Красе нівка село в Україні у Золотоніському районі Черкаської області Входить до складу Чорнобаївської селищної громади

49°49′13″ пн. ш. 32°23′18″ сх. д. / 49.82028° пн. ш. 32.38833° сх. д.Координати: 49°49′13″ пн. ш. 32°23′18″ сх. д. / 49.82028° пн. ш. 32.38833° сх. д.

Середня висота
над рівнем моря

116 м

Водойми

р. Ірклій

Відстань до
обласного центру

63 км

Найближча залізнична станція

Пальміра

Відстань до
залізничної станції

28,2 км

Місцева влада

Адреса ради

смт. Чорнобай

Карта

Красенівка

Красенівка

Мапа

Красенівка у Вікісховищі

Тут знаходилася садиба, в якій народився Іван Піддубний

Географія

Землі села межують із територією села Сазонівка, Лубенський район Полтавської області. Розташоване на Придніпровській низовині біля витоків річки Ірклій, яка є лівою притокою Дніпра, за 20 км від центру громади селища Чорнобай. До найближчої залізничної станції Пальміра — 17 км. Загальна площа села та його угідь — 3200 га.

Населення

За даними перепису 2001 року населення села становило 1055 осіб.

Мовний склад

Рідна мова населення за даними перепису 2001 року:

Мова	Чисельність, осіб	Доля
Українська	1 041	98,67 %
Російська	11	1,04 %
Інше	3	0,29 %
Разом	1 055	100,00 %

Історія

Назва села походить від імені одного з першопоселенців — значкового товариша Переяславського полку Григорія Красіона, що мав тут землі і в 1769 р. побудував «з допомогою прихожан» Різдво-Богородицьку церкву.

Першу писемну згадку про село маємо в «Справі полкового переяславського осавула Лукашевича з товариством козаків с. Богодухівки і з спільниками в спільному козацькому володінні суддею полковим Петром Дараганом і військовим товаришем Василем Косюрою за землю». Документ датований 1767 роком, проте події, що викликали цю «Справу», відбулися за рік до того. Хоча село виникло набагато раніше — в перші десятиріччя XVIII ст.

В «Описах Київського намісництва» 70-80-х років XVIII ст. підтверджується факт входження села Красенівки до Кропивнянської сотні Переяславського полку. Після ліквідації полкового устрою село входило до складу Золотоніського повіту Київського намісництва.

У 1781 році в селі налічувалося 167 хат (господарств), з них 45 хат козаків виборних, 122 — рангових посполитих, власницьких, різночинських і козацьких підсусідків. Станом на 1787 рік у селі проживало 469 душ. Було у володінні різного звання казенних людей, козаків та власників: надвірного радника Івана Каневського та колезького радника Степана Томари. Ймовірно, що назва селища Іванівка, яке розташоване біля села Красенівка, походить від імені саме його власника. Також і назва одного з кутків села — Тамарівка (вірніше — Томарівка) походить від прізвища Степана Томари. Селяни й козаки займалися землеробством, скотарством, рідше чумацтвом.

Красенівка на мапі 1800 року.

На початку XIX ст. у складі Золотоніського повіту Полтавської губернії (утворена у 1802 р.).

Окрасою села стала церква Різдва Пресвятої Богородиці, садиба площею понад 900 сажнів. У своєму користуванні вона мала більше 33 десятин землі. 21 вересня в селі завжди відзначається храмове свято.

Щороку приріст населення становив 20-30, а то й 40 осіб. Лише у 1881 р. та 1901 р., тобто в роки епідемій чи голоду, приросту не було, а в неврожайному 1902 році померло 70 осіб (з них 43 — дітей), тоді народжуваність перевищила смертність лише на 6 осіб. За переписом 1900 р., у селі налічувалося 237 дворів, 210 домогосподарств, а населення становило 1732 особи. Малоземелля чи й безземелля змушували селян займатися різними промислами та ремеслами. Були кравці, які шили свити, кожухи, чумарки, корсети, шевці — чоботи й черевики, були і вишивальниці, в'язальниці, бондарі, столяри, маляри, ковалі, покрівельники. У селі було 3 теслі, коваль, 2 ткачі, швець-чоботар, 46 селян жили з поденщини, 17 — «із зажону» чужого хліба. З'явилося 16 представників інтелігенції (у селі з 1872 р., згідно із звітом директора народних училищ Полтавської губернії, діяло земське училище, а згодом парафіяльна школа, яка у 1902 р. перетворена в земське училище, де працювало 3 учителі та один законовчитель).

Медичне обслуговування з 1891 р. здійснювала Богодухівська лікарня з амбулаторією та аптекою. Лікарня мала лише 15 ліжок, а обслуговувала 30 навколишніх сіл, тому пролікуватися в ній було практично неможливо. Так, у 1908 р. в ній лікувалося лише 9 осіб із Красенівки і 2 особи з Іванівки.

Перша світова війна ще більше погіршила соціально-економічне становище села. Через відсутність робочої сили (чоловіки були на війні), худоби (для потреб війни у селян реквізували коней) та сільгоспзнарядь весняна сівба 1917 р. затягнулася до літа. Жах війни, господарська розруха, втрати на війні годувальників, злидні й голод викликали соціальну напруженість. Вже літом 1917 року почалося самовільне захоплення поміщицьких земель Шліттера, Кублицьких, Абелів.

За даними Черкаського окружного статистичного бюро на 1 січня 1926 р. (тоді район належав до Черкаської округи) в Красенівці, у восьми навколишніх хуторах, що входили до місцевої сільської ради, та в Іванівці налічувалося 604 господарства з 2904 мешканцями. У самій Красенівці було 457 господарств з населенням 2133 особи.

Навколо села були заможні хутори: Бардиків (12 осіб), Макайденків (10 осіб), 2 хутори Корнієнків (9 і 5 осіб), Кривоносів (25 осіб), Кучеренків (6 осіб), Слиньки (339 осіб), Красіонівський (24 особи). На базі хутора Красіонівського, колишнього володіння поміщиці Клеопатри Іванівни Бародинген (Бардзинген) утворилось УРГО (українське радянське господарство), тобто радгосп. Але, за даними Чорнобаївського райвиконкому, вже в 1930—1931 рр. майже всі ці хутори, крім УРГО, перестали існувати, були або виселені взагалі, або переведені до села. Йшли землевпорядні роботи. 30 господарств визнано куркульськими і в 1929—1930 рр. розкуркулено, а людей вислано. Почався період колективізації. У 1931—1932 рр. в селі було утворено 4 колгоспи: на території кутка Хрущівка — «Добра Воля» (пізніше ім. Горького), на Булюківці та Марфівці — «Червона зірка», на Томарівці та Киселівці — «Перше травня» (згодом ім. Маяковського), в Іванівці — «Боротьба» (пізніше ім. Чкалова). Організаторами і керівниками перших господарств були Г. Х. Онищенко, І. П. Кот, М. П. Кот, О. Л. Мозговий, Д. С. Таран, Я. І. Міняйло, Ф. К. Мозговий, С. К. Орленко.

У колишньому маєтку поміщика Жуковського діяла початкова школа (вчителі Іванець Марія, Бутовська Марія), в Іванівці — 2 комплекти (вчителі Міхельсон Іван, Мисюра Григорій). Згодом у селі організували семирічну школу в садибі колишнього сільського багатія Йосипа Балковського. Діяла хата-читальня, будинок колективіста, де велась боротьба з неписьменністю. Приміщення церкви було зруйновано у 1929 р. Тяжкими для села були страшні 1932—1933 рр. Голодна смерть спіткала не одного красенівця, але офіційних даних про це не збереглося. У той час багато колгоспників перейшло в радгосп «Комінтерн», де давали хлібний пайок. Не встигло село відійти від голоду, як прийшло нове лихо — репресії проти так званих «ворогів народу». До їх числа потрапило 16 красенівців. Усі вони реабілітовані, на жаль, посмертно. У живих залишився тільки І. О. Мінін (помер 1999 р.), який присвятив останні роки свого життя збору матеріалів про репресованих.

В останні довоєнні роки село мало певні успіхи у господарстві. Зріс життєвий рівень колгоспників. Так, у 1938—1940 рр. працівники колгоспу ім. Горького одержували на трудодень по 3,5 кг пшениці та грішми по 80 копійок, що на той час вважалося високою платою. Але мирну працю людей порушила кривава війна, жорстоке відлуння якої відчули в селі вже 22 червня по обідній порі. Спочатку був розпач, а далі все прийшло в чітку систему: мобілізація, евакуація худоби і тракторів на схід. На війну призивалися навіть шістнадцятирічні підлітки. 21 вересня 1941 р., саме на храмове свято, до Красенівки ввійшли німецькі окупанти, які залишилися тут рівно на два роки. Їхня управа знаходилась у Красенівському бурякорадгоспі.

Гітлерівці та їхні поплічники виловлювали молодь і відправляли до Німеччини. Понад 70 місцевих остарбайтерів пізнали «райське життя» в рейху. З 469 красенівців, які воювали на фронтах Німецько-радянської війни, на полі бою полягло 268. На їхню честь односельці спорудили обеліск Слави і посадили навколо нього парк. У центрі села встановлено також пам'ятник Невідомому солдатові, на честь воїнів що боролися і гинули за відновлення в селі комуністичного режиму.

За участь у Німецько-радянській війні 203 мешканці села нагороджено орденами та медалями. З перших днів визволення села у 1943 р. відновили роботу сільська рада, споживча кооперація, сепаратор. 29 вересня запрацювали медпункти, 15 жовтня — пошта, 10 листопада розпочалися заняття в школі, було налагоджено гаряче харчування школярів. Хоча строки сівби вже пройшли, проте було засіяно 582 га озимини в колгоспах, закінчено обмолот хлібів. Життя входило в нормальне русло.

У 1950 році чотири колгоспи об'єднались в один — ім. Дзержинського, який очолив фронтовик Кисіль Павло Карпович і керував ним по 1969 рік. Це було велике багатогалузеве господарство, яке налічувало 3304 га, зокрема 2531 га орної землі, мало вдосталь техніки. Ним споруджено Будинок культури, а також дорогу до смт Чорнобай за участю сусідніх господарств — радгоспу ім. Комінтерну і колгоспу ім. Петровського (с. Богодухівка), певну допомогу надала держава.

З 1970 по 1986 рік колгосп очолював Кикоть Микола Іванович. Господарство збагачувалося, закуповувалася нова техніка, велося будівництво, розширювалося тваринництво. Споруджувалися нові ферми, приміщення контори, побуткомбінату, сільська лазня, дитсадок, селом прокладено дороги з твердим покриттям, господарство допомагало колгоспникам споруджувати житлові будинки. У 1967 р. на кошти двох господарств збудовано нове типове приміщення середньої школи, а вже через три роки біля школи встановлено погруддя славетному землякові Івану Піддубному.

У селі працювало багато передовиків сільськогосподарського виробництва, серед них нагороджені: пташниця Онищенко Марія Андріївна — орденами Леніна й Трудового Червоного прапора; ланкова Фокіна (Піддубна) Катерина Максимівна, комбайнер Циба Іван Федорович — орденом «Знак Пошани» (1973 р.); коваль Піддубний Дем'ян Йосипович — орденом «Знак Пошани» (1966 р.); тракторист Піддубний Володимир Федорович — медаллю «За трудову доблесть», телятниця Піддубна Лідія Луківна — медаллю «За трудову доблесть» (1975 р.); комбайнер Кот Михайло Васильович — орденом «Знак Пошани»; тракторист Онищенко Іван Андрійович — орденом Трудового Червоного прапора; ланкова Корнієнко Марія Пилипівна — орденом Трудового Червоного прапора (1951 р.); доярка Рубан Меланія Яківна — орденом Трудового Червоного прапора; тракторист Курятник Микола Костянтинович — орденом Трудової Слави ІІІ ступеня; тракторист Стрижак Михайло Андрійович — орденом Трудової Слави ІІІ ступеня, ланкова Войденко Ніна Володимирівна — орденом Трудової Слави ІІІ ступеня, Вишня Андрій Миколайович — орденом «Трудової Слави» ІІІ ступеня та ін.

У 1990 р. з нагоди 120-річчя від дня народження Івана Піддубного на кошти колгоспу в центрі села споруджено пам'ятник славетному землякові. У 1991 р. на прохання мешканців села господарство перейменовано і названо СТОВ ім. Івана Піддубного. Його протягом 10 років очолював нащадок великого роду — Д. І. Піддубний. Цього ж року відкрито музей історії села, у якому є зала І. М. Піддубного.

Сьогодення

У березні 2004 р. в с. Красенівка на базі старого господарства виникло нове СТОВ «Красенівське». Засновниками його стали місцеві спеціалісти та керівники СТОВ «Дніпро» (директор А. П. Душейко), яке допомогло вирішити красенівцям фінансові та економічні проблеми. СТОВ «Красенівське», де директором Леонід Іванович Циба, об'єднало паї 687 осіб. Село поверталося до спокійного і стабільного життя. Відновлювалась і поповнювалась тваринницька ферма. Створювалися робочі місця. Люди стали одержувати гідну заробітну плату. У 2004 р. за сприяння голови держадміністрації Петра Григоровича Душейка в село було підведено і до кінця року підключено газ. Люди відчули комфорт, затишок і піклування.

Спорт

Скільки пам'ятає себе нинішнє покоління красенівців, щорічно проходили великі спортивні змагання з греко-римської боротьби на честь славетного земляка Івана Піддубного. У 50-ті роки минулого століття вони проводилися на зеленому вигоні біля козацької могили, а згодом — у Будинку культури. На цих змаганнях крім прославлених богатирів-борців виступали й місцеві любителі класичної боротьби. Тут уперше спробували свої сили майстер спорту міжнародного класу, заслужений тренер України Кот Василь Феодосійович і майстер спорту, заслужений тренер Кривонос Микола Олексійович — тоді ще молоді юнаки, які надалі все своє життя пов'язали зі спортом. Тут розпочав свою спортивну кар'єру ще один тренер з греко-римської боротьби — майстер спорту Ярошенко Микола Павлович. З 1990 р. розпочалася нова сторінка в історії проведення свята на честь Івана Піддубного. Редакція газети «Молодь України», Всеукраїнська спортивна молодіжна організація «Клуб І. Піддубного», колгосп ім. Дзержинського започаткували Всеукраїнське свято богатирської сили на призи пам'яті І. Піддубного. Відтоді свято відбувається щороку на центральній площі села, а з 2005 р. воно почало проводитись і в Красенівці, і в райцентрі — смт Чорнобай. З кожним роком свято набуває все більшого розмаху. На нього з'їжджаються борці з різних регіонів України, близького зарубіжжя (Росії, Польщі, країн Балтії). У 2002 р. на місці садиби, де народився І. М. Піддубний, відкрито пам'ятний знак — криниця зі зрубом і журавлем. Гості можуть попити цілющої джерельної водиці з богатирської криниці.

Відомі люди

З села вийшли такі видатні особистості:

Піддубний Іван Максимович (1871—1949) — шестиразовий чемпіон світу з греко-римської боротьби;
(1938 р. н.) — заслужений артист України (2004), актор Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської;
(1945 р. н.) — заслужений працівник сільського господарства України, директор державного підприємства «Іркліївський розплідник рослиноїдних риб».

Проживали:

Консовський Михайло Владиславович — український радянський діяч.

Див. також

Перелік населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932—1933 (Черкаська область)

Посилання

Погода в селі Красенівка [ 26 березня 2008 у Wayback Machine.].

Це незавершена стаття про Черкаську область.
Ви можете проєкту, виправивши або дописавши її.

Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України — Український центр суспільних даних
(укр.). Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). Архів оригіналу за 20 листопада 2021. Процитовано 20 листопада 2021.
(PDF) (укр.). Український науково-дослідницкий інститут архівної справи та документознавства. Архів оригіналу (PDF) за 10 квітня 2021. Процитовано 20 листопада 2021.
(PDF) (укр.). Український науково-дослідницкий інститут архівної справи та документознавства. Архів оригіналу (PDF) за 18 жовтня 2021. Процитовано 20 листопада 2021.
. www.etomesto.ru. Архів оригіналу за 20 листопада 2021. Процитовано 20 листопада 2021.

[ukr-socialdata-mova-2001-1] Рідні мови в об'єднаних територіальних громадах України — Український центр суспільних даних

[2] (укр.). Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). Архів оригіналу за 20 листопада 2021. Процитовано 20 листопада 2021.

[3] (PDF) (укр.). Український науково-дослідницкий інститут архівної справи та документознавства. Архів оригіналу (PDF) за 10 квітня 2021. Процитовано 20 листопада 2021.

[4] (PDF) (укр.). Український науково-дослідницкий інститут архівної справи та документознавства. Архів оригіналу (PDF) за 18 жовтня 2021. Процитовано 20 листопада 2021.

[5] . www.etomesto.ru. Архів оригіналу за 20 листопада 2021. Процитовано 20 листопада 2021.