумілих причин поводився вкрай мляво і скоро відступив від міста. Його наступнику, претору Гаю Сервілію, у 102 році до н. е. також не вдалося домогтися якихось серйозних результатів.
У цей час Трифон помер (ймовірно, у 102 році до н. е.), і його наступником став Афініон. При ньому повстання прийняло ще більш широкі розміри. За словами Касія Діона, Афіннон мало не взяв Мессану. Лише у 101 році до н. е. римський сенат зміг перекинути до Сицилії досить великі сили. Консул Маній Аквілій прибув на острів, якому вдалося домогтися рішучого перелому. Повсталі були розбиті у вирішальній битві. Афініон загинув у герці з Манієм Аквілієм. Уцілілі раби сховалися у Тріокалі. Римляни голодом довели їх до капітуляції.
Тільки одна тисяча рабів під головуванням Сатира продовжували відчайдушно опиратися. Нарешті, і вони здалися на умовах збереження життя. Аквілій відправив їх до Риму гладіаторами. Там, не бажаючи служити забавою для римської черні, вони перебили один одного перед виходом на арену. Сицилія була «заспокоєна» настільки ґрунтовно, що навіть під час повстання Спартака (30 років потому) там не виникло скільки-небудь великого руху.
Джерела Редагувати
- Catherine Salles, — 73. Spartacus et la révolte des gladiateurs, éd. Complexe, " La mémoire des siècles ", Bruxelles, 1990