Жінки в Першій світовій війні Ця стаття не містить посилань на джерела Ви можете допомогти поліпшити цю статтю додавши п

Жінки у Першій світовій війні (англ. Women in the First World War) — учасниці збройного конфлікту з 28 липня 1914 року по 11 листопада 1918 року світова війна викликала незворотні зрушення в соціально-економічному, суспільно-політичному та духовно-культурному розвитку держав, змінилось ставлення і до жіноцтва. В історії Першої світової досі актуальні питання «жінка та війна», «жінка та армія», оскільки роль жіноцтва у світових і регіональних війнах до цього часу залишаються майже не вивченими.

У Першу світову військова справа перестала бути суто чоловічою. Серед людей, які добровільно йшли на війну, були дівчата і жінки, що отримали професію медичної сестри і працювали в госпіталях по догляду за пораненими. Деякі з них перевдягались у чоловічий одяг і йшли санітарками, щоб допомагати пораненим безпосередньо на полі бою, інші формували жіночі військові частини діючої армії і воювали безпосередньо.

Історія попередніх війн поділялася на суто чоловічий досвід на полі бою та досвід жінки, що пасивно чекала свого чоловіка в тилу. Перша світова змінила це співвідношення. У воєнні роки жінки не лише працювали на оборонних заводах, виконуючи важку, «нежіночу» роботу у сільському господарстві, промисловості, сфері обслуговування, на транспорті, а й служили на фронті сестрами милосердя й санітарками, безпосередньо воювали у військових частинах.

Українки у Першій світовій ред.

Участь жінок українського походження досліджена ще скупіше, ніж участь росіянок. Наявні лише деякі дані про українок: Олену Степанів, Катрю Гриневичеву, Софію Галечко, Гандзю Дмитерко, Василину Ощипко, Олену Кузь, Павлину Михайлишин, Павлюченко.

Катря Гриневичева виросла у заможній спольщеній родині і не знала української до 18 років, коли усвідомила свою національну приналежність і постановила подальшим життям служити власному народові. Ідеями українського патріотизму були пройняті всі художні твори письменниці, її педагогічна діяльність була жертовною. Заможна спольщена спільнота, родина, приятелі Гриневичевої відвернулися від неї, насміхаючись з неї та її матеріальних нестатків. Адже перед нею, добре освіченою викладачкою, яка насмілилась кинути виклик шовіністичній польській політиці, закрилися всі двері до державного вчителювання. У Першу світову Гриневичева їде у Ґмінд - невелике поселення у болотах тодішньої Австрії, куди уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії. Фактично, тим прирік їх на вмирання від голоду і хвороб. Там Гриневичева працювала вчителькою баракової школи.

У подібні табори, щоб допомогти народу, йшли найкращі представниці тогочасної української інтелігенції. Вони ставали сестрами милосердя, навчали дітей, писали листи і скарги, надавали першу необхідну допомогу. Катря Гриневича постійно інформувала часопис «Вісник визволення України» про злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид українців. Вона також вислала М. Возняку свої новели, нариси і статті про Гмінд для публікації у «Літературно-науковому віснику». Ці матеріали сколихнули світ. Під тиском громадськості табір у Ґмінді закрили, а людей звільнили.

Героїзм проявляли українки в добу визвольних змагань українського народу в період Першої світової та боротьби за українську державу. Геройськими подвигами прославились українські дівчата–січовички, які, не вагаючись, стали поруч з чоловіками на боротьбу з московською навалою.

Видатною історичною реальністю стали жінки Січового Стрілецтва. Активність і героїзм українських дівчат, що створили жіночу бойову одиницю і гідно пройшли крізь випробування Першої Світової війни були унікальними.

Абобські газети в часи війни

відзначали, що це перші жінки у бойових формуваннях Європи. А було їх немало – 33 - у сформованій ще до війни жіночій сотні УСС-ІІ. Це Олена Степанів, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь, Павлина Михайлишин. Ці та інші жіночі імена пробиваються до нас із тих важких, але героїчних днів. Жінки – стрільці та санітарки – витримали пекло бою під Маківкою. Після цього бою Олена Степанів та Софія Галечко були нагороджені срібними медалями хоробрості.

Жінки могли брати й безпосередню участь в окопах, як це робила Марія Бочкарьова – одна з перших жінок-офіцерок російської армії, засновниця жіночого батальйону. Багато жінок працювали в лазаретах. Жінка могла жити у прифронтових населених пунктах і ховатися від артилерії, тікати з приходом ворожих військ у сусіднє село або місто. Будь-який із цих сюжетів призводив до кардинальної зміни способу життя серед жіноцтва. Змінилося життя й українських жінок на території Австро-Угорщини. Галичина протягом 1914‒1920 років стала ареною масштабних боїв. Спочатку між Антантою й Четверним союзом, а згодом між поляками, українцями та всіма іншими силами, які почали діяти після розпаду імперій Габсбургів та Романових.

Життя жінки змінилося так само, як змінилося життя жінки, наприклад, у Франції. Вона брала на себе подвійні ролі. Якщо спочатку жінка виконувала чисто мирну роль, як-то охоронниця вогнища, доглядальниця за дітьми, то з початком війни вона мала забезпечувати сім’ю харчами, елементарними речами. Тобто галицька селянка брала на себе маскулінні ролі. Говорячи про Австро-Угорщину, варто сказати, що там жінки ще 1913 року почали готуватися до війни. У Львові існувала організація «Жіноча громада», і Костянтина Малицька ще у 1912 році наголошувала, що в часи війни треба визначитися, на якому ми боці. У 1913 році вони створили фонд для фінансування українського війська. Потім ці гроші пішли на формування Легіону українських січових стрільців. Тож і галицька селянка, і галицька міщанка були свідомі того, що беруть на себе певну відповідальність.

Поширеним є твердження, що перші жіночі загони були створені в Росії – батальйон смерті Бочкарьвої або допоміжний жіночий корпус у Британії. Але вони були створені у 1917 році, коли це ініціював уряд. Брусилов і Керенський, побачивши депресивні настрої в армії, вирішили підключити жінок. В Україні це було добровільно. Жінки самі зголошувалися воювати зі зброєю в руках. Жіноча чота Січових стрільців-2 налічувала 33 жінки. За три роки до таких явищ у Європі. Усі дівчата, що були там, пройшли міліарний вишкіл в організаціях «Січ», «Сокіл», «Пласт». Вони добре вміли стріляти, вести окопну війну. Коли ж дійшло до війни, австрійський уряд заборонив жінкам воювати. Такі жінки, як Олена Степанів-Дашкевич, Марія Бачинська, Гандзя Дмитерко, Софія Галечко та Ірена Кузь, пішли на війну. Остання захопила п’ять ворожих солдатів і російського підпоручика та привела у штаб. Жінки, звичайно, також були задіяні в польових кухнях, мобілізаційних комітетах, пропагандистських роботах на залізничних вокзалах. Український жіночий комітет у Відні займався допомогою українським пораненим солдатам, яких там зібралося тоді більше 50 тисяч. Тож ці жінки розшукували українських хлопців і записували їх у спеціальні списки, надавали їм матеріальну та моральну допомогу. Доставляли їжу, кореспонденцію, запрошували на вечори. Вони також займалися неграмотними, влаштовували лікбези.

Війна наздоганяє жінку і після закінчення. Софія Галечко, яка була хорунжою й мала добру освіту, не знала, куди себе подіти. Багато жінок покінчило життя самогубством, бо суспільство відкинуло їх після війни, не оцінивши їхній досвід та навички.

Частина ветеранок поринали у доброчинність та громадську діяльність. Така праця українок не була структурованою. Жінки хапалися за нагальне, продовжуючи шукати своє місце в модерновому суспільстві. Жіночі товариства та комітети допомагали пораненим солдатам, інвалідам, вдовам, сиротам та іншим жертвам війни. Українки активно працювали сестрами милосердя, декотрі з них навіть проходили спеціалізовані курси медсестер. Жінки також вели списки українських полонених, інтернованих, політв’язнів та полеглих солдатів. Завдяки цим статисткам вдалося віднайти понад дві тисячі українських вояків, зниклих безвісти.

Саме у цей період жінки стають активними учасницями інформаційного простору. Війна спровокувала розквіт газетярства (преса на той час була ледь не єдиним джерелом новин). І жінки стали не тільки споживачками, а й героїнями преси. Утім, у поле зору журналістів потрапляли здебільшого відомі та освічені жінки. Селянок було експлуатовано як образ жертв війни: на шпальтах газет вони завжди потерпали та скаржилися на складні умови життя.

Водночас жінки отримали змогу представляти самих себе у пресі. Так, в “Українському слові” вийшла ціла серія публікацій Северини Кабаровської про війну та роль жінки у ній. Вона закликала українок займалися просвітою, зокрема на селі.

Не останню роль у визнанні світом українок стала народна творчість. Фахові підприємства Заходу серйозно зацікавилися вишиванками та мереживними виробами. Журнали моди друкують добірки українських вишиванок.

Росіянки у Першій світовій ред.

Невдачі російської армії на фронтах у 1916–1917 рр. викликали нове піднесення патріотизму. Значна кількість жінок після загибелі чоловіків на фронті подавали прохання або самостійно йшли доброволицями в діючу армію і несли солдатську службу. Жінки різних соціальних верств брали активну участь у війні. Їх точна кількість невідома, оскільки більшість із них перебували на фронтах під чоловічими іменами. На даний час відомо близько чотирьох десятків імен, найвідоміші з яких: Є. Чернявська, А. Пальшина, О. Цебржинська, О. Шидловська, З. Морозова, З. Смирнова, К. Райська.

Легендою російських збройних сил стала княжна Євгенія Шаховська — єдина жінка, що служила в авіації під час Першої світової. Народившись у знатній родині й закінчивши Смольний інститут, мала гарні вокальні дані, захоплювалася спортом, автомобільними гонками і стрільбою з вогнепальної зброї. Пізніше захопилася авіацією. У червні 1912 р. успішно склала іспит і отримала диплом авіатора. З початком війни намагалася потрапити у фронтовий авіазагін льотчицею, але її прохання було відхилене. В подальшому, не залишаючи мрії про службу в авіації, працювала сестрою милосердя на санітарному потязі імені Великої Княжни Анастасії Миколаївни. Після прискореної підготовки у військовій авіашколі Шаховській присвоїли звання прапорщика інженерних військ і направили в 1-й авіазагін. Вона літала на літаку «Фарман-16». Через деякий час княжну Шаховську за сфабрикованою контррозвідкою справою засудили до страти за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини. Проте Микола II замінив розстріл ув'язненням у монастирі. Після лютневих подій 1917 р. Є. Шаховську звільнили.

Жіночі бойові підрозділи ред.

Реакцією на падіння духу чоловічої частини населення в російській армії наприкінці Першої світової стала поява жіночих бойових підрозділів. Практика залучення жінок на військову службу будувалася на основі принципу добровільності. Так 29 червня 1917 р. було затверджено офіційний документ-положення «Про формування військових частин з жінок-добровольців». Він був затверджений з метою введення стихійного руху в організаційне русло, оскільки військове відомство не мало ніякого уявлення про їхню діяльність, штати, джерела комплектування та постачання тощо. Офіційно на жовтень 1917 р. у регулярних військах російської армії значилися:

1-й Петербурзький жіночий батальйон смерті,
2-й Московський жіночий батальйон смерті,
3-й Кубанський жіночий ударний батальйон смерті.

Були організовані і жіночі команди зв'язку: в Петербурзі — 2, в Москві — 2, в Києві — 5, в Саратові — 2. В Полтаві навіть існувала Перша команда розвідників-добровольців із жінок. Стихійне формування жіночих загонів йшло в Києві, Мінську, Харкові, Смоленську, Іркутську, Баку, Одесі, Маріуполі та інших містах. У червні 1917 р. Був оголошений наказ про формування першої Морської жіночої команди. Командування над ними брали на себе офіцери-чоловіки.

Одним із найвідоміших підрозділів російської армії став Добровольчий жіночий ударний батальйон смерті, який на початку літа 1917 р. очолила георгіївська кавалерка, прапорщиця Марія Бочкарьова. Причиною стало бажання уряду Російської імперії прикладом жіночих формувань повернути воїнів в окопи тоді, коли бойовий дух солдатів падав і вони відмовлялися воювати на фронті. 21 травня 1917 р. М. Бочкарьова виступила із закликом створення жіночих батальйонів для захисту Батьківщини. Незабаром її заклик був надрукований у газетах, і про жіночі формування дізналася вся країна. Ідею створення жіночих бойових команд схвалили Верховний Головнокомандувач генерал О. Брусилов і О. Керенський. Згідно з умовами прийому, учасницею формування могла стати будь-яка жінка віком від 16 років до 40 років. При цьому вона повинна була мати освітній ценз і пройти медичну комісію, яка виявляла і відсівала вагітних. Впадала в очі й інтелігентність солдаток: до 30% з них виявилися курсистками, до 40% мали середню освіту. Були і представниці дуже відомих прізвищ: княжна Татуєва із знаменитого грузинського роду, Дубровська — дочка генерала, батальйонним ад'ютантом була Скридлова — дочка адмірала Чорноморського флоту. Йшли всі: і сестри милосердя, і домашні служниці, селянки і міщанки, випускниці університетів. Уже в липні 1917 р. жінки вперше пішли в бій, у якому батальйон втратив близько 100 осіб. У подальшому в активних бойових діях це формування участі не брало. В історію цей батальйон увійшов як єдиний жіночий підрозділ, який під командуванням жінки-офіцера воював на російсько-німецькому фронті.

Община сестер милосердя ред.

Особливою справою у роки Першої світової став догляд за хворими. Багато дівчат вступали до общини сестер милосердя. До 1915 р. у Російській імперії існувало 115 таких общин в підпорядкуванні РТЧХ. Крім того, сестри працювали при 3 управліннях і 2 комітетах РТЧХ, Євангелічному госпіталі й чотирьох іноземних лікарнях Петрограда. У 1916, за офіційними списками, на фронт було відправлено 17 436 сестер, які обслуговували більш ніж 2 тис. польових і тилових установ Червоного Хреста: 71 госпіталь, розрахований на 44 600 чоловік, етапні й пересувні лазарети, 11 санітарних поїздів, передові загони, санітарні транспорти, харчові й перев'язочні пункти, дезінфекційні камери, рентгенівські й хірургічні загони швидкого реагування (летючі), два плавучих госпіталі на Чорному морі, три бактеріологічні лабораторії, шість польових складів. Найбільшою організацією, що нараховувала 1603 осіб, була община святого Георгія. За нею йшли петроградські сестринства імені генерал-лейтенанта М. П. фон Кауфмана (952 особи) і святої Євгенії (465 осіб). Свято-Троїцька община в цей час нараховувала 129 сестер, а Хрестовоздвиженська — 228. В Іверській і Олександрівській («Утоли моя печали») організаціях Москви перебувало відповідно 365 і 183 сестри. В общини сестер милосердя приймалися жінки та вдови всіх станів від 18 до 40 років. До них ішли або молоді ентузіастки, або жінки, у яких через скрутне матеріальне становище не було іншого виходу: жінки з родин дрібних чиновників, зубожілих дворян, навіть селян, часом не освічені. Інтерес до цієї професії серед забезпечених прошарків російського суспільства й інтелігенції прокинувся лише у воєнний період, коли образ сестри милосердя огортався патріотичною романтикою. Події на фронтах Першої світової іноді вимагали ініціативності та самостійності з боку сестер, що значною мірою вплинуло на свідомість жіноцтва тих часів.

Деякі дівчата стали кавалерами солдатського Георгіївського хреста, а сестра Р. М. Іванова, яка прийняла на себе командування після загибелі офіцерів і сама загинула в бою, була нагороджена орденом Святого Георгія 4 ступеня посмертно. Після Катерини ІІ і сицилійської королеви Марії Софії Амалії вона стала третьою жінкою, удостоєною найпочеснішої російської бойової нагороди. Невдовзі після початку воєнних подій стали надходити повідомлення про героїчні подвиги сестер милосердя — жінок різного соціального статусу на фронті. У цьому ж званні опинилась Олександра Львівна Толстая. У перші місяці війни на театр воєнних дій відбув письменник О. Купрін з дружиною — сестрою милосердя. В одному із київських шпиталів сестрою милосердя працювала Велика княгиня Ольга Олександрівна, яка, крім догляду за пораненими, ще й виконувала їхні доручення. За самовіддану працю була нагороджена двома Георгіївськими хрестами.

Общини сестер милосердя в 1914–1917 рр. істотно розширили можливості для самореалізації жінок всіх станів, але в той же час експлуатували їхню працю.

Жінки Європи у Першій світовій ред.

Первісно цю війну уявляли як коротку, швидку і переможну, то ж загальна мобілізація до війська чоловіків у країнах Європи супроводжувалась закриттям підприємств, власниками та працівниками яких були саме чоловіки. Жінки у містах, які через це також втратили роботу і заробіток своїх мобілізованих чоловіків, опинилися в економічній скруті. Для декого виходом стала праця у майстернях з рукоділля, заснованих заможними дамами. Війна дала значний поштовх жіночій доброчинності. Водночас селянки змушені були негайно заступити чоловіків у сільському господарстві, щоб своєчасно зібрати врожай 1914 р. Війна дуже швидко перетворилася на смертоносну, відчувалася гостра нестача військової медичної служби. На воєнних плакатах того часу з’являється новий жіночий образ медсестри – “білого ангела” – яка турбується про поранених. Коли стало очевидним, що війна буде тривалою, уряди країн усвідомили необхідність реорганізації економіки для роботи в режимі воєнного часу, щоб забезпечити населення першорядні потреби населення та армії.

Величезні людські втрати на фронтах вимагали подальшої мобілізації чоловіків. Усе це призвело до потреби ширшого залучення жінок до роботи у промисловості, що негайно знайшло своє відображення на воєнних плакатах того часу. Процес трудової мобілізації жіноцтва різних країн мас свої особливості: у Франції він був суголосний бажанню багатьох жінок мати оплачувану роботу, у Німеччині уряд централізовано координував цей процес, тоді як у Великій Британії довелося домовлялися з профспілками, що прагнули забезпечити інтереси чоловіків, і наполягали, аби прийом жінок на роботу був тимчасовим.

Жінки різного віку і статусу стали до праці, замінивши чоловіків там, де було можливо: вони працювали не лише листоношами, офіціантками, водіями трамваїв, але й на інших раніше суто “чоловічих” роботах (в тому числі у важкій і воєнній промисловості). Вкрай важкі і небезпечні умови праці та 11-12 годинні робочі зміни не зупиняли жінок, які швидко опановували нові спеціальності та демонстрували високу продуктивність. Водночас високою була і оплата такої праці. Загалом протягом війни у Франції, де до 1914 р. жінки становили третину робочої сили, їх частка у промисловості та торгівлі зросла на 20 %, тоді як у Великій Британії, де у довоєнний час заміжні жінки були переважно домогосподарками, частка працюючих жінок зросла на 50 %.

У той час у діючих арміях європейських країн жінок не було. Окрім російського жіночого батальйону під командуванням Марії Бочкарьової та британського допоміжного армійського корпусу, уряди інших держав не допустили жінок до військової служби з огляду на панівні суспільні стереотипи та упередження.

Населення окупованих територій потерпало від насильства, примусу до праці, терору, грабунків, вбивств та руйнувань, що викликало потоки біженців з Півночі Франції. Серед воєнних злочинів німецьких вояків у Бельгії та на півночі Франції – зґвалтування місцевих жінок, масштаби якого годі оцінити. Новою проблемою воєнного часу стали діти, народжені внаслідок зґвалтування.

Жінки окупованих теренів брали участь у русі опору, організовували мережі для втеч і розвідки, які, втім, було зруйновано у 1915 р. Деякі жінки згодом стали символом опору окупантам та були нагороджені за героїзм.

Водночас у тилу війна не відчувалася безпосередньо, але там жінки також страждали від розлуки і самотності: лише зрідка солдати отримували короткі відпустки, щоб навідати родину. Рятувало листування: воно було щоденною практикою, яку опановували ще в школі. Тогочасне листування є цінним джерелом для дослідників, які вивчають воєнне повсякдення. Фронтові листи стають популярною темою воєнного плаката.

Від самого початку війни смерть стала масовим явищем, однак втрати різних країн були неоднаковими: найбільших втрат зазнали Німеччина (1,8 млн) та Росія (1,7 млн), а також Франція і Австрія (1,3 і 1,4 млн відповідно), тоді як загинуло 750 тис британців і 115 тис американців. У війську найбільш ризикованою для життя була служба у піхоті, що складалася переважно з селян. Водночас зазнало втрат і цивільне населення, зокрема жінки, які страждали від голоду, надмірних фізичних і психологічних навантажень на підприємствах і вдома, хвороб воєнного часу (туберкульоз). Особливо потерпали селянки, яким довелося замінити не лише чоловіків, але й коней, яких також забрали для потреб армії. У містах відчувалася гостра нестача продовольства, адже всі ресурси були спрямовані на потреби війська. Мешканців закликали до економії і ощадності, подекуди була запроваджена карткова система. Однак за час війни чимало людей загинули від голоду (у Німеччині – близько 700 тис).

Ставлення до війни: між патріотизмом, пацифізмом та соціальними протестами ред.

У суспільствах, що воюють, від жінок очікують особливого патріотизму: вони мають віддавати вітчизні своїх синів і чоловіків, надихати їх мужністю і виряджати на фронт. При цьому жінки мали зберігати вірність своїм чоловікам: жіноча сексуальність перебувала під пильним контролем. Для жінок повсякденний патріотизм означав вистояти, вижити, виказуючи жертовність і милосердя.

З початком війни призупинив свою діяльність і міжнародний феміністський рух: на цей час пріоритетом активісток стали не стільки жіночі права, скільки патріотичний обов’язок. Феміністки підкреслювали важливу роль жінок у часи війни, які на ділі засвідчили здатність до праці у різних сферах. Феміністки спрямували свої зусилля на захист найбільш знедолених жінок. Пацифістська течія жіночого руху була у меншості, хоча назагал феміністки прагнули миру для своїх країн. У 1915 р. феміністки зібралися у Берні під егідою Клари Цеткін, яку, за озвучених там заклик до негайного миру, було ув’язнено. Інший жіночий конгрес у Гаазі, у квітні 1915 р. зібрав близько 900 учасниць. Окрім заклику до миру та надання жінкам рівних прав, його наслідком цього стало створення Міжнародної ліги жінок за мир і свободу.

З 1917 р. суфражистки повернулися до вимоги надання жінкам виборчих прав. На час війни практично у всіх країнах були заборонені будь-які акції громадянської непокори, страйки і демонстрації, однак жінки регулярно порушували цю заборону, протестуючи проти нестачі харчів, низьких зарплат, інфляції.

Вплив війни на індивідуальний життєвий шлях та місце жінки у суспільстві ред.

Багатьох істориків особливо цікавить тема впливу війни на життя жінок. Зокрема, постає питання, чи війна емансипувала жінку? Є два аргументи на користь ствердної відповіді. По-перше, це засвідчує мода 1920-х років: короткі стрижки і спідниці дозволили жінкам різних верств звільнити від умовностей власне тіло. По-друге, після закінчення війни жінки багатьох європейських країн (окрім Франції та Італії, де це сталося значно пізніше) отримали виборчі права.

Війна стала серйозним випробуванням для усіх громадян воюючих країн. Повоєнне суспільство, після пережити труднощів і втрат, жило скорботою і почуттям боргу перед загиблими. Пропам’ятні практики (меморіали та вшанування героїв та жертв війни) розгорталися на тлі невирішених соціальних проблем вдів і сиріт. Спостерігалося загальне, колективне прагнення після війни повернутися до нормального трибу життя: звідусіль лунали заклики до повоєнної відбудови та заохочення жінок до материнства.

Фізично і психічно травмовані війною ветерани поверталися у свої сім’ї, створюючи нові проблеми, їх адаптація до цивільного життя була складною і болісною. З іншого боку, чимало жінок здобули новий корисний досвід, знання та навички, усвідомили свої права. Через фронтові втрати чимало робочих місць були вакантними для жінок і ті змогли утвердитися у різних професіях. Війна справді посприяла емансипації жінок, особливо молодих дівчат з заможних родин: вони отримали більше особистої свободи, позбулися контролю батьків. Праця під час війни дала багатьом жінкам змогу здобути освіту і фах, тоді як раніше їх єдиною долею було життя заміжньої матері-домогосподарки. Підсумовуючи Франсуазе Тебо ще раз наголосила, що вплив війни на долю жінок був настільки ж різним, наскільки різними є самі жінки.