Ганна Михайлівна Попович (29 травня 1925 с. Зелена, Надвірнянський повіт, Станиславівське воєводство — 12 березня 2015 с. Залісся, Золочівський район, Львівська область) — військова Української Повстанської Армії.
| Ганна Михайлівна Попович | |
|---|---|
| | |
| Загальна інформація | |
| Народження | 29 травня 1925 с. Зелена, Надвірнянський повіт, Станиславівське воєводство, Польська республіка |
| Смерть | 12 березня 2015 (89 років) с. Залісся, Золочівський район, Львівська область, Україна |
| Псевдо | Ружа |
| Військова служба | |
| Приналежність | Україна |
| Нагороди та відзнаки | |
| 2 нагороди |
Біографія Редагувати
Повстанка Анна Попович на псевдо «Ружа» народилася 29 травня 1925 р в селі Зелена Надвірнянського повіту. У сім'ї Поповичів зростало п'ятеро дітей — троє хлопців і двоє дівчат. Родина жило бідно, як і більшість сімей. З дитинства Анна відрізнялася від своїх однолітків, старші люди вбачали в ній щось незвичайне – їй часто снилися страшні сни, з часом вони стали віщими.
Пізніше Ганна Цапей (сестра районного провідника Івана Цапея «Мороза», який героїчно загинув у серпні 1948-го біля полонини Гавури у Бистриці) організувала вишкіл 10 дівчат, серед яких була Ганна Попович. Польська поліція переслідувала дівчат, Ганна не ночувала вдома, побоюючись арешту.
Юна гуцулка на власні очі бачила замордованих органами НКВС патріотів в урочищі «Буковинка» влітку 1941-го. Це залишило нестертий слід в її душі. Із 1943-го вона – в рядах УПА. Саме тоді помирає її батько. Улітку 1944-го Анна з іншими дівчатами заготовляє продукти для повстанців, за що її заарештували. Спочатку тримали в гарнізоні Зелени, пізніше пішки повели у Надвірну, де два тижні допитували і били. Та нікого із 15 людей, яких затримали тоді, не вдалося зламати.
Ганна на допиті назвала не своє прізвище, і її відпустили. Через два дні її хотіли знову арештувати, та вона вже вступила в ряди куреня Луки Гринішака-«Довбуша». В УПА воювали і два її рідні брати – Михайло і Василь (Василь-«Вовк» був у курені «Довбуша», пізніше в СБ УПА, загинув восени 1948 року в селі Маркова Богородчанського району; де похований, достеменно невідомо. А Михайло-«Залізняк» героїчно загинув 3 січня 1946 року у бункері в урочищі «Кедринець» разом із шістьома повстанцями).
Брат Ганни Микола був інформатором в ОУН, переховував членів підпілля. У 1953-му його засудили до 25 років каторги і п'яти років позбавлення прав, загинув в радянській тюрмі в 1957 році. Коли Україна вже стала незалежною, пані Ганна з допомогою небайдужих краян, родичів та української діаспори з Канади перепоховала брата на сільському цвинтарі.
До 1948-го відважна повстанка була зв’язковою у курені «Довбуша». У 1947-му облавники після жорстоких катувань вбили маму Ганни, розстріляли з автомата. З братом Василем вона знайшла тіло матері під камінням, помітивши шматок спідниці. Уночі вони забрали її тіло і поховали на цвинтарі, а от де саме, Ганна не запам'ятала.
У 1948 році провід ОУН, з огляду на великі втрати, ухвалив рішення про перехід на форму боротьби з окупантами групами з 8–10 повстанців. Ганна потрапила у боївку надрайонного провідника СБ «Довбуша», де виконувала обов'язки секретаря-друкарки і господині бункера. Зиму 1949—1950 рр. перезимувала з десятьма людьми в бункері біля гори Синячка — з командиром 4-го ВО «Говерля», крайовим провідником СБ Карпатського краю Миколою Твердохлібом («Громом»).
У квітні 1950-го він відпустив бійців у село за продуктами і паскою, бо наближався Великдень. Та про це доніс зрадник. Повстанці врятувалися втечею і намагалися не залишати слідів. Наступного дня вартовий помітив, що біля гори Синячка з'явилися чекісти. Повстанці на чолі з «Громом» і «Довбушем», залишивши бункер, попрямували в село Луг Яремчанського району, перейшли на полонину Мерешора неподалік села Пасічни у напрямку гори Підсмерічок, де зробили колибу і перебували там два тижні. З ними була й Ганна.
Восени 1950-го повстанці «Козак» і «Верещак» біля села Зелениці з лівого боку потоку Прилуки побудували бункер для п'ятьох людей. Перед різдвяними святами до укриття прийшли ще п'ять людей на чолі з «Громом», оскільки їхній бункер був розташований на території лісосіки у селі Бистриця і міг бути викритий. Там і перезимували. Повстанці «Козак» і «Карпенко» при виконанні бойового завдання 14 червня 1951-го потрапили в засідку. У нерівному бою із опергрупою «Козак» героїчно загинув, а важкопоранений «Карпенко» (Михайло Березицький із Журак Богородчанського району) потрапив у полон. Під час допиту, не витримавши катування, він виказав місце розташування бункера. «Довбуш» перебував в іншому районі, дорога до схрону забрала в нього три дні. До бункера він прийшов 16 червня, випередивши чекістів на декілька хвилин, встиг забрати сумку із частиною документів, автомат і пістолет і кинувся навтьоки. Ганна прикрила собою командира, фактично врятувавши йому життя. Але розривна куля понівечила їй м'язи і кістки лівої руки, відважна повстанка хотіла застрелитися, та пістолет дав осічку.
Гана розуміла, що краще смерть, і зубами витягнула чеку із гранати і кинула. Прийшла до тями в ямі, ноги були посічені осколками, та вона взялася тікати, щоб її вбили. Бо усвідомлювала, що її чекає на допитах, якщо її схоплять живою. Гана бігла близько 500 метрів, солдати стріляли з автоматів, кулі порвали одяг, але вона залишалася живою. Упала зі скелі, і її схопили.
Повстанку забрали в Надвірну, де в лікарні їй ампутували ліву руку. 10 липня Ганну з боєм відбили у чекістів, знищили двох солдатів, забрали їхні автомати. Петро Хопта виніс Ганну по сходах із лікарні, далі повстанці Свідрук і Савчук попрямували у бік сіл Пнева і Пасічної. Петро Хопта, стріляючи із автомата, відволікав чекістів на себе, даючи змогу повстанцям і Ганні втекти від переслідувачів. Мирона Свідрука за героїчне врятування Ганни Попович нагородили Срібним Хрестом заслуги 1 кляси; він загинув героїчною смертю у нерівному бою із чекістами 20 лютого 1952 року.
Повстанці з Ганною вийшли в гори біля села Луга.
Такий зухвалий напад повстанців на міжрайонну лікарню в Надвірній викликав широкий резонанс у місті і в області. Цей епізод мав трагічні наслідки для начальника Надвірнянського райвідділу МДБ майора Штепи. Обласні «емгебешники», виконуючи цю постанову щодо «злочинного ставлення до своїх службових обов'язків», явно перестаралися, оскільки за втечу бандерівця на волю з райвідділу МДБ і викрадення повстанки Ганни Попович товариша Штепу розстріляли без суду і слідства. А потім розповсюдили плітки, що він сам укоротив собі життя, усвідомлюючи свою провину.
Тим часом теренами краю ширилася страшна зрада – майже втілилася у життя розпочата наприкінці зими 1951 року управлінням МДБ Станіславської області і затверджена міністром Держбезпеки УРСР цілком таємна агентурна справа «Переправа». Суть її зводилася до того, щоб знищити український національно-визвольний рух руками самих українців, зокрема із числа колишніх повстанців, створивши легендовані проводи під керівництвом офіцерів МДБ і агентурно-бойові групи. Трясовина чорної зради докотилася і до Надвірнянщини, біля Чорного Потоку Печеніжинського району попалися до рук чекістам «Довбуш», провідник Яремчанського проводу Антон Вадюк-«Дуб», керівник кущової ОУН Антон Жолобчук-«Галайда», знищили референта СБ Надвірнянщини «Ромка» та його охоронця. З керівних чільників на волі залишилися «Гомон» і «Грім», кожна боївка діяла на власний розсуд.
Ганну забрав «Грім» і відійшов на свій командний пункт біля Осмолоди. А ворог і далі підсилав зрадників і провокаторів, намагаючись вийти на слід «Довбуша», який втік 3 січня 1952-го, і з його допомогою захопити «Грома». Кільце навколо останніх повстанців і їхніх провідників почало стискатися. Улітку 1953 р. Микола Твердохліб перейшов із Рожнятівського району в Надвірнянський. На схилі гори Березовачка збудували бункер, де зимувало шестеро осіб на чолі з «Громом», пізніше приєдналися «Довбуш» з Ганною.
«Довбуш» домовився про зустріч із «Остапом» 5 травня 1954-го. Але «Остап» не прийшов на зустріч, після чого провідник пішов у Лоєву, де його 12 травня захопили живим, застосувавши снодійний газ «Нептун». «Довбуш» на допитах тримався стійко, пам'ятаючи домовленість про повернення до бункера до 16 травня: якщо цього не станеться – негайно покинути схованку. 16 травня «Довбуш» під посиленою охороною чекістів із п'яти спецагентів із числа зрадників і п'ятьох оперативників МДБ пішов до бункера. Провідник сподівався, що там уже нікого немає.
Та «Грім» не покинув бункер, очікуючи повернення «Довбуша». Всі зв'язки із підпіллям йшли саме через нього, йому «Грім» повністю довіряв. Зранку 17 травня бункер блокували чекісти. Ганна Попович, яка не спала, почула, що хтось ходить по ньому. Відкривши дучку, побачила шинелю і кирзові чоботи, зрозумівши ситуацію, розбудила «Грома», який, оцінивши небезпеку, сказав: «Що ж, Попович, ми готові». На це Ганна кивнула головою. Через певний час дружина провідника застрелилася, хоч перед цим командир заборонив жінкам це робити.
Заступник начальника Станіславського управління МДБ підполковник Костенко так і не зміг переконати «Грома» здатися. Було після обідньої пори, Костенко наказав штурмувати бункер, побоюючись, що з настанням темряви повстанці спробують прорватися або що є таємний хід.
«Грім», поклавши пістолет на стіл, взяв у руки автомат, відкрив дучку і вистрелив декілька разів у чекістів. Останній патрон залишив для себе, однак постріл виявився не зовсім вдалим. Провідник повз долівкою, з рота текла кров, просив Ганну добити його. Виконуючи наказ, Ганна Попович тричі стріляла у командира, та патронник заклинило. Провідник згасаючим голосом попросив дати йому пістолет… Далі він уже не рухався, а відтак і сама повстанка знепритомніла.
Свого часу, на 50-річчя трагічної загибелі «Грома» і його дружини Ольги, 17 травня 2004-го, колишній повстанець куреня «Благого» Василь Момот-«Невмирущий» показував документ із СБУ, в якому мовилося, що «Грома» вилікували в Києві, пропонували співпрацю, та він відмовився і його через рік розстріляли. Повстанка в це особисто не вірила.
Два роки Ганну допитували вдень і вночі. У лютому 1956-го військовий трибунал Прикарпатського військового округу в Станіславі оголосив вирок Ганні Попович – 10 років таборів із конфіскацією майна. «Довбуша», «Деркача», «Яркого» і «Дуба» – до розстрілу. Та 15 вересня 1956-го розстріляли лише «Довбуша», який відмовився писати прохання про помилування. Іншим розстріл замінили на 25 років концтаборів.
Покарання Ганна відбувала в таборах Кемеровської й Іркутської областей, Мордовії. На волю вийшла в травні 1964 р.
Померла Ганна Попович у селі Залісся Золочівського району Львівської області 12 березня 2015 року.
Нагороди Редагувати
Мала дві нагороди.[1]
Вшанування пам'яті Редагувати
У кінематографі Редагувати
Про Ганну Попович знято два біографічних фільми: «Хроніка Української Повстанської Армії 1942—1954» та «Жива». В обох фільмах вона брала безпосередню участь.
У літературі Редагувати
Інтерв'ю з Ганною Попович увійшов у книгу Євгенії Сенік: "Бо болить" (Брустури : Дискурсус, 2023).