Бандикут тасманійський (Perameles gunnii) — вид сумчастих із родини бандикутових (Peramelidae).
| Бандикут тасманійський | |
|---|---|
| Біологічна класифікація | |
| Царство: | Тварини (Animalia) |
| Тип: | Хордові (Chordata) |
| Клада: | Синапсиди (Synapsida) |
| Клас: | Ссавці (Mammalia) |
| Інфраклас: | Сумчасті (Marsupialia) |
| Ряд: | Бандикутоподібні (Peramelemorphia) |
| Родина: | Бандикутові (Peramelidae) |
| Підродина: | Peramelinae |
| Рід: | Бандикут (Perameles) |
| Вид: | P. gunnii |
| Біноміальна назва | |
| Perameles gunnii Gray, 1838 | |
| рожевим — реінтродукція |
Морфологічна характеристика ред.
Довжина тіла від носа до хвоста становить до 340 мм. Череп сплощений, а мордочка вусата й дуже довга. Голова подовжена й тонка, звужується до рожевого носа. Вуха великі. Волосяний покрив сірувато-коричневий і дуже м'який; на торсі й задніх частинах є характерні бліді смуги, за якими цей вид легко відрізнити від інших. Волосяний покрив на нижній частині тіла кремово-білий. Хвіст має довжину ≈ 100 мм і також кремово-білий. На кінцівках є міцні кігті.
Ареал ред.
Проживає на о. Тасманія, Австралія; висота проживання від 0 до 950 метрів. Під час європейського поселення цей бандикут траплявся від крайнього південного сходу Південної Австралії через прибережну південно-західну частину Вікторії до місцевості поблизу Мельбурна, а також на більшій частині Тасманії. Останній запис із Південної Австралії був наприкінці 1800-х років, а остання дика вікторіанська субпопуляція була знищена приблизно в 2002 році. На материку його нинішній ареал обмежений двома реінтродукованими субпопуляціями в межах огорож, захищених від хижаків (материкові острови).
На Тасманії популяції населяють відкриті пасовища та зони пасовищного розвитку з ділянками щільного ґрунтового покриву. На материку цей вид раніше займав місцеві пасовища та трав'янисті ліси західних вулканічних рівнин Вікторії.
Спосіб життя ред.
Це нічна солітарна швидка й агресивна тварина. Більшу частину дня проводить у трав'яному гнізді. Основою раціону є безхребетні з ґрунту. При полюванні бандикут використовує добре розвинений нюх, а потім міцні кігті. Меншою часткою раціону є дрібні хребетні й рослинні матеріали (кореневі структури, ягоди).
Самиці народжують від 1 до 5 дитинчат (але зазвичай 2 чи 3). Розмноження може відбуватися протягом року, але може бути пригніченим під час тривалих періодів малої кількості опадів. За сприятливих умов ці бандикути є високоплідними, самиці здатні приносити до 4–5 виводків на рік.
Загрози й охорона ред.
Тварини ймовірно, зникли з материка через інтродукцію хижаків і руйнування середовища проживання від завезених травоїдних тварин. Вважається, що хижацтво червоних лисиць було особливо згубним, і нещодавнє завезення лисиць до Тасманії може становити серйозну загрозу для цього виду. Завезені вівці та кролики також очистили великі території від високотрав'я, що, мабуть, призвело до скорочення популяції.
Вид присутній у кількох заповідних територіях. Найважливішим заходом збереження виду в цілому є контроль над популяціями лисиць.
Примітки ред.
- Маркевич, О. П. Номенклатура // Маркевич О. П., Татарко К. І. Російсько-українсько-латинський зоологічний словник. — Київ : Наук. думка, 1983. — С. 149.
- . Mammal Diversity Database. American Society of Mammalogists. Архів оригіналу за 8 листопада 2021. Процитовано 05.02.2021.
- ↑ Lancaster, E. (2001). . Animal Diversity Web. Архів оригіналу за 18 березня 2020. Процитовано 05.02.2021.
- ↑ Woinarski, J.; Burbidge, A. A. (2016). . The IUCN. Архів оригіналу за 4 квітня 2020. Процитовано 05.02.2021. (англ.)