Арчибальд Філіп Прімроуз, граф Розбері (англ. Archibald Philip Primrose, 5th Earl of Rosebery; 7 травня 1847 — 21 травня 1929) — британський державний діяч, 48-й прем'єр-міністр Великої Британії з 1894 до 1895 року, представник одного з найдавніших шотландських родів.
| Арчибальд Прімроуз Archibald Philip Primrose, 5th Earl of Rosebery | ||
| ||
|---|---|---|
| 1894 — 1895 | ||
| Монарх: | Вікторія | |
| Попередник: | Вільям Гладстон | |
| Наступник: | Роберт Солсбері | |
| Народження: | 7 травня 1847[…] Лондон, Сполучене Королівство | |
| Смерть: | 21 травня 1929[…] (82 роки) Епсом, Суррей, Англія, Велика Британія | |
| Поховання: | Dalmeny Kirkd | |
| Країна: | Велика Британія | |
| Освіта: | Крайст Черч і Ітонський коледж | |
| Партія: | Ліберальна партія | |
| Батько: | Archibald Primrose, Lord Dalmenyd | |
| Мати: | Wilhelmina Powlett, Duchess of Clevelandd | |
| Шлюб: | Hannah Primrose, Countess of Roseberyd | |
| Діти: | Sybil Grantd, Harry Primrose, 6th Earl of Roseberyd, Neil Primrosed і Peggy Crewe-Milnes, Marchioness of Crewed | |
| Автограф: | ||
| Нагороди: | ||
| Медіафайли у Вікісховищі |
Біографія Редагувати
Народився у 1847 році. У 1868 році, після смерті свого діда, увійшов до палати лордів; одружився з єдиною дочкою барона Мейєра Ротшильда, за яку віддали величезне придане. Брав активну участь у дебатах палати лордів, особливо з питань народної освіти; був президентом різних товариств взаємодопомоги; у 1874 році прочитав на конгресі соціальних наук у Глазго доповідь про майбуття робітничих класів, пронизану сміливими ідеями.
У 1881 році зайняв посаду міністра внутрішніх справ, але у 1883 році, в інтересах своєї партії, поступився цим постом одному з членів палати громад. Наступного року проводив серед членів палати лордів агітацію на користь реорганізації цієї палати. У 1885 році упродовж короткого часу займав пост лорда-хранителя Малої печатки.
У третьому кабінеті Гладстона (лютий—липень 1886 року) Арчибальд Прімроуз отримав портфель міністра закордонних справ. Він прагнув знайти опору для англійських інтересів у тіснішому зближенні з Німеччиною; його стійка протидія російському впливу у болгарських справах й вимогам територіальних придбань, заявленим Грецією, принесли йому в Англії значну популярність.
Після падіння кабінету Прімроуз залишився одним з вождів ліберальної партії й палко підтримував Гладстона в кампанії, яку останній проводив проти міністерства Солсбері. У серпні 1892 року, коли Гладстон організував свій четвертий кабінет, Прімроуз знову зайняв пост міністра закордонних справ та продовжив політику зближення з троїстим союзом з метою протидії інтересам Росії та Франції.
У березні 1894 року, коли Гладстон відійшов від безпосередньої участі у політичних справах, главою кабінету став Арчибальд Прімроуз, передавши управління міністерством закордонних справ лорду Кімберлі. На новому посту Прімроуз не виправдав надій, які на нього покладались, що була частково зумовлено його хворобою (постійне безсоння). Незначна більшість, яку мав кабінет у палаті громад, стрімко зменшувалась, й у липні 1895 року Роузбері, зазнавши поразки, подав у відставки.
У 1896 році Арчибальд Прімроуз, внаслідок розбіжностей із Гладстоном стосовно турецьких справ, склав із себе повноваження лідера ліберальної партії.
Прімроуз склав біографію Пітта молодшого.
Після тривалого утримання від участі у політичній діяльності, Прімроуз повернувся 1898 року, надавши у палаті лордів впливову підтримку політиці консервативного кабінету у сутичці з Францією через Фашоду. З 1899 року він почав виступати з промовами й листами до газет з приводу англо-бурської війни, рішуче відстоюючи політику Чемберлена, захищаючи імперіалізм взагалі та дорікаючи лібералам за помилки у зовнішній політиці, згадуючи навіть та особливо підкреслюючи помилковість таких минулих їхніх дій, як укладення Гладстоном миру з бурами після поразки під Маджубом.
У 1899 році Прімроуза було обрано канцлером університету Глазго; його опонентом був консерватор, лорд Кельвін (відомий фізик Томсон).
У 1902 році Прімроуз став президентом ліберально-імперіалістської ліги. У 1899—1905 роках не раз висловлювався щодо ірландського питання, негативно ставлячись до гомруля. У 1902 році він у листі в «Times» заявив про свій остаточний розрив із Кемпбелл-Баннерманом. Тим не менше, та незважаючи на особисту близькість із багатьма консерваторами та ліберал-уніоністами, він не побажав офіційно перейти до їхнього табору й виступив з різкою критикою консервативного шкільного біллю та юніоністської політики в цілому.
Примітки Редагувати
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ SNAC — 2010.
- ↑ Encyclopædia Britannica
- ↑ Kindred Britain
- ↑ Lundy D. R. The Peerage
- (Лондон, 1892). Ср. Wallace, «Lord R., his words and his work» (Лондон, 1894)
Джерела Редагувати
Энциклопедический словарь : в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Ф. А. Брокгауз, И. А. Ефрон, 1890—1907.