Група Ананке група ретроградних нерегулярних супутників Юпітера які обертаються орбітами аналогічними до Ананке і як вва

Група Ананке — група ретроградних нерегулярних супутників Юпітера, які обертаються орбітами, аналогічними до Ананке, і, як вважають, мають спільне походження.

Діаграма ілюструє найбільші нерегулярні супутники Юпітера. Розташування групи Ананке проілюстровано позначенням Ананке внизу. Розташування об'єкта на горизонтальній осі визначає його відстань від Юпітера. Вертикальна вісь вказує на його нахил орбіти. Ексцентриситет орбіти позначається жовтою смужкою, яка ілюструє максимальну і мінімальну відстань об'єкта від Юпітера. Кола ілюструють розмір об'єкта порівняно з іншими.

Їх великі півосі (відстані від Юпітера) розташовані в діапазоні від 19,3 і 22,7 Гм, їх нахили орбіти — між 145,7° і 154,8°, а їх орбітальні ексцентриситети — між 0,02 і 0,28.

В основний склад групи входить (від найбільшого до найменшого):

Міжнародний астрономічний союз (МАС) резервує назви, що закінчуються на -е для всіх ретроградних супутників, у тому числі цієї групи.

Походження ред.

Вважається, що група Ананке утворилась, коли астероїд був захоплений Юпітером і згодом роздробився при зіткненні. Це припущення засноване на тому, що дисперсія середніх параметрів орбіт основних членів групи дуже мала і може бути пояснена невеликою швидкістю імпульсу (15 < δV < 80 м/с), сумісною з одним зіткненням і розпадом.

Ґрунтуючись на розмірах супутників, початковий астероїд, можливо, мав діаметр близько 28 км. Оскільки це значення близьке до приблизного діаметру самого Ананке, цілком ймовірно, початковий астероїд був зруйнований не сильно.

Доступні фотометричні дослідження додають докази теорії спільного походження: трьох супутники групи (Гарпаліке, Праксідіке і Іокасте) мають схожі сірі кольори (середній індекс кольору: B−V = 0,77 і V−R = 0,42), хоча сама Ананке розташована на межі сірим і світло-червоним.

Ця діаграма порівнює орбітальні елементи і відносні розміри основних членів групи Ананке. На горизонтальній осі показана їх середня відстань від Юпітера, вертикальна вісь - їх нахил орбіти, а кола - їх відносні розміри.

Ця діаграма показує ширше поле зору, ніж діаграма зліва, і тут видно інші малі супутники, зосереджені біля основної групи Ананке

Примітки ред.

Scott S. Sheppard, David C. Jewitt, Carolyn Porco Jupiter's outer satellites and Trojans, In: Jupiter. The planet, satellites and magnetosphere. Edited by Fran Bagenal, Timothy E. Dowling, William B. McKinnon. Cambridge planetary science, Vol. 1, Cambridge, UK: Cambridge University Press, ISBN 0-521-81808-7, 2004, p. 263 - 280 Full text(pdf). [ 2007-06-14 у Wayback Machine.]
David Nesvorný, Cristian Beaugé, and Luke Dones Collisional Origin of Families of Irregular Satellites, The Astronomical Journal, 127 (2004), pp. 1768–1783 Full text. [ 9 серпня 2017 у Wayback Machine.]
Оскулюючі параметри орбіти нерегулярних супутників Юпітера широко змінюються в короткі проміжки часу внаслідок сильного впливу Сонця. Наприклад, зафіксовані зміни до 1 Гм у великій півосі за 2 роки, 0.5 в ексцентриситеті за 12 років, і аж 5° за 24 роки. Середні орбітальні елементи є середніми, розрахованими шляхом чисельного інтегрування поточних елементів протягом тривалого періоду часу, що використовуються для визначення динамічних сімей.
David Nesvorný, Jose L. A. Alvarellos, Luke Dones, and Harold F. Levison Orbital and Collisional Evolution of the Irregular Satellites, The Astronomical Journal,126 (2003), pages 398—429. (pdf) [ 15 квітня 2020 у Wayback Machine.]
Sheppard, Scott S.; Jewitt, David C. (May 5, 2003). An abundant population of small irregular satellites around Jupiter. Nature 423 (6937): 261–263. Bibcode:2003Natur.423..261S. PMID 12748634. doi:10.1038/nature01584. (pdf). [ 13 серпня 2006 у Wayback Machine.]
Grav, Tommy; Holman, Matthew J.; Gladman, Brett J.; Aksnes, Kaare Photometric survey of the irregular satellites,Icarus, 166,(2003), pp. 33-45. Preprint [ 6 листопада 2015 у Wayback Machine.]

[SheppardJewittPorco2004-1] Scott S. Sheppard, David C. Jewitt, Carolyn Porco Jupiter's outer satellites and Trojans, In: Jupiter. The planet, satellites and magnetosphere. Edited by Fran Bagenal, Timothy E. Dowling, William B. McKinnon. Cambridge planetary science, Vol. 1, Cambridge, UK: Cambridge University Press, ISBN 0-521-81808-7, 2004, p. 263 - 280 Full text(pdf). [ 2007-06-14 у Wayback Machine.]

[Nesvorny2004-2] David Nesvorný, Cristian Beaugé, and Luke Dones Collisional Origin of Families of Irregular Satellites, The Astronomical Journal, 127 (2004), pp. 1768–1783 Full text. [ 9 серпня 2017 у Wayback Machine.]

[3] Оскулюючі параметри орбіти нерегулярних супутників Юпітера широко змінюються в короткі проміжки часу внаслідок сильного впливу Сонця. Наприклад, зафіксовані зміни до 1 Гм у великій півосі за 2 роки, 0.5 в ексцентриситеті за 12 років, і аж 5° за 24 роки. Середні орбітальні елементи є середніми, розрахованими шляхом чисельного інтегрування поточних елементів протягом тривалого періоду часу, що використовуються для визначення динамічних сімей.

[Nesvorny2003-4] David Nesvorný, Jose L. A. Alvarellos, Luke Dones, and Harold F. Levison Orbital and Collisional Evolution of the Irregular Satellites, The Astronomical Journal,126 (2003), pages 398—429. (pdf) [ 15 квітня 2020 у Wayback Machine.]

[5] Sheppard, Scott S.; Jewitt, David C. (May 5, 2003). An abundant population of small irregular satellites around Jupiter. Nature 423 (6937): 261–263. Bibcode:2003Natur.423..261S. PMID 12748634. doi:10.1038/nature01584. (pdf). [ 13 серпня 2006 у Wayback Machine.]

[Grav2003-6] Grav, Tommy; Holman, Matthew J.; Gladman, Brett J.; Aksnes, Kaare Photometric survey of the irregular satellites,Icarus, 166,(2003), pp. 33-45. Preprint [ 6 листопада 2015 у Wayback Machine.]