Літосфе́рні пли́ти — великі жорсткі блоки літосфери Землі, відокремлені один від одного тектонічними розривами (швами) по осьових лініях сейсмічних поясів Землі. Згідно з уявленнями нової глобальної тектоніки літосферні плити перебувають у постійному русі, пересуваючись по шару астеносфери від зон розтягу (серединно-океанічні хребти) до зон стиску (зони Беньофа, зони всмоктування). Тут літосферні плити стикаються між собою, насуваються або підсуваються одна під одну. Крім того, вони можуть зміщуватися одна відносно одної вздовж глибинних розломів.
| Зовнішні відеофайли | |
|---|---|
| 1. Як рухаються літосферні плити // Канал «Цікава наука» на YouTube, 30 січня 2021. |
Літосферні плити складаються як з материкової, так і з океанічної кори. Винятком є Тихоокеанська плита, яка складається тільки з океанічної кори. А їх конвергенція — це зсування плит (в основному зсуваються океанічні).
Сучасні тектонічні (літосферні) плити
- Амурська плита
- Анатолійська плита
- Антарктична плита
- Аравійська плита
- Африканська плита
- Євразійська плита
- Індо-Австралійська плита
- Індостанська плита
- Карибська плита
- Каролінська плита
- Охотська плита
- Південноамериканська плита
- Північноамериканська плита
- Плита Кокос
- Плита Наска
- Плита Скотія
- Російська плита
- Сундська плита
- Тихоокеанська плита
- Філіппінська плита
Сучасні тектонічні (літосферні) мікроплити
Давні тектонічні (літосферні) плити
Опис найбільших плит
1. Тихоокеанська плита — найбільша за площею, що цілком складається з океанічної кори і займає більшість дна від осі Східно-Тихоокеанського підняття до системи глибоководних жолобів на півночі і заході Тихого океану.
2. Плита Наска — аналогічна за складом до Тихоокеанської і займає дно Тихого океану на схід від осі Східно-Тихоокеанського підняття до осі Перуансько-Чилійського жолоба.
3. Північноамериканська плита — з півдня обмежена трансформними розломами Кайман і Баракуда. Її східна межа проходить по осі Серединно-Атлантичного хребта, а північна — по його характерному продовженню — хребту Геккеля.
4. Південноамериканська плита — межує з Північно-Американською по розлому Баракуда. Зі сходу вона обмежується зоною Серединно-Атлантичного хребта, а на півдні — жолобом вздовж Сандвічевих островів. Далі на захід границя плити проходить по трансформному розлому аж до Магелланової протоки. Її західну границю традиційно проводять по Перуансько-Чилійському жолобу.
5. Африканська плита, окрім континентальної, включає в себе океанічну кору Атлантичного, Індійського, Північного Льодовитого океанів. Переважна більшість границь цієї плити припадає на рифтові тріщини та трансформні розломи Південно-Атлантичного, Африкано-Антарктичного, Західно-Індійського й Аравійсько-Індійського підводних хребтів, а також Аденської затоки і Червоного моря. По Азоро-Гібралтарському трансформному розлому Африканська плита межує з Євразійською.
6. Євразійська плита у своєму складі має суттєву частку континентальної кори. З півночі і заходу по рифтовій осі середньо-океанічних хребтів Геккеля, Леона та Північно-Атлантичного вона межує з Північно-Американською плитою. Східна межа Євразійської плити проходить по горах Паміру, Тянь-Шаню, Алтаю, Саян, а далі на схід — по Становому і Алданському хребтах. На заході її границя чітко проявляється по гірських областях Піренеїв, Альп, Карпат, Кавказу і Копетдагу.
7. Індійська плита, або Індо-Австралійська, плита включає в себе як материкову літосферу Індостану й Австралії, так і океанічну — північно-східної частини Індійського океану.
8. Антарктична плита оточена трансформними розломами, що визначають її границі.
До крупних плит також відносять Аравійську (що майже повністю складається з материкової літосфери), а також плиту Кокос (що повністю складається з океанічної кори). Майже усі малі плити входять до планетарних поясів стиснення літосфери, які визначаються планетарними гірськими системами.
Див. також
Література
- Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2007. — Т. 2 : Л — Р. — 670 с. — ISBN 57740-0828-2.
- Інженерна геологія (з основами геотехніки): підручник для студентів вищих навчальних закладів /Колектив авторів: В. Г. Суярко, В. М. Величко, О. В. Гаврилюк, В. В. Сухов, О. В. Нижник, В. С. Білецький, А. В. Матвєєв, О. А. Улицький, О. В. Чуєнко.; за заг. ред. проф. В. Г. Суярка. — Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2019. — 278 с.