Воє́нна безпе́ка держа́ви — наукова категорія, складова національної безпеки, яка визначає стан захищеності національних інтересів, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності держави від посягань із застосуванням воєнної сили.
Сучасне визначення українського законодавства надає більш розширене трактування терміну: «воєнна безпека - захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності і демократичного конституційного ладу та інших життєво важливих національних інтересів від воєнних загроз» .
Воєнна безпека, як соціально-політичне явище, покликана протистояти воєнній небезпеці, тому в системі національної безпеки і оборони визначається також як оборона держави.
Головною метою забезпечення воєнної безпеки є усунення зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці держави у воєнній сфері та створення сприятливих умов для гарантованого захисту її національних інтересів. В міжнародній практиці воєнна безпека передбачає право суверенної держави на самооборону і/або стримування воєнної агресії, допускає можливість застосування державою воєнної сили для захисту власного суверенітету і територіальної цілісності.
Система воєнної безпеки Редагувати
Основу системи забезпечення воєнної безпеки становлять органи державної влади, сили і засоби, які здійснюють адекватні існуючим реальним і потенційним воєнним загрозам заходи політичного, організаційного, правового, економічного, військового й іншого характеру, спрямовані на забезпечення воєнної безпеки суспільства і держави. Система воєнної безпеки утворює воєнну організацію держави.
В Україні до основних елементів даної системи належать: Верховна Рада, Президент, Рада національної безпеки і оборони, Кабінет Міністрів, Міністерство оборони, Генеральний Штаб ЗС України, інші військові формування, правоохоронні органи, інші центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, окремі громадяни.
Грубо кажучи, система воєнної безпеки структурно складається з двох підсистем (компонентів): органів державної влади (управлінсько-регламентуючий компонент) і військових формувань (силовий компонент). Базова складова воєнної безпеки — Збройні Сили України. Крім них силовий компонент системи включає Державну прикордонну службу, Внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ, військові підрозділи Управління державної охорони, Служби безпеки України, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій інші державні військові формування.
Нормативно-правову базу забезпечення воєнної безпеки як елемента національної безпеки формують закони України «Про національну безпеку України», «Про оборону України», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про Збройні Сили України», а також Стратегія національної безпеки і Воєнна доктрина України, які розмежовують права та функції державних органів України як складових воєнної організації держави.
Виклики і загрози воєнній безпеці Редагувати
Умовою ефективного функціонування системи воєнної безпеки держави, практичного вирішення задач її збройного захисту є адекватна оцінка характеру існуючих міжнародних і внутрішньодержавних відносин, виявлення джерел воєнної небезпеки і загроз національним інтересам в даній сфері.
Воєнна небезпека і воєнні загрози визначаються шляхом оцінки воєнно-політичної обстановки (абр. — ВПО) у світі і в регіонах національних інтересів держави: стану та тенденцій розвитку відносин між окремими державами та коаліціями держав, різними політичними силами усередині них, а також рівня боєздатності та перспектив розвитку їх збройних сил.
Воєнна небезпека для України, як і для інших держав, полягає у можливості стати об'єктом воєнної агресії з боку іншої держави або коаліції (союзу) держав. Оцінка ВПО дозволяє своєчасно виявити ознаки підготовки агресії.
Основними ознаками і необхідними умовами виникнення та існування воєнної небезпеки для держави з боку потенційного агресора є:
- наявність у держави — потенційного агресора прихованих інтересів (територіальних, економічних та інших претензій) для задоволення яких може бути необхідне використання воєнної сили;
- орієнтація і готовність військово-політичного керівництва агресора до використання воєнної сили для досягнення своїх цілей;
- склад та стан боєготовності збройних сил агресора, які забезпечують йому можливість ведення наступальних бойових дій проти держави — об'єкта агресії.
Воєнні загрози не обов'язково пов'язані з початком військових приготувань ймовірного противника. Їх джерела, як правило, мають прихований характер. Джерелами воєнних загроз можуть бути найрізноманітніші явища і процеси суспільного життя, зокрема:
- перетин політичних інтересів людей, соціальних груп, класів, держав або їх коаліцій;
- економічні, соціальні, етнічні або релігійні суперечності;
- накопичення ядерних або звичайних озброєнь;
- наявність і розгортання масових армій, посилення активності збройних сил поблизу кордонів іншої держави тощо.
Західними і українськими експертами розглядаються два основні виміри спектру воєнних загроз: воєнно-політичний — пов'язаний зі змінами в геополітичній розстановці сил і суто військовий («технологічний») — пов'язаний зі зміною характеру воєнних конфліктів в умовах сучасності. При цьому аналізуються два рівні — глобальний і регіональний.
Останнім часом фахівці відзначають появу нових видів викликів і загроз, зокрема загрози міжнародного тероризму, неконтрольованого розповсюдження ядерних матеріалів і технологій, загрози кіберпростору, які вимагають вироблення нових підходів в сфері воєнної безпеки.
Стратегії воєнної безпеки Редагувати
Стратегія воєнної безпеки визначається керівництвом держави в залежності від воєнно-політичних цілей, наявних ресурсів для їх досягнення та воєнно-політичної обстановки і реалізується в рамках воєнної політики (в ряді країн — політика національної оборони; англ. National Defence Policy).
В залежності від мети, воєнна політика може бути спрямована на досягнення різних, іноді диаметрально протилежних цілей. Ними можуть бути:
- оборона держави, забезпечення воєнної безпеки, збереження державної незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, відсіч агресії;
- звільнення від іноземного поневолення;
- захоплення чужих територій, утиснення суверенітету інших держав, їх колоніальне або неоколоніальне поневолення.
Виходячи з цього обирається і стратегія воєнної безпеки. За цілями і шляхами їх реалізації стратегії воєнної безпеки умовно можна розділити на чотири види:
- агресивна — розрахована на досягнення воєнно-політичних цілей шляхом прямого або опосередкованого застосування збройної сили проти політичної незалежності або територіальної цілісності іншої держави, допускає опору на воєнну силу та її використання в усіх можливих формах;
- миролюбна (оборонна) — стратегія, яка передбачає застосування засобів збройного насильства винятково для відсічі агресії;
- реалістична — передбачає рішення політичних завдань здебільшого мирними політико-дипломатичними засобами, відмову від воєнної конфронтації, але допускає застосування воєнних засобів з урахуванням воєнно-політичної обстановки у світі та регіоні, рівня розвитку збройних сил, місця та ролі держави у системі міжнародних відносин і співвідношення сил в ній;
- непослідовна (авантюристична) — за зовнішніми ознаками схожа на попередню — допускає широке застосування політичних, дипломатичних та інших засобів, а за певних умов і досягнення мети збройними засобами, однак не базується на адекватній оцінці ВПО і власних сил.
Україна, згідно з її воєнною доктриною, дотримується миролюбної оборонної політики. Головною метою воєнної політики України є гарантування національної безпеки держави від зовнішньої воєнної загрози, відвернення війни, підтримання міжнародного миру і безпеки. Україна засуджує війну як знаряддя національної політики, додержується принципу незастосування сили та загрози силою і прагне вирішувати всі міжнародні спори та конфлікти виключно політичними методами. Потенційним противником Україна вважатиме державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для України, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність та національні інтереси.
В основу стратегії воєнної безпеки України покладені наступні концепції:
- воєнно-політичного партнерства — запобігання глобальним загрозам, підвищення стратегічної стабільності в регіоні та зменшення рівня воєнної небезпеки політичними і економічними засобами при опорі на розвинену економіку з раціональною інфраструктурою і стабільну соціальну сферу.
- оборонного стримування — передбачає створення в межах оборонної достатності такої воєнної організації держави, яка була б здатна звести до мінімуму ймовірність виникнення воєнного конфлікту за рахунок завдання можливому агресору неприйнятної шкоди.
- відбиття можливої агресії — спирається на готовність до мобілізації усіх можливостей і ресурсів країни для протидії збройному нападу, завдання агресору поразки та примушення його до припинення воєнних дій.
Ці концепції визначають зміст функцій воєнної політики України, повноваження її безпосередніх суб'єктів і пріоритетні напрямки військового будівництва.
Примітки Редагувати
- ↑ Воєнна доктрина України (в редакції 2004 р.): указ Президента України від 15 червня 2004 р. № 648/2004 [ 22 березня 2022 у Wayback Machine.] // Офіційний вісник України. — 2004. — № 30
- ↑ Воєнна безпека і оборона України. Тлумачний словник нормативно-правових та наукових термінів і визначень. Під ред. Ф. В. Саганюк. Національний науково-дослідний центр оборонних технологій і воєнної безпеки України. — К.: 2007
- . Архів оригіналу за 25 липня 2018. Процитовано 26 липня 2018.
- Розбудова безпеки і оборони. Збірка матеріалів щодо Плану партнерських дій із створення інститутів оборони і безпеки (PAP-DIB). Філіпп Х. Флурі, Віллем Ф. Ван Іїкелен. — Женева-Київ: 2006
- Довідник з питань міжнародного морського і військового права. Під ред. В. С. Семенова. Міністерство оборони України. — К.: 1999
- Dictionary of Military and Associated Terms, 2001 (As amended through 31 July 2010) (англ.)
- ↑ Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 p. № 964-IV // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 39
- . Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 14 жовтня 2011.
- NATO 2020: assured security; dynamic engagement. Analysis and recommendation of the group of experts on a new strategic concept for NATO. The experts report. 2010 [ 7 листопада 2011 у Wayback Machine.] (англ.)
- Світ не пристосовується: нові виклики та загрози. Євроатлантика.info, за матеріалом BBC. 18.05.2010[недоступне посилання з червня 2019]
Законодавчі акти України Редагувати
- Закон України Про основи національної безпеки України
- Стратегія національної безпеки України
- Закон України Про засади внутрішньої і зовнішньої політики [ 23 січня 2022 у Wayback Machine.]
- Воєнна доктрина України [ 22 березня 2022 у Wayback Machine.]
- Закон України Про оборону України [ 5 лютого 2012 у Wayback Machine.]
- Закон України Про Збройні Сили України [ 5 лютого 2012 у Wayback Machine.]
Література Редагувати
- Воєнна безпека України. На межі тисячоліть. Монографія. Під ред Г. М. Перепелиці. Національний інститут стратегічних досліджень. — К.: «Стилос», 2002 ISBN 966-8009-17-7
- Воєнна організація держави: шляхи трансформації. Монографія. Під ред. І. В. Романова. — К.: Приватне видавництво, 2009 ISBN 966-554-001-7
- Актуальні проблеми реалізації політики національної безпеки України в оборонній сфері: науково-інформаційний збірник. Під ред. В. П. Горбуліна / підг. Ю. М. Романов. Національний центр з питань євроатлантичної інтеграції України. — К.: ДП НВЦ «Євроатлантикінформ», 2006
- Маначинський О. Я., Соболєв А. А. Воєнна безпека України та вплив на неї геополітичних факторів. Рада національної безпеки і оборони України. Національний інститут стратегічних досліджень. — К.: НІСД, 1997
Електронні джерела Редагувати
- Національна безпека України. Під ред. Бєлова О. Ф. Національний інститут стратегічних досліджень. 1997 [ 14 серпня 2014 у Wayback Machine.]
- Нормативно-правові питання розвитку системи забезпечення воєнної безпеки — складової національної безпеки і оборони України. Погібко О. І. VuzLib.com [ 14 серпня 2014 у Wayback Machine.]