Визначення велосипедних заїздів на ультрадовгі дистанції значно розпливчастіше, ніж у бігу на ультрамарафонські дистанції (будь-якого забігу, який довший за марафон) або ультратріатлона (будь-якої гонка, яка довша за Ironman). Будь-яка велосипедна гонка, яка довша, ніж заїзд століття, дистанція якого складає 100 miles (160 km), вважаються велосипедними заїздами на ультрадовгі дистанції. Проте, такі заїди достатньо поширені, тому для визначення категорії використовують довші заїди, які перевищують 200 kilometres (120 mi), 300 kilometres (190 mi), чи навіть 200 miles (320 km).
Велосипедні гонки, які покривають такі відстані, але розбиті на етапи, не відповідають більшості визначень гонок на ультрадовгі дистанції: час їзди має бути безперестанним від старту до фінішу. Незважаючи на це, екстра-довгі етапи в рамках більш тривалої гонки можуть бути достатньо довгими, щоб самі по собі бути заїздами на ультрадовгі дистанції. Крім того, будь-які командні змагання, на яких окремі велосипедисти не проходять повну дистанцію, також не вважаються ультрамарафонними.
Далі подано список велосипедних заходів, які можна віднести до ультрадовгих дистанцій, відповідно до типу або формату. Це не вичерпний перелік усіх перегонів, але згадуються найдовші, найважливіші (вибрані за рівнем інтересу від ЗМІ) або найпопулярніші (визначаються за кількістю учасників) гонки у межах кожної категорії.
Заїзди на велотреках ред.
Наприкінці 1800-х, коли велосипедні змагання тільки набували розвитку, були популярними шестиденні гонки на велодромах. От тільки оригінальний формат гонок — це справжня велосипедна гонка на ультра-дистанції, оскільки це був простий тест того, скільки може проїхати кожний велосипедист протягом шестиденного заїзду. Формат значно розвинувся з того часу, було залучено дві команди гонщиків у естафетному форматі. Пізніше характер гонки змінився, без зупинок гонка лише протягом частини кожного дня.
Дорожні перегони ред.
Професійні ред.
Коли зароджувалися професійні дорожні велогонки, було створено багато одноденних дорожніх гонок та етапів у Гран-турах, які були набагато довшими, ніж сьогоднішні. Велосипедна гонка Бордо—Париж[en] у Франції була найдовшою одноденною щорічною професійною велосипедною гонкою; яка мала довжину маршруту близько 560 kilometres (350 mi) і проводилася майже щороку від 1891 по 1988 роки. Після 1988 року найтривалішою одноденною професійною велогонкою стала Порто—Лісабон[en] у Португалії, протяжністю 330 kilometres (210 mi). Порто—Лісабон востаннє проводилася у 2004 році, опісля найдовшою стала Мілан—Сан Ремо в Італії, протяжністю 298 kilometres (185 mi).
Париж–Брест–Париж[en] — професійна велосипедна гонка, яка долає величезну дистанцію у 1 200 kilometres (750 mi) по Франції, яка проводилася кожні 10 років з 1891 року по 1951 рік. Після 1951 року переформатувалася у рендонерський заїзд (див. нижче).
Велосипедні гранд тури раніше включали набагато довші етапи, ніж сьогодні. Найдовший етап туру де Франс у 1919 році становив 482 kilometres (300 mi) і того ж року кожен з 15 етапів мав протяжність понад 300 kilometres (190 mi). Найдовший етап був у гонці Джиро-д'Італія — 430 kilometres (270 mi) у 1914 році і у тому ж році 5 з 8 етапів були довші за 400 kilometres (250 mi). Гонка Вуельта Іспанії розпочалася 1935 року, і перша гонка мала власний найдовший етап, який був завдовжки 310 kilometres (190 mi). У сучасних гранд турах етапи, довші за 200 kilometres (120 mi) стають все більшою рідкістю. Також Union Cycliste Internationale (UCI) встановили обмеження для будь-якого окремого етапу під час гонки у 240 км.
Велосипедні гонки на ультрадовгі дистанції з підтримкою ред.
Більше немає справжніх велосипедних перегонів на ультрадовгі дистанції (тобто довші 300 kilometres (190 mi)), це пов'язано із головною керуючою організацією велосипедного руху, UCI. Замість них більшістю сучасних велосипедних гонок на ультрадовгі дистанції асоційовані з Світовою асоціацією велосипедного спорту на ультрадовгі дистанції [ 27 березня 2022 у Wayback Machine.] (UMCA). На сьогодні найвідомішою з-поміж цих гонок є Гонка Крізь Америку[en] (Race Across America — RAAM), гонка без зупинок через весь континент США, протяжністю 4 860 kilometres (3 020 mi).
У такому форматі перегонів велосипедисти їздять індивідуально (групові заїзди, або пелетоном (їзда один-за-одним у повітряному мішку[en]) забороняються), але кожен з велосипедистів мають щонайменше один автомобіль супроводу та команду персоналу, які його обслуговують. Такий специфічний формат гонок часто називають «ультрациклінгом», ось чому було б неправильним називати всі велосипедні перегони на ультра-довгі дистанції «ультрациклічними». Багато з гонок на ультрадовгі дистанції включають категорії команд, яка працюють у естафетному форматі і тому не відповідають критеріям змагань велосипедних гонок на ультра-довгі дистанції, які тут описуються (і у яких люди повинні проїхати повну дистанцію самотужки).
Інші гонки на ультра-довгі дистанції включають в себе Гонку крізь Європу [ 2 квітня 2022 у Wayback Machine.] (RACE), протяжністю 4 722 kilometres (2 934 mi). Найдавніша гонка Європи — це Glocknerman [ 15 травня 2021 у Wayback Machine.], австрійський велосипедний захід на дистанцію 1 000 kilometres (620 mi), який вперше відбувся у 1997 році. Гонка крізь Альпи [ 20 січня 2020 у Wayback Machine.] складає всього 540 kilometres (340 mi), але характеризується набором висоти понад 13 000 metres (43 000 ft), і тому організатори стверджують, що це найскладніша одноденна гонка у світі.
Індивідуальні гонки з роздільним стартом ред.
12-годинні та 24-годинні велосипедні гонки з роздільним стартом[en] існували протягом тривалого часу і досі поширені. У цих змаганнях велосипедисти намагаються проїхати максимально можливу дистанцію за певний обмежений час. Поточний рекорд за 24 години — це більше 800 kilometres (500 mi) на традиційному велосипеді та понад 1 200 kilometres (750 mi) на веломобілі. У 2014 році UMCA відродили інтерес до найдовшого річного пробігу, Рекорд якого востаннє встановив у 1939 році Томмі Годвін: 120 805 kilometres (75 065 mi). Такі заїзди передбачають проїзд на максимально можливі відстані протягом 12-місячного періоду. На початку 2016 року Курт Сервогель побив рекорд, досягнувши відстані у 122 433 kilometres (76 076 mi) за рік, або 335 kilometres (208 mi) у день.
Деякі гонки на ультрадовгі дистанції з роздільним стартом проводяться на постійних гоночних мототреках, наприклад Байк Себрінг (Sebring International Raceway[en]), Рад-ам-Рінг[en] (Нюрбургрінг), Велосипедний марафон на 12 годин у Монці (Autodromo Nazionale Monza), Велосипедний марафон на 24 години у Зандворті (Зандвоорт), Фестиваль БіКуірк (Circuit de Barcelona-Catalunya), та Велосипедні змагання на витривалість Revolve24 (Brands Hatch та The Bend Motorsport Park[en]). На них відсутній будь-який дорожній рух та мають рівне дорожнє покриття.
Велосипедні перегони на ультра-довгі дистанції без підтримки та байкпакінг дорожні перегони ред.
Останнім часом набувають популярності гонки, які нагадують велогонки із ранньої епохи професійних змагань, на яких велосипедисти їхали вдень і вночі без підтримки. Американська позашляхова гонка Тур Дівайд[en] надихнула організаторів на створення Трансконтинентальної Гонки[en], найпопулярнішої у Європі, протяжність якої приблизно 4 000 kilometres (2 500 mi) по всьому континенті. Як і у інших швидкісних велосипедних змаганнях, відбувається масовий старт, але на подібних перегонах не дозволяється залишати склади та будь-яка інша підтримка заборонена, тому відсутні технічні засоби підтримки, а гонщики повинні собі знаходити всі запаси, житло все інше з комерційних джерел вздовж маршруту або все перевозити з собою самостійно. Хоча на більшості із змагань дозволяється «Trail Magic» від незнайомих людей: добрі вчинки, подарунки та інші форми заохочення до тих пір, поки магія не рухатиме велосипед. Ще однією популярною подією у цій категорії є Транс Ам Вело Гонка[en], яка на 50 % довша, ніж Трансконтинентальна Гонка на 6 800 kilometres (4 200 mi) , і тому на даний момент це найдовша велосипедна гонка без зупинок у світі. ІнкаДівайд[en] — це захід на коротшу дистанцію у 1800км (1120миль), який характеризується найбільшим набором висоти з-поміж аналогічних велогонок. Це найвища самостійна гонка, під час якої гонщики долають понад 4 920 метрів (16 140 футів) у горах Андів у Перу . Ця гонка є частиною BikingMan[en], перша із серії байкпакінг заїздів на ультрадовгі дистанції, які відбулися у 2019 році в Омані, Франції, Лаосі, Перу, Португалії і Тайвані у стандартному форматі на 620 миль (близько 998 км).
Гонки без підтримки іноді робляться також повністю сольними заїздами без організованих змагань, але вони досить добре розголошуються. Часто вони включають заїзди із точки до точки (включно від міста до міста). Таким заїздом, для прикладу, є Вегас 24 [ 6 серпня 2020 у Wayback Machine.].
Рендонерство ред.
Як правило, рандоннерські заїзди (їх також називають «бреветами» або «заліками») проводяться не у форматі змагань, і перегони не є ціллю. Швидше за все вони виступають особистісними викликами. Вони також відрізняються від більшості гонок на ультрадовгі дистанції та байкпакінгу тим, що на бреветах дозволені групові заїзди та їзда «на колесі». Часто підтримка та житло забезпечуються організаторами на проміжних контрольних пунктах, проте використовувати транспортні засоби для технічної підтримки не дозволяються за межами контрольних пунктів.
Найвідомішою подією цього типу є Париж–Брест–Париж[en], яку проводять у Франції кожні чотири роки, з дистанцією у 1 200 kilometres (750 mi), яку потрібно подолати менш, ніж за 90 годин. На кожну подію з'їжджаються понад 5000 учасників. Ця подія розвинулася із професійної велогонки. У світі є багато подібних подій на дистанції від 1 000 kilometres (620 mi) до 1 600 kilometres (990 mi), до їх списку також входять заїзди Лондон—Едінбург—Лондон[en] у Великій Британії та Каскад 1200 [ 12 травня 2018 у Wayback Machine.] у США. Існує також багато варіантів рандонерських заїздів із коротшими дистанціями, але стандартні дистанції протяжністю 200 kilometres (120 mi), 300 kilometres (190 mi), 400 kilometres (250 mi) та 600 kilometres (370 mi).
Циклоспортиви / Гран Фонди ред.
Циклоспортиви[en] (також відомі як гран фонди) — це велосипедні змагання з великою кількістю учасників. Вони не такі серйозні, як чисті велосипедні гонки, але час реєструється і найшвидших учасників нагороджують призами. Зазвичай організатори надають повну підтримку по маркуванню маршруту та організовують станції харчування.
Подія, яка проголошує себе, як «найдовший Гран Фондо у світі», проходить практично по тому ж маршруту, що і професійна гонка Мілан-Санремо, і становить 296 kilometres (184 mi). Проте є кілька подібних заходів, які довші. Бордо-Париж[en] була професійною гонкою до 1988 року і відновилася у 2014 році як циклоспортивний з маршрутом близько 610 kilometres (380 mi). Гонка Стиркпровен Тронхейм-Осло [ 3 липня 2020 у Wayback Machine.] довжиною 543 kilometres (337 mi) і є найдовшою гонкою та циклоспортивом у Норвегії. Тур дю Монблан [ 24 квітня 2016 у Wayback Machine.] — 330 kilometres (210 mi) довжиною по гірській місцевості через Францію, Швейцарію та Італію. Трохи довшою є гонка Wysam 333 [ 5 серпня 2020 у Wayback Machine.] у Швейцарії на 333 kilometres (207 mi). Є також Майорка 312 [ 20 травня 2022 у Wayback Machine.], протяжність якої 312 kilometres (194 mi) навколо острова Майорки, циклоспортивна версія гонки «Драконова Гонка Уельсу»[en], Драконівський Диявол у Великій Британії становить 305 kilometres (190 mi), та циклоспортивний заїзд Веттеррундан[en], який здійснює екскурсію по Шведському озеру, становить 300 kilometres (190 mi).
У Новій Зеландії є гонка Лейк Таупо Вело Челендж[en]. Стандартний циклоспортивний варіант передбачає одиночний круг навколо озера, який становить 160 kilometres (99 mi), але також є варіант зробити два кола за один день — 320 kilometres (200 mi), без підтримки на першому колі, або стартувати на день раніше і зробіть чотири кола, що складає 640 kilometres (400 mi), і тому більш подібне у своєму форматі на рендонерський заїзд. Кожен другий рік також існує варіант у 8-кіл — 1 280 kilometres (800 mi) завдовжки, але для цієї версії потрібна технічна підтримка, що робить її більш подібною до гонок на ультрадовгі дистанції.
Столітні заїзди ред.
У США поширені організовані столітні заїзди[en] у 100 miles (160 km), формат яких за параметрами посередині між циклоспортивом та рандонерським заїздом. Існує також багато організованих заїздів подвійних століть, завдовжки 200 miles (320 km), одна з найпопулярніших поміж них — Від Сіетлу до Портленду Велосипедна Класика[en], а також є варіанти у 300 miles (480 km) і 400 miles (640 km), це Лос-Анджелес Вілмен Гранд Тур [ 8 травня 2020 у Wayback Machine.].
Інші дорожні велосипедні змагання ред.
Існує декілька класичних велосипедних маршрутів на великі відстані, на які зберігаються записи часу, хоча гонщики, зазвичай, одночасно не змагаються. До їх переліку належать гонка Від Кінця Землі до Джона о'Гроаса[en] у Великій Британії, протяжністю близько 1 400 kilometres (870 mi). Найдовшим заїздом у цьому списку є Каїр — Кейптаун [ 5 серпня 2020 у Wayback Machine.] в Африці, довжина якого становить близько 11 000 kilometres (6 800 mi). Рекордсмен цього заїзду — шотландський велосипедист Марк Бомонт. Найдовший заїзд цього формату — це навколосвітній велосипедний рекорд[en], для якого велосипедист повинен проїхати 29 000 kilometres (18 000 mi) на велосипеді, на додачу виконати інші вимоги. Наразі новий рекорд з велоспорту у жінок намагається здолати шотландська ендуренс-велосипедистка Дженні Грем[en]. У 2012 та 2014 роках на цих правилах було організовано масовий старт під назвою Всесвітня велосипедна гонка [ 24 травня 2018 у Wayback Machine.].
Гравійні велозаїзди ред.
У ранні роки, коли проводилися дорожні велосипедні перегони, більшість доріг не були асфальтованими, тому більшість заїздів проходили на дорогах із бруківкою чи гравієм. З часом відбувалося вдосконаленню дорожньої інфраструктури, тому зараз практично всі велосипедні гонки проводяться на асфальтованих дорогах. Проте у 21 столітті заїзди та змагання велосипедами по гравійних дорогах[en] знову здобули популярність, частково завдяки вдосконаленням технології, які використовуються для проектування велосипедів.
Велосипедні технології розглядаються як найбільший внесок у популяризацію гравійних велосипедів, оскільки технологія дозволила дизайнерам інтегрувати ключові характеристики велосипедів із різних дисциплін в один велосипед. Наприклад, розслаблена геометрія гірських велосипедів покладена в основу рами гравійних велосипедів, але гравійні велосипеди легші, швидші та чутливіші, ніж гірські велосипеди. Гравійні велосипеди також використовують характеристики обох типів велосипедів: як кросових, так і дорожніх велосипедів для кращого комфорту на тривалих поїздках, а також широкі зазори для коліс, для комфортної їзди за дощової погоди.
Культура гравійного велосипеда також була ще однією причиною набуття його популярності. Гравійні змагання рідко потребують команду тренерів та велосипедних техніків, оскільки маршрути чутливі до різної погоди, до чого важко тренуватися та готуватися. Як правило, гравійні велосипедисти зосереджені на проходженні маршруту, а не на підтримці темпу під час змагань. Це призводить до товариського духу на маршруті і забезпечує веселу та невимушену атмосферу, яка не завжди присутня у шосейних та гірських велосипедних гонках.
Однією з найдовших і найвідоміших сучасних гонок на гравійних велосипедах є Брудна Канза у Флінт Хіллс[en], навколо Емпорії, штату Канзас у США, завдовжки 200 miles (320 km), у 2018 розі також було додано дистанцію на 560 км (350 миль). Також на цій гонці є коротші дистанції: на 25миль (40 км), 50миль (80км) та 100 миль (160 км). У Великій Британії Брудний Рейвер [ 9 серпня 2020 у Wayback Machine.] — це велосипедна гонка (челендж) на 200 км бездоріжжям, яка відбувається в Хексемі, Англія.
Дьорті Канза — це чудовий приклад того, наскільки розрісся рух гравійних велосипедів протягом останніх років. Наприклад, у 2006 році у гонці взяли участь 34 велосипедисти, які проходили маршрут на 200 миль (320 км). У червні 2019 року було вже 2750 гонщиків, яким пощастило бути вибраними за допомогою лотереї, і перетнули стартову лінію Дьорті Канза 200. І це при тому, що організаторам довелося представити інші категорії заїзду, також свідчить про те, що гравійний велосипедизм — це пригода.
Їзда на гірських велосипедах ред.
Як і дорожні, деякі з найпопулярніших заходів на ультра-довгі дистанції на гірських велосипедах — це випробування за часом на 12 та 24 години, яких існує багато у всьому світі. Крім того, існує багато гонок на гірських велосипедах принаймні у 100 miles (160 km). Дуже мало гонок на гірських велосипедах довші за 100 miles (160 km), оскільки середня швидкість на типових місцевостях для гірських велосипедів значно повільніша, ніж на дорогах.
Цілодобові змагання на гірських велосипедах[en] — це змагання, на яких гонщики повністю на самостійному забезпеченні (див. вище: Бйкпакінг дорожні велосипедні перегони). Одне з найвідоміших та найпопулярніших подій для позашляхових велосипедів — Tour Divide[en], який охоплює 4 418 kilometres (2 745 mi) крізь Скелясті гори, починаючи від Канади, через США, і закінчується на мексиканському кордоні. Заїзд Iditarod Trail Invitational на Алясці відбувається взимку на снігових велосипедах завдовжки 1 000 miles (1 600 km). Найпопулярніша позашляхова велосипедна гонка у Європі — це Тосканська Стежка, завдовжки 530 kilometres (330 mi) у центральній Італії. Також в Італії відбувається гонка Італі Дівайд, яка починається в Римському Колізеї і закінчується на озері Гарда, і проходить крізь Сієну, Флоренцію та Болонью. На ній змішані технічні ділянки гірських велосипедів із гравійними стежками.
У Середній Азії у Киргизстані проводять «Гірську Гонка Шовкового Шляху» протяжністю 1700 км (1056 миль) у гірському масиві Тянь-Шаня.
Пустеля Титан[en] — це шестиденна етапна гонка, яка проводиться у Марокко, загальною дистанцією понад 600 kilometres (370 mi).
В Австралії проводиться «Гонка до Скелі»[en] — це гонка без підтримки крізь Аутбек, основана Джессі Карлссоном. Як правило, курс і тривалість відрізняються з кожним роком, але частіше за все, фінішує в Улуру; у 2018 році дистанція складала 3500 км (2175 миль) і охоплювала ділянки Південної Австралії, а також Тасманію.
Орієнтовані на сходження ред.
Замість того, щоб намагатися подолати найдовшу відстань, яку потрібно проїхати за один заїзд, деякі велосипедисти намагаються досягти найбільшого набору висоти, набраної за один заїзд. Еверестинг[en] — це виклик, який передбачає неодноразовий проїзд на одному і тому ж пагорбі кілька разів, поки загальний набор висоти не сягне висоти гори Еверест у 8 848 meters (29 029 ft). Існують також записи про найбільший набор висоти, подоланий за певний проміжок часу, наприклад, за 24 години.
Примітки ред.
- Hood, Andrew. . Velonews. Competitor Group, Inc. Архів оригіналу за 4 лютого 2016. Процитовано 5 лютого 2016.
- . Race Across The Alps. Архів оригіналу за 17 січня 2016. Процитовано 16 січня 2016.
- MacMichael, Simon. . road.cc. Farrelly Atkinson Ltd. Архів оригіналу за 24 січня 2016. Процитовано 23 січня 2016.
- . Granfondo Milano-Sanremo cicloturistica. Nyala Wonder Travel. Архів оригіналу за 30 січня 2016. Процитовано 16 січня 2016.
- . Guinness World Records (en-GB). Архів оригіналу за 5 серпня 2020. Процитовано 12 вересня 2018.
- . Dirty Kanza. Архів оригіналу за 28 травня 2020. Процитовано 27 травня 2020.
- Jason Sumner,[1] [ 11 липня 2021 у Wayback Machine.],"Bicycling"
- . Архів оригіналу за 27 березня 2015. Процитовано 27 травня 2020.
- . Архів оригіналу за 19 вересня 2020. Процитовано 27 травня 2020.
- Italy Divide
- . Архів оригіналу за 20 квітня 2020. Процитовано 27 травня 2020.
- Race to the Rock
Посилання ред.
- UltraMarathon Cycling Association [ 13 травня 2020 у Wayback Machine.]