Громадянська війна в Сальвадорі

Громадянська війна в Сальвадорі (ісп. guerra civil de El Salvador) — дванадцятирічний збройний конфлікт, який відбувався між урядом Сальвадору та Фронтом національного звільнення імені Фарабундо Марті (FMLN), коаліцією або «парасольковою організацією» лівих прокомуністичних рухів. Переворот 15 жовтня 1979 року, за яким послідували урядові вбивства протестуючих проти перевороту, розглядається багатьма дослідниками як початок громадянської війни. Офіційно війна закінчилася лише 16 січня 1992 року підписанням Чапультепекських мирних угод у Мехіко.

Громадянська війна в Сальвадорі
Холодна війна
За годинниковою стрілкою: Партизанський табір у Морасані 1983 року; Солдати Збройних сил Сальвадору; Рональд Рейган і Хосе Наполеон Дуарте в 1985 році; Останній наступ 1981 року; Партизани у Перкуїні, Морасан, 1990 рік.
Дата 15 жовтня 1979 — 16 січня 1992 Місце Сальвадор Причина Переворот у Сальвадорі 1979 року Результат підписання Чапультепекських мирних угод у Мехіко Реструктуризація Збройних сил Сальвадору Національну поліцію замінила Національна цивільна поліція; Національна гвардія та поліція казначейства розпущені. Збройне крило FMLN розпускається, перетворюючись на виключно політичну партію (її комбатанти виправдовуються)
Сторони
Сальвадорський уряд (Революційна урядова рада Сальвадору до 1982) Ескадрони смерті Іноземні найманці (чисельність невідома, можливо сотні)^:345  США За підтримки:  Гватемала  Гондурас Чилі (до 1990) Аргентина (до 1983)  Ізраїль  Тайвань	FMLN (CRM) FDR FPL (BLP, LP-28) RN (FAPU) PRTC (MLP) PCES За підтримки:  СРСР (до 1991)  Нікарагуа  Куба Дипломатична підтримка:  Північна Корея (до 1990)
Командувачі
Альваро Маганья Хосе Наполеон Дуарте Альфредо Фелікс Крістіані Буркард Адольфо Арнольдо Махано Хайме Абдул Гутьєррес Хосе Гільєрмо Гарсія Карлос Еухеніо Відес Казанова Роберто Д'Обюіссон Домінго Монтерроса †	Шафік Хандаль Хоакін Вільялобос Каєтано Капріо † Сальвадор Санчес Серен Ферман Сьєнфуегос
Сили
9 850 (1980) 39 000 – 51 150 (1985) 63 000 — 70 000 55 000 регулярні війська 15 000 парамілітарні сили (1992)	12 000–15 000 (1984) 6 000–15 000 (1985) (можливо 10 000) 8 000–10 000 (1992)
Втрати
7 000 загиблих	20 000 загиблих
70 000–80 000 вбитих(загалом) 8 000 зниклих безвісти 550 000 внутрішньо переміщених осіб 500 000 біженців в інші країни

За даними ООН, у ​​період з 1979 по 1992 рік війна забрала життя понад 75 000 людей, приблизно 8 000 людей зниклі безвісти. Порушення найосновніших прав людини — зокрема викрадення, катування та вбивство підозрюваних прихильників FMLN силами державної безпеки та воєнізованими ескадронами смерті — були поширеним явищем.

Уряд Сальвадору вважався союзником США в контексті Холодної війни. Під час адміністрацій Картера і Рейгана Сполучені Штати надавали уряду Сальвадору від 1 до 2 мільйонів доларів економічної допомоги на день. Американці також запроваджували значну підготовку сальвадорським військовим та надавали обладнання. У травні 1983 року повідомлялося, що американські військові офіцери працювали у складі Верховного командування Сальвадору і приймали важливі стратегічні та тактичні рішення.

Тактика боротьби з повстанцями, яку запроваджував уряд Сальвадору, часто була спрямована на цивільних некомбатантів. Загалом, за оцінками Організації Об'єднаних Націй, партизани FMLN були відповідальними за 5 відсотків звірств, скоєних під час громадянської війни, тоді як 85 відсотків були скоєні силами безпеки Сальвадору. Відповідальність за ці звірства епохи громадянської війни була скасована законом про амністію 1993 року. Однак у 2016 році Верховний суд Сальвадору постановив, що закон є неконституційним і що уряд Сальвадору може притягнути до відповідальності підозрюваних у воєнних злочинах.

Історія

Передумови

Президентські вибори 1972 року в Сальвадорі були затьмарені масовими фальсифікаціями, які сприяли підтримуваній військовими Партії національного примирення (ісп. Partido de Concertación Nacional, PCN), кандидат від якої Артуро Армандо Моліна був полковником армії Сальвадору. Опозиція уряду Моліни була сильною як з боку правих, так і лівих. Того ж року марксистсько-ленінська організація Народні визвольні сили Фарабундо Марті (ісп. Fuerzas Populares de Liberación Farabundo Martí (FPL), створена в 1970 році як гілка Комуністичної партії Сальвадору, розпочала дрібномасштабні партизанські операції в Сальвадорі. Почали розвиватися й інші організації, наприклад, Народно-революційна армія (ЕРП).

Зростання лівих заколотів у Сальвадорі відбулося на тлі зростання цін на продукти харчування та зниження сільськогосподарського виробництва, що загострилося нафтовою кризою 1973 року. Це посилило існуючу в країні соціально-економічну нерівність, що призвело до посилення заворушень. У відповідь президент Моліна ввів низку заходів земельної реформи, закликаючи до перерозподілу великого землеволодіння серед селянського населення. Реформи зазнали невдачі, завдяки протидії земельної еліти, що посилило широке невдоволення урядом.

20 лютого 1977 року PCN перемогла Національний опозиційний союз (UNO) на президентських виборах. Як і у 1972 році, результати виборів 1977 року були фальсифікованими і віддали перемогу військовому кандидату, генералу Карлосу Умберто Ромеро. Спонсовані державою напіввійськові формування — такі як сумнозвісна Національна демократична організація (ісп. Organización Democrática Nacionalista, ORDEN) — під загрозою мачете примушували селян голосувати за кандидата-генерала. Період між виборами та офіційною інавгурацією президента Ромеро 1 липня 1977 року характеризувався масовими протестами з боку народного руху, на які уряд відповів репресіями проти протестувальників. 28 лютого 1977 року натовп політичних демонстрантів зібрався в центрі Сан-Сальвадору, щоб висловити своє незадоволення фальсифікацією виборів. На місце події прибули підрозділи сил безпеки і відкрили вогонь по юрбі, що призвело до масової бійні, оскільки вони без розбору вбивали демонстрантів і перехожих. За оцінками, кількість вбитих мирних жителів коливається від 200 до 1500 людей. Президент Моліна звинуватив у протестах «іноземних комуністів» і негайно вигнав низку провідних представників партії UNO з країни.

Репресії продовжилися і після інавгурації президента Ромеро, коли його новий уряд оголосив стан облоги в державі та призупинив дію громадянських свобод. У сільській місцевості аграрна еліта організувала та фінансувала воєнізовані ескадрони смерті, такі як сумно відомі озброєні загони Регаладо (FAR) на чолі з Ектором Регаладо. Хоча ескадрони смерті спочатку діяли автономно від військових Сальвадору та набиралися за рахунок цивільних (FAR, наприклад, виникла з бойскаутського загону), незабаром їх взяла під своє крило служба військової розвідки Сальвадору Агентства національної безпеки Сальвадору (ANSESAL). Цю організацію очолював майор Роберто Д'Обюіссон, і з часом перетворив її на важливу складову державного репресивного апарату, організувавши і влаштувавши вбивство тисяч лідерів профспілок, активістів, студентів і викладачів, підозрюваних у симпатіях до лівихref>Stanley, 2012, p. 120</ref>. За даними Християнської юридичної допомоги в офісі архієпископа та провідної правозахисної групи Сальвадору на той час — урядовими силами в 1978 році скоєно вбивство 687 мирних жителів. У 1979 році кількість задокументованих вбивств зросла до 1796. Репресії спонукали багатьох у католицькій церкві засудити уряд, який у відповідь репресував духовенство.

Переворот, репресії та повстання: 1979—1981

З наростанням напруженості та, перебуваючи на межі повстання, 15 жовтня 1979 року Революційна урядова рада Сальвадору (ісп. Junta Revolucionaria de Gobierno, JRG) скинула Ромеро в результаті перевороту. Сполучені Штати, побоюючись, що Сальвадор, як і Нікарагуа і Куба до нього, може бути захоплена комуністичними рухами вжила заходів щодо підтримки нового військового уряду, сподіваючись сприяти встановленню стабільності в країні.

3 січня 1980 року під тиском військових усі троє цивільних членів хунти пішли у відставку разом із 10 з 11 міністрів кабінету. 22 січня 1980 року національна гвардія Сальвадору напала на масову мирну демонстрацію, в результаті чого загинуло до 50 людей і ще сотні отримали поранення.

Урядова хунта прийняла програму земельної реформи, яка обмежила землеволодіння максимум 100 гектарами, націоналізувала банківську, кавову та цукрову промисловість, призначила вибори на лютий 1982 року і 6 листопада 1979 року розпустила воєнізований приватний ескадрон смерті (ісп. Organización Democrática Nacionalista (ORDEN).

Однак програма земельної реформи була сприйнята вороже з боку військової та економічної еліти Сальвадору, яка намагалася саботувати процес, як тільки він почався. Дізнавшись про намір уряду роздати землю селянам та організувати кооперативи, заможні сальвадорські землевласники почали вбивати власну худобу та перевозити цінне сільськогосподарське обладнання через кордон до Гватемали. Крім того, більшість лідерів кооперативів у сільській місцевості були вбиті або «зникли» невдовзі після обрання

24 березня 1980 року архієпископ Оскар Арнульфо Ромеро був убитий під час служіння Меси, наступного дня після того, як він закликав сальвадорських солдатів і співробітників сил безпеки не виконувати їхні накази вбивати мирних жителів Сальвадору.

архієпископ Оскар Арнульфо Ромеро

2 грудня 1980 року члени Національної гвардії Сальвадору викрали, зґвалтували та вбили чотирьох американських жінок-католицьких церковників (трьох монахинь і мирянку), які були у католицькій місії допомоги, забезпечуючи їжу, притулок, транспорт, медичну допомогу та поховання жертв ескадронів смерті. Тільки в 1980 році в Сальвадорі було вбито щонайменше 20 релігійних працівників і священиків. Протягом усієї війни вбивства церковних діячів продовжували мати місце.

Оскільки уряд розв'язав насильство проти своїх громадян, заохочуючи на це ескадрони смерті, а згодом і кадрових військових, багато громадян Сальвадору встали на заваді цьому терору. Незважаючи на величезний ризик, багато простих людей приєдналися до руху опору. Крім того, повстанці в громадянській війні розглядали свою підтримку спротиву як демонстрацію своєї опозиції до несправедливого ставлення владної еліти до селянських громад, яке вони відчували щодня, тому з цими повстаннями був пов'язаний класовий елемент. Таким чином, селянська організація зосередилася на тому, щоб використовувати свою боротьбу для об'єднання проти своїх гнобителів, не тільки проти уряду, але також і проти еліти, боротьба, яка невдовзі переросла в політичну кампанію, і ключовим гравцем на цьому політ став рух FMLN.

У перші місяці 1980 року сальвадорські партизанські групи, робітники, комуністи та соціалісти об'єдналися, щоб утворити Фронт національного визволення Фарабундо Марті (FMLN). FMLN негайно оголосив про плани повстання проти уряду, яке розпочалося 10 січня 1981 року з першого великого нападу FMLN. Атака встановила контроль над більшістю департаментів Морасан і Чалатенанго, що продовжилося протягом усієї війни. Також по всій країні були здійснені атаки на військові об'єкти, в результаті чого сотні людей загинули.

Набагато пізніше, у листопаді 1989 року, FMLN розпочав великий наступ, який застав сальвадорських військових зненацька, і їм вдалося взяти під контроль значні території країни та увійти до столиці Сан-Сальвадор. У Сан-Сальвадорі FMLN швидко взяла під контроль багато бідних районів, оскільки військові бомбили їхні позиції, зокрема житлові квартали, щоб вигнати прибічників FMLN. Цей великий наступ FMLN не увінчався успіхом і уряд повалити не вдалося, але переконав правлячі кола, що FMLN не можна перемогти силою зброї і що буде необхідне врегулювання ситуацію шляхом переговорів.

Намагаючись придушити повстання, збройні сили Сальвадору реалізували стратегію «випаленої землі» та прийняли тактику, подібну до тієї, яку використовували сили безпеки сусідньої Гватемали. Невід'ємною частиною стратегії боротьби з повстанцями Сальвадорської армії стало так зване «осушення моря», тобто ліквідація повстання шляхом знищення його баз підтримки в сільській місцевості. Основною метою було цивільне населення, яке переміщали в інші регіони або масово вбивали представників, щоб усунути вірогідність створення можливої бази підтримки повстанців. Концепція «осушення моря» була заснована на доктрині Мао Цзедуна, яка підкреслювала, що «партизан повинен рухатися серед людей, як риба плаває в морі».

Тимчасовий уряд і продовження насильства: 1982—1984

У 1982 році FMLN почала закликати до мирного врегулювання конфлікту в країні та створити «уряд широкої участі усіх верств населення». Адміністрація Рейгана заявила, що FMLN хоче створити комуністичну диктатуру. Вибори були перервані нападами правих воєнізованих формувань і бойкотами ідей, запропонованих FMLN. Національна федерація юристів Сальвадору, яка представляла всі асоціації адвокатів країни, відмовилася брати участь у розробці проекту закону про вибори 1982 року. Юристи заявили, що вибори не можуть бути вільними та чесними під час облогового стану, який призупиняє всі основні права та свободи.

Тим часом, напади на військові та промислові об'єкти з боку FMLN почали посилюватися. 27 січня 1982 року повстанці атакували базу ПС Ілопанго в Сан-Сальвадорі, знищивши значну частку авіації Повітряних сил Сальвадору: шість з 14 гелікоптерів UH-1 «Ірокез», п'ять з 18 винищувачів-бомбардувальників «Ураган» і три літаки C-47. У період з лютого по квітень було зафіксовано 439 диверсій. З січня по вересень кількість диверсій з використанням саморобних вибухових пристроїв або підпалів зросла до 782. Американське посольство оцінило збитки економічній інфраструктурі у 98 мільйонів доларів США. FMLN також проводила широкомасштабні операції в столиці та тимчасово окупувала міські центри всередині країни. За деякими даними, кількість повстанців коливалася від 4 до 5 тис.; інші джерела називають їх від 6 000 до 9 000 бойовиків.

29 квітня 1982 року в країні відбулися вибори тимчасового уряду. Законодавчі збори проголосували за трьох кандидатів, висунутих збройними силами; Альваро Альфредо Маганья Борха був обраний 36 голосами проти 17, випередивши кандидатів від Партії національного примирення та ультра-правого Національного республіканського альянсу (ARENA). 2 травня Маганья склав присягу.

Міжамериканська комісія з прав людини повідомила, що 24 травня 1982 року поблизу Пуерта-дель-Діабло, Панчімалько, приблизно в дванадцяти кілометрах від Сан-Сальвадору, було виявлено таємне заховання з трупами 150 зниклих осіб. 10 червня 1982 року майже 4000 сальвадорських військових провели операцію «зачистки» в контрольованій повстанцями провінції Чалатенанго. Повідомляється, що під час зачистки армійськими силами було вбито понад 600 мирних жителів. Сальвадорський польовий командир визнав, що невідома кількість цивільних, які підозрювалися в симпатії повстанцям або «масас», було вбито, оголосивши операцію успішною. Через дев'ятнадцять днів сальвадорські військові вбили 27 беззбройних мирних жителів під час рейду на один з кварталів у районі Сан-Сальвадору. Жінок зґвалтували та вбили. Усіх витягли з домівок на вулицю, а потім стратили. «Операція пройшла успішно», — йдеться у комюніке міністерства оборони Сальвадору. «Ця акція стала результатом навчання та професіоналізації наших офіцерів і солдатів».

Протягом 1982 та 1983 років урядові сили вбивали приблизно 8 000 мирних жителів на рік^:3. Хоча ця цифра значно менша за цифри, про які повідомляли правозахисні групи у 1980 та 1981 роках, цілеспрямовані страти, а також невибіркові вбивства, тим не менш, залишалися невід'ємною політикою армії та сил внутрішньої безпеки, частина того, що професор Вільям Стенлі описав як «стратегію масового вбивства», покликану тероризувати цивільне населення, а також противників уряду.^:225. Начальник штабу збройних сил Сальвадору генерал Адольфо Бландон заявив: «До 1983 року ми ніколи не брали військовополонених».

Президентство Дуарте: 1984—1989

На виборах 1984 року християнський демократ Хосе Наполеон Дуарте виграв президентство (з 54 % голосів) у майора армії Роберто Д'Обюіссона з Національного республіканського альянсу (ARENA). Вибори проходили під контролем військових на тлі високого рівня репресій і насильства, однак кандидати, представники лівих партій та рухів, були відсторонені від участі. Побоюючись президентства Д'Обюіссона, звісного ультра-правого діяча, ЦРУ профінансувало кампанію Дуарте приблизно на два мільйони доларів. Загалом на вибори ЦРУ витратило 10 мільйонів доларів, на виборчі технології, адміністрації та міжнародних спостерігачів.

Після перемоги Дуарте порушення прав людини з боку армії та сил безпеки продовжилося, але зменшилося через зміни, що вносилися в систему структур безпеки. Політика уряду Дуарте полягала у спробі зробити три складові сил безпеки країни більш відповідальними перед урядом, передавши їх в безпосереднє підпорядкування віце-міністру оборони. Але всіма трьома силами продовжували окремо командувати офіцери регулярної армії, що, зважаючи на командну ієрархію в уряді, фактично нівелювало будь-які обумовленості про підзвітність. Уряд Дуарте також не зміг звільнити співробітників структур безпеки, які були причетні до грубих порушень прав людини, натомість лише відіславши їх на посади в інші регіони країни.

Поки уряд намагався провести реформу сил безпеки, армія продовжувала вбивати беззбройних мирних жителів у сільській місцевості. У звіті Americas Watch зазначається, що в липні 1984 року батальйон «Атлакатль» вбив 80 беззбройних мирних жителів у Кабанасі, а через місяць вчинив ще одну бійню, вбивши 50 переміщених осіб у провінції Чалатенанго. Жінок ґвалтували, а потім усіх цілеспрямовано страчували.

Протягом 1984 і 1985 років збройні сили Сальвадору запровадили низку програм «громадянських дій» у провінції Чалатенанго, що складалися зі створення «комітетів громадянської оборони» для охорони плантацій і підприємств від нападів повстанців і створення низки «зон вільного вогню».

У своєму щорічному огляді за 1987 рік Amnesty International повідомила, що «деякі з найбільш серйозних порушень прав людини виявлені в Центральній Америці», зокрема в Гватемалі та Сальвадоре, де «викрадення та вбивства людей служать систематичними механізмами уряду проти лівої опозиції». Деякі правозахисні групи пов'язували збільшення кількості вбивств і зникнень у стилі ескадронів смерті з відродженням народних рухів і організацій, які були знищені масовим державним терором на початку 1980-х років.

Під час обговорення Центральноамериканських мирних угод у 1987 році FMLN зажадала, щоб усі ескадрони смерті були розформовані, а їхніх члени притягнули до відповідальності. У жовтні 1987 року Сальвадорська асамблея схвалила амністію за злочини, пов'язані з громадянською війною. Закон про амністію вимагав звільнення всіх ув'язнених, підозрюваних у діяльності в партизанах і таких, хто їм симпатизував. Відповідно до цих законів було звільнено 400 політв'язнів. Повстанцям було надано п'ятнадцять днів, щоб передати себе силам безпеки в обмін на амністію. Незважаючи на амністію партизанам і політичним в'язням, амністію також надали військовослужбовцям, силам безпеки та воєнізованим формуванням, які були причетні до порушень прав людини і воєнних злочинів.

У жовтні 1988 року Amnesty International повідомила, що ескадрони смерті викрали, закатували та вбили сотні підозрюваних дисидентів за останні вісімнадцять місяців. Більшість постраждалих — члени профспілок та кооперативів, правозахисники, представники судової системи, які брали участь у спробах встановлення кримінальної відповідальності за порушення прав людини, біженці та переміщені особи, що повернулися, а також звільнені політичні в'язні. Жертв іноді безцеремонно розстрілювали з автомобілів, що проїжджали повз вулиць, вдень і на очах очевидців. В інших випадках жертв викрадали з їхніх будинків або прямо на вулицях, а їхні тіла знаходили скиданими далеко від місця викрадення. Інші насильно «зникли». Жертв «звичайно знаходили понівеченими, обезголовленими, розчленованими, задушеними або зі слідами тортур чи зґвалтування». Стиль ескадрону смерті полягав у тому, що «діяти таємно, але залишати понівечені тіла жертв як засіб жахати населення».

Обурений результатами дострокових виборів 1988 року та використанням військовими тактики терору та залякування виборців, 11 листопада 1989 року FMLN розпочав великий наступ, відомий як «останній наступ» 1989 року з метою повалення уряду президента Альфредо Кріштіані. Цей наступ перемістив епіцентр боїв у багаті передмістя Сан-Сальвадору, по суті, вперше в історії конфлікту, оскільки FMLN розпочав кампанію вибіркових вбивств політичних і військових діячів, цивільних чиновників і громадян вищого класу.

Уряд у відповідь поновив кампанію репресій, насамперед проти активістів демократичного сектору. Неурядова комісія з прав людини Сальвадору (CDHES) підрахувала 2868 вбивств збройними силами з травня 1989 року по травень 1990 року. Крім того, CDHES заявила, що урядові воєнізовані організації за той же період незаконно затримали 1916 осіб і через їх діяльність 250 зникли безвісти.

13 лютого батальйон «Атлакатль» напав на партизанський польовий госпіталь і вбив щонайменше 10 осіб, у тому числі п'ятьох пацієнтів, лікаря та медсестру. У двох жінок-жертв були ознаки зґвалтування перед стратою.

16 листопада 1989 року, через п'ять днів після початку наступу FMLN, солдати батальйону «Атлакатль» посеред ночі увійшли до кампусу Університету Центральної Америки і стратили шістьох священиків-єзуїтів — Ігнасіо Еллакурія, Сегундо Монтеса, Ігнасіо Мартіна-Баро, Хоакіна Лопес-і-Лопеса, Хуана Рамона Морено і Амандо Лопеса — і їхніх домробітниць (мати і дочка, Ельба Рамос і Селія Марісела Рамос). Священиків стягнули з ліжок у кампусі, застрелили з кулеметів, а їхні трупи понівечили. Через день в столиці Сан-Сальвадорі урядовими солдатами було вбито шість чоловіків і один юнак. За словами родичів та сусідів, які були свідками вбивств, шістьох чоловіків вишикували до мурованої стіни й розстріляли. Сьомого юнака, який випадково проходив у той час, також стратили.

Проте вбивство шести священиків-єзуїтів і «останній наступ» FMLN на Сан-Сальвадор у листопаді 1989 року стали ключовими поворотними моментами, які посилили міжнародний тиск і внутрішній тиск з боку виснажених війною громадян щодо необхідності пошуку альтернатив тупику, в якому опинилася країна. Міжнародна підтримка FMLN зменшувалася на фоні завершальних подій Холодної війни, як і міжнародна підтримка збройних сил Сальвадору слабшала, оскільки адміністрація Рейгана поступилася місцем менш ідеологізованій адміністрації Буша, а кінець Холодної війни зменшив антикомуністичні побоювання щодо потенційного ефекту доміно в Центральній Америці.

Наслідки

Наслідки громадянської війни, що тривала вже десять років, були жахливими. До кінця 1980-х років 75 % населення жили в бідності. Рівень життя більшості сальвадорців знизився на 30 % з 1983 року. Інфляція зросла майже на 40 %, втеча капіталу досягла приблизно 1 мільярда доларів, а економічна еліта уникала сплати податків. Безробіття або неповна зайнятість зросли до 50 %, більшість людей досі не мали доступу до чистої води чи медичної допомоги. Населення панічно боялося власних збройних сил. Незважаючи на майже 3 мільярди доларів американської економічної допомоги, дохід на душу населення знизився на третину.

Американська допомога розподілялася серед міських підприємств, хоча бідна більшість її майже не отримувала. Концентрація багатства була навіть вищою, ніж до програми земельної реформи, якою керували США. Аграрний закон приносив економічній еліті несподівані прибутки і кидав кооперативи в борги, через які вони не могли конкурувати на ринках капіталу. Олігархи часто відбирали землю у збанкрутілих селян, які не могли отримати кредит, необхідний для оплати насіння та добрив. Хоча «мало хто з бідних мріяв би вимагати правового захисту від власника землі, тому що практично жоден суддя не віддасть перевагу бідній людині». До 1989 року 1 % землевласників володів 41 % землі, що обробляється, тоді як 60 % сільського населення належало 0 % землі.

Див. також

• Історія Сальвадору
• Перша Мексиканська імперія
• Національний республіканський альянс
• Фарабундо Марті
• Генерал-капітанство Гватемала

Примітки

1. Michael McClintock (1985). . London: Zed Books. с. 388. ISBN 0862322405. Архів оригіналу за 30 жовтня 2020. Процитовано 10 червня 2022. 
2. Graham, Bradley (6 травня 1996). . Washington Post (амер.). ISSN 0190-8286. Архів оригіналу за 27 січня 2022. Процитовано 15 березня 2022. 
3. El Salvador, In Depth, Negotiating a settlement to the conflict. Uppsala Conflict Data Program Conflict Encyclopedia. Uppsala, Sweden: Uppsala University. «Уряд США посилив підтримку безпеки, щоб не допустити подібних подій у Сальвадорі. Не в останню чергу це було продемонстровано в доставці допомоги у сфері безпеки Сальвадору»  
4. Bosch, Brian J. (1999). The Salvadoran Officer Corps and the Final Offensive of 1981 (англ.). Джефферсон (Північна Кароліна) і Лондон: McFarland & Company Incorporated Publishers. с. 94. ISBN 0-7864-0612-7. 
5. «Sumpul River (1980) 121» [ 23 лютого 2017 у Wayback Machine.] Report of the UN Truth Commission on El Salvador, 1 April 1993
6. The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability. New York: The New Press. 11 вересня 2003. с. 587. ISBN 1-56584-586-2.  See The Pinochet File
7. Armony, Ariel C. (1997). Argentina, the United States, and the Anti-communist Crusade in Central America, 1977–1984. Ohio University Center for International Studies. с. 84–88. ISBN 0-89680-196-9. 
8. Hunter, Jane (1987). Israeli foreign policy: South Africa and Central America. Part II: Israel and Central America – Guatemala. с. 111–137. 
9. Schirmer, 1996; pg 172
10. Central Intelligence Agency (17 березня 2013). (англ.). CIA. с. 3. Архів оригіналу за 19 жовтня 2020. Процитовано 11 вересня 2020. 
11. Bosch, Brian J. (1999). The Salvadoran Officer Corps and the Final Offensive of 1981 (англ.). Джефферсон (Північна Кароліна) і Лондон: McFarland & Company Incorporated Publishers. с. 60. ISBN 0-7864-0612-7. 
12. Lafeber, Walter (1993). Inevitable Revolutions: The United States in Central America. New York City, NY: W. W. Norton & Company. ISBN 9780393309645. «Inevitable Revolutions: The United States in Central America.»  
13. The Giant's Rival: The USSR and Latin America, Revised Edition, 1988. p. 143.
14. The Kashmir Question: Retrospect and Prospect, 2013. p. 121.
15. Michael W. Doyle, Ian Johnstone & Robert Cameron Orr (1997). Keeping the Peace: Multidimensional UN Operations in Cambodia and El Salvador. Cambridge: Cambridge University Press, p. 222. ISBN 978-0-521-58837-9.
16. María Eugenia Gallardo & José Roberto López (1986). Centroamérica. San José: IICA-FLACSO, p. 249. ISBN 978-92-9039-110-4.
17. . U.S. State Department. 18 листопада 2004. Архів оригіналу за 17 березня 2014. 
18. Armed with M16, IMI Galil and G3 assault rifles. Uzi submachine guns. Heavy weapons including artillery and missiles of North American manufacturing and helicopters and fighter jets
19. Andrews Bounds (2001). South America, Central America and The Caribbean 2002. El Salvador: History (вид. 10a). London: Routledge. с. 384. ISBN 978-1-85743-121-6. 
20. Charles Hobday (1986). Communist and Marxist parties of the world. New York: Longman, p. 323. ISBN 978-0-582-90264-0.
21. «El Salvador 30 años del FMLN» [ 2 липня 2017 у Wayback Machine.]. El Economista. 13 de octubre de 2010.
22. 2006 — Manuel Guedán — Carta del Director. Un Salvador violento celebra quince años de paz [ 17 квітня 2021 у Wayback Machine.], article in Quorum. Journal of Latin American Thought, winter, number 016, University of Alcala, Madrid, Spain, pp. 6–11
23. Озброєні автоматами АК-74, автоматичними гвинтівками M16, кулеметами РПК та ПКМ та саморобною вибухівкою
24. Dictionary of Wars, by George Childs Kohn (Facts on File, 1999)
25. Britannica, 15th edition, 1992 printing
26. Irvine, Reed and Joseph C. Goulden. «U.S. left's 'big lie' about El Salvador deaths.» Human Events (9/15/90): 787.
27. Wood, Elizabeth (2003). Insurgent Collective Action and Civil War in El Salvador. Cambridge: Cambridge University Press. 
28. . UCDP. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 19 лютого 2014. 
29. . United Nations. 1 квітня 1993. Архів оригіналу за 23 лютого 2017. Процитовано 10 червня 2022. 
30. . NACLA. Архів оригіналу за 30 квітня 2021. Процитовано 2 березня 2016. 
31. . Reuters. 16 січня 2010. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 2 березня 2016. 
32. Danner, Mark (1993). The Massacre at El Mozote. Vintage Books. с. 9. ISBN 0-679-75525-X. 
33. . Uppsala Conflict Data Program Conflict Encyclopedia. Uppsala, Sweden: Uppsala University. Архів оригіналу за 19 жовтня 2013. Процитовано 24 травня 2013. «While nothing of the aid delivered from the US in 1979 was earmarked for security purposes, the 1980 aid for security only summed US$6.2 million, close to two-thirds of the total aid in 1979.»  
34. . nl.newsbank.com. Архів оригіналу за 14 квітня 2022. Процитовано 11 червня 2022. 
35. . 1 липня 1992. Архів оригіналу за 3 січня 2022. Процитовано 7 квітня 2018. 
36. COHA. . Архів оригіналу за 30 квітня 2021. Процитовано 11 червня 2022. 
37. Walter, Williams (1997). Militarization and Demilitarization in El Salvador's Transition to Democracy. с. 90. 
38. Whitfield, Teresa (1995). . Philadelphia, PA: Temple University Press. ISBN 9781566392532. Архів оригіналу за 14 квітня 2022. Процитовано 11 червня 2022. 
39. Stanley, William (1996). The Protection Racket State: Elite Politics, Military Extortion, and Civil War in El Salvador. Philadelphia: Temple University Press. ISBN 1566393922. 
40. Dunkerley, James (1982). The Long War: Dictatorship and Revolution in El Salvador. с. 106–107. 
41. Socorro Jurídico Cristiano
42. Library of Congress. Country Studies. El Salvador. Background to the Insurgency. [1] [ 5 травня 2015 у Wayback Machine.]
43. Gettleman, Marvin (1987). El Salvador : Central America in the new Cold War. New York: Grove Press. ISBN 0394555570. 
44. Report of the UN Truth Commission on El Salvador. 1 квітня 1993. с. 27. 
45. NACLA, Revolution Brews cited in McClintock 1985, p. 270
46. Colorado, C. X. (2002). Justice and the generals: Holding foreign military officers accountable for rape and extrajudicial killing; the case of the u.s. churchwomen killed in el salvador. Southern California Review of Law and Women's Studies, 12(1), 107—130.
47. El Salvador: 1945–92. www.fsmitha.com. 
48. Weinberg 1991: 62–3
49. The New York Times, 7 February 1982.
50. United Nations, Report of the Special Representative of the Commission on Human Rights, 1982, p. 33
51. United States Embassy in San Salvador (cable 00437), 3 December 1982.
52. OAS-IACHR, Annual Report, 1981—1982, pp. 115—116.
53. «Salvadoran Troops Massacre Civilians» The Associated Press, 29 January 1982
54. Danner, Mark. The Massacre at El Mozote (New York: Vintage Books, 1994).
55. "Crisis In Central America: Regional Dynamics And U.s. Policy In The 1980s" Edited by Nora Hamilton, et al. 1988
56. Amnesty International. Amnesty International's Current Concerns in El Salvador (London: AMR 29/09/85, June 1985), p. 3.
57. "Salvadoran Army Accused of Massacres" Associated Press, Mar. 28, 1985
58. "Salvador colonel who mutinied is back in war" Christian Science Monitor, 26 September 1984
59. "Central America Report", Inforpress Centroamericana, 1988
60. Manuel, Anne (September 1988). Nightmare Revisited, 1987–1988: Tenth Supplement to the Report on Human Rights in El Salvador. Background to the Deterioration: Human Rights Watch. с. 5–7. 
61. "Salvadorans attack amnesty law. They criticize new bill for absolving death squads" Christian Science Monitor, 29 October 1987
62. "El Salvador: Death Squads, a Government Strategy" Amnesty International, 1988
63. Anne-Marie Hilsdon; M. Macintyre; V. Mackie та ін., ред. (2000). The Contemplacion fiasco: The hanging of a Filipino domestic worker in Singapore. Human Rights and Gender Politics: Asia-Pacific perspectives. London and New York: Routledge. с. 193.  рекомендується |displayeditors= (довідка)
64. Central America Report 31 Aug. 1990
65. "6 Priests Killed in a Campus Raid in San Salvador" New York Times, 17 November 1989
66. "Second Salvador Massacre, But of Common Folk" Associated Press, 11/28/89
67. Pugh, Jeffrey (January 2009). The Structure of Negotiation: Lessons from El Salvador for Contemporary Conflict Resolution. Negotiation Journal 25 (1): 83–105. doi:10.1111/j.1571-9979.2008.00209.x. 
68. "Inevitable Revolutions: The United States in Central America" By Walter Lafeber, 1993
69. After Parades and Promises, Duarte Flounders in Salvador. The New York Times. 16 лютого 1987. Процитовано 22 січня 2017. 
70. "Rightists Deal U.S.-backed Duarte A Crushing Defeat" [ 2014-05-31 у Wayback Machine.] 27 March 1988
71. Lindsey Gruson (28 вересня 1987). . New York Times. Special to the New York Times (Rosario de Mora, El Salvador). Архів оригіналу за 10 квітня 2016. Процитовано 22 січня 2017. 

Література

• Americas Watch (1993). El Salvador's Decade of Terror: Human Rights Since the Assassination of Archbishop Romero. New Haven, London: Yale University Press. ISBN 9780300049398.
• Armony, Ariel C. (1997). Argentina, the United States, and the Anti-communist Crusade in Central America, 1977—1984. Ohio University Center for International Studies. pp. 84–88. ISBN 0-89680-196-9.
• Peter Kornbluh (11 September 2003). The Pinochet File: A Declassified Dossier on Atrocity and Accountability. New York: The New Press. pp. 587. ISBN 1-56584-586-2.
• Bosch, Brian J. (1999). The Salvadoran Officer Corps and the Final Offensive of 1981. Jefferson, North Carolina, and London: McFarland & Company Incorporated Publishers. p. 60. ISBN 0-7864-0612-7.
• Wood, Elisabeth J. (2003). Insurgent Collective Action and Civil War in El Salvador. Cambridge University Press. p. 9. ISBN 978-0521010504

Посилання

• Civil War in El Salvador [ 4 березня 2022 у Wayback Machine.](англ.)
• Civil war [ 8 квітня 2022 у Wayback Machine.](англ.)
• El Salvador's brutal civil war: What we still don't know [ 27 травня 2022 у Wayback Machine.]