Солітарні тварини — види тварин, популяції яких являють собою розрізнені поселення окремих особин, що ведуть поодинокий, усамітнений спосіб життя.
Переважну частину свого життєвого циклу солітарні тварини проводять усамітнено, проте у періоди репродукції або сезонних чи репродуктивних міграцій можуть формувати тимчасові скупчення (наприклад, материнські колонії, зимівельні скупчення, клуби тощо).
Типовими представниками солітарних тварин є гризуни-землериї. Власне, саме при аналізі екології цієї групи поняття "солітарний" і введено в обіг в українській зоологічній літературі (Коробченко та ін., 2010).
Зокрема, солітарність надзвичайно виразна у всіх видів сліпаків (Spalacidae) у т.ч. й поширених на теренах України:
Приклади солітарних видів Редагувати
Солітарність дуже поширена серед найрізноманітніших груп тварин: комах, павуків, варанів, змій, птахів, ссавців.
Прикладами солітарних тварин серед останніх є:
- Ноторикт, або сумчастий кріт (Notoryctes)
- "Сріблястий землекоп" (Heliophobius argenteocinereus)
- вівера індійська (Viverra zibetha)
- мангуст Bdeogale crassicauda
- ящірка піщана (Eremias arguta)
- панголін велетенський (Manis gigantea)
- росомаха (Gulo gulo)
та багато інших.
Природа солітарності Редагувати
Солітарність формується у видів, що мешкають у середовищі з украй низькою концентрацією життєвих ресурсів. Як правило, у всіх солітарних видів яскраво виразна агресивність у відношенні до особин свого і близьких видів. Солітарність є механізмом уникнення внутрішньовидової конкуренції і прямої агресії. Найпоширенішим шляхом такого уникнення є територіальна поведінка, у т.ч. маркування території запаховими мітками (наприклад, у хижих ссавців), звуками (наприклад, у птахів) тощо.
Див. також Редагувати
- Види тварин з характеристикою "солітарний" у Вікіпедії
- Територіальні тварини
- Конкуренція (біологія)
Посилання Редагувати
- Коробченко М. А., Загороднюк І. В., Ємельянов І. Г. Підземні гризуни як життєва форма ссавців [ 29 жовтня 2013 у Wayback Machine.] // Вісник Національного науково-природничого музею, 2010, № 8. - С. 5-32